Сімейне господарство

Кожна сім’я має своє господарство. Це господарство може рости й збільшуватися, але не тому, що члени сім’ї одержують які-небудь прибутки, а тільки завдяки підвищенню заробітку членів сім’ї та сімейній економії.

Дитина є член сім’ї, значить, учасник сімейного господарства. Господарське виховання дітей повинно полягати у вихованні не тільки хазяйновитого члена сім’ї, але й у вихованні господаря громадянина.

Багато батьків думають, що виховна робота відбувається тільки під час бесід і розмов з дітьми, під час керування їх грою або їх ставлення до людей. В усіх цих галузях справді багато можна зробити педагогічно корисного, але ця користь буде незначна, якщо дитина не виховується і в господарській галузі.

Сімейне господарство являє собою дуже зручне поле для виховання багатьох дуже важливих особливостей характеру майбутнього громадянина-господаря.

За допомогою правильного керівництва в галузі сімейного господарства виховуються: колективізм, чесність, дбайливість, бережливість, відповідальність, здатність до орієнтування, оперативна здатність.

Отже, ми розглянемо окремо кожну з цих важливих якостей характеру.

Колективізм. У найпростішому визначенні колективізм означає солідарність людини із суспільством. Протилежністю колективізму є індивідуалізм. В деяких сім’ях через недостатню увагу батьків до цих питань виховуються такі індивідуалісти. Якщо дитина до самого юнацтва не знає, звідки беруться кошти сім’ї, якщо вона звикає тільки задовольняти свої потреби, а не помічає потреб інших членів сім’ї, якщо вона не зв’язує свою сім’ю з усім суспільством, якщо вона росте жадібним споживачем, – то це є виховання індивідуаліста, який потім може завдати багато шкоди і всьому суспільству, і собі самому.

Це дуже хибний і шкідливий шлях виховання, і найбільше та найшвидше від цієї хибності страждатимуть батьки. Тільки виховання колективіста може бути правильним вихованням у нашій країні, і батьки повинні регулярно проводити це виховання. Для цього є такі рекомендації: якнайраніше дитина повинна узнати, де працює батько і мати, і в чому полягає ця робота, наскільки вона важка, яке в ній напруження, які досягнення. При першій нагоді батьки повинні познайомити дитину з деякими своїми колегами й співробітниками, розказати про значення їх роботи. Взагалі якнайраніше дитина повинна добре зрозуміти, що ті гроші, які батьки приносять додому, становлять не тільки зручну річ, яку можна витратити, але й становлять заробіток на основі великої й корисної громадської праці. Батьки завжди повинні знайти час і прості слова, щоб розповісти дитині про все це.

Якнайшвидше дитина повинна ознайомитися із сімейним бюджетом. Вона повинна знати заробіток батька й матері. Від неї не треба приховувати фінансовий сімейний план, а, навпаки, поступово залучати її до обговорення сімейних фінансових заміток. Вона повинна знати, чого потребує батько або мати, наскільки ця потреба велика й невідкладна, і повинна навчитись відмовлятися від задоволення деяких своїх потреб, щоб краще задовольнити потреби інших членів сім’ї.

Якщо сім’я живе в дуже добрих матеріальних умовах, не можна допускати, щоб дитина пишалася цими умовами перед іншими сім’ями, щоб вона звикала хвалитися своїм костюмом, своєю квартирою. Вона повинна розуміти, що в сімейному багатстві немає ніяких підстав для чванства.

Але якщо сім’я з різних причин ледве задовольняє свої потреби, слід добиватися, щоб дитина не заздрила іншим сім’ям і не хотіла перейти до них. Дитина повинна знати, що в наполегливій боротьбі за поліпшення життя більше гордості, ніж у зайвій копійці.

Чесність. Чесність не падає з неба, вона виховується в сім’ї. Батьки повинні уважно стежити за розвитком чесності в дитини. Вони нічого не повинні навмисне ховати від дитини, але й повинні привчати дитину нічого не брати без дозволу, навіть кож це лежить перед очима, не замкнене, не закрите. Можна спеціально залишати на видноті всякі спокусливі речі і привчати дитину ставитися до них спокійно, без жадібного бажання. Ще раз звертаємо увагу батьків на те, що чесність треба виховувати з найбільш раннього віку.

Дбайливість. Речі, що становлять господарство сім’ї, поступово старіють і повинні замінюватись новими. Нові речі треба купити, отже, витратити певну кількість зароблених батьками або іншими членами сім’ї грошей. Треба, щоб дитина змалку привчалася розумно користуватися речами, не допускати, щоб речі керували нею. Найголовніша риса дбайливості: вона не схожа на жадність. Треба, щоб дитина дбала більше про інших членів сім’ї, ніж про себе, а особливо, щоб вона дбала про спільні речі сім’ї.

Бережливість. Бережливість є особливий вид дбайливості, тільки дбайливість виявляється більше в думках, у міркуваннях людини, а бережливість виявляється у звичках. Можна бути дуже дбайливим господарем і одночасно зовсім не мати звичок бережливості. Ці звички треба виховувати якнайраніше. З наймолодшого віку дитина повинна вміти їсти, не забруднивши скатерки або костюма, вона повинна вміти користуватися речами, не забруднюючи і не ламаючи їх. Ці звички даються з певними труднощами, і все-таки треба добиватися будь-що утворення цих звичок. Звичка утворюється завдяки багаторазовим вправам.

Бережливість має поширюватися не тільки на речі своєї сім’ї, але й на речі людей та особливо на предмети громадського користування. Тому ніколи не дозволяйте недбало ставитись до речей на вулиці, в парку, в театрі.

Відповідальність. Відповідальність полягає не тільки в тому, що людина боїться покарання, але ще й у тому, що людина й без покарання почуває себе ніяково, коли з її провини зіпсувалася або знищена річ. Саме таку відповідальність треба виховувати в громадянина, і саме тому не слід карати за псування речей, а треба, щоб дитина сама побачила шкоду, якої вона завдала недбалим поводженням із річчю, і пожаліла про своє недбальство. Про це дитині треба, звичайно, сказати, треба пояснити їй усі результати недбайливості, але ще корисніше буде, якщо дитина на власному досвіді відчує ці результати.

Надто важливо виховувати відповідальність у тих випадках, коли зачіпають інтереси інших членів сім’ї або навіть інтереси громадські. Якщо в сім’ї є правильний колективний тон, це виховання здійснювати дуже неважко.

Здатність до орієнтування. Це найважливіша здатність, без якої не може бути хорошого господарника. В чому вона полягає? Вона полягає в умінні бачити й розуміти всі подробиці, що оточують даний випадок. Коли людина щось робить, вона не повинна забувати й про те, що за нею та поруч неї теж є люди і теж чимось зайняті. Орієнтування неможливе, якщо людина звикла бачити тільки те, що діється навколо, не бачить і не відчуває. В господарській діяльності здатність до орієнтування має велике значення. Роблячи одну справу, дитина не повинна забувати і всіх інших своїх справ і справ навколишніх людей.

Оперативна здатність. Така здатність потрібна для виховання триваліших господарських робіт, що виходять за межі одного короткого доручення. Вже з семи-восьми років, а часто й раніше, треба давати дитині такі триваліші завдання, наприклад: поливати квіти, тримати в порядку книжки, годувати кішку, дивитися за молодшим братом. Особливо ж важлива галузь грошових витрат. Тут автор наполегливо радить кожній сім’ї дати дитині певну самостійність у витрачанні грошей для задоволення її власних, а в деяких випадках і загальних сімейних потреб. Для цього треба один або кілька разів на місяць видавати їй певну суму грошей з точним зазначенням, на що ці гроші слід витрачати.

Треба при цьому стежити за тим, як виконує хлопчик або дівчинка доручені завдання, чи не зловживають вони свободою на розваги, а не на діло. Іноді такі помилки бувають через те, що сума призначена неправильно, але буває й так, що хлопчик просто не досить серйозно ставиться до свого права та своїх можливостей. В такому разі не слід надокучати дитині постійними перевірками, а тим більше постійним недовір’ям. Треба просто вміти бачити поведінку дитини в дорученій їй галузі.

Господарська діяльність сім’ї – це найважливіша арена для виховної роботи. Саме в сімейному господарстві виховуються:

• • колективізм, тобто реальна солідарність людини з роботою та інтересами інших людей, з інтересами всього суспільства. Колективізм виховується методом наближення дитини до умов діяльності батьків, методом участі дитини в сімейному бюджеті, скромністю під час достатку й гідністю під час нестатків у сім’ї;
• • чесність, тобто відверте, щире ставлення до людей і речей;
• • дбайливість, тобто постійна уважність до сімейних потреб і до плану їх задоволення;
• • бережливість, тобто звичка берегти речі;
• • відповідальність, тобто почуття вини і ніяковості в разі псування або знищення речі;
• • здатність до орієнтування, інакше кажучи, вміння охоплювати увагою групу речей і питань;
• • оперативна здатність, тобто вміння розпорядитися часом і роботою.

Усе сімейне господарство повинно бути господарством колективу й вестися в спокійних тонах, без нервовості.

Сім’я і родинне виховання в Україні з найдавніших часів до XIX століття

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім’я, родина – група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.

Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході перебігу історичного розвитку людства. Перші сліди перебування людини на землях сучасної України історики датують давнім періодом кам’яної доби – раннім палеолітом (приблизно 200 000 років до н. е.).

За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. Маттер (матріс) – мати і грец. Архі – влада), який характеризується наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві. Матріархат зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від гр. Патер – батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім’ї парної до моногамної (від гр. Моно – один і гамос – шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка – тільки з одним чоловіком, причому, на відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім’ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання.

До речі, моногамія закріпилася і залишається провідною формою сім’ї й сьогодні. Це, очевидно, й дало підставу М. Грушевському твердити, що форми сімейного союзу вже досить виразно виступали в Україні ще до утворення держави – в індоєвропейську епоху. Така думка має своє документальне підтвердження також у літописах.

Київський літописець, описуючи давні українські племена, зазначає, що поляни мали “добрий звичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг”. Звичайно, так не було відразу і не в усіх східних слов’ян, які розселилися у IV ст. н. е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону.

Як правило, подружні пари утворювалися так: парубок або й уже одружений чоловік, бо можна було мати по дві або три жінки, сплачував родичам дівчини, котру хотів узяти собі за жінку, віно, оплату. Часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, домовившись зі своєю любкою, умикав її десь коло води чи на ігрищах і завозив до себе. До речі, викуп молодої як обряд зберігся і в сучасному українському весіллі.

Куплена або вхоплена жінка була повною власністю чоловіка, якщо хотів, міг легко з нею розійтися, взявши натомість собі іншу. Жінка ж мусила бути вірною своєму чоловікові. І вірність українських жінок, як тоді, так і по сьогодні славиться по всьому світові.

Був час, коли на похороні знатних покійників з ними закопували в яму або спалювали на високому вогнищі їхніх жінок, слуг і коней. Трохи згодом цей звичай відійшов у минуле. Вдовиця залишалась вільною, хіба що сама хотіла себе вбити в доказ своєї вірності чоловікові. Але й цей звичай незабаром зник, бо вже в Х-ХІ ст. літописці про нього не згадують. Роль жінки в сім’ї незмірно зростає. У разі смерті чоловіка вона займає в ній перше місце.

Сім’ї в той час були великі, об’єднували по двадцять-тридцять душ. Така сім’я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід – це велика родина, відома в Україні ще під назвами “пепище”, “служба”, “хутір”, яка проживала у своєму дворищі та відокремленій оселі. Рід мав спільне майно – ріллю, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група – невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв’язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будівлями, поле, худобу та ін. Ліси ж, пасовиська, озера залишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам’ять належності до роду не губилась. Давні традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих.

До речі, велика сім’я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства, в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім’ї. Цей процес характерний і для України: велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відокремлювалися, хазяйнували спільно, жили разом, а порядкував хтось із найстарших, найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні й у наступних XIV- XVI ст. Поряд з великими родами з’являлися й малі індивідуальні сім’ї, кількість яких наприкінці ХVIIІ ст. різко зросла.

З-поміж багатьох обов’язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово виховання в українців, очевидно, пішло від “ховати”, тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, “лихих очей”, поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

Виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком різних ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.

Родинне виховання дітей відбувалося в контексті життя і потреб сім’ї. На цьому ґрунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.

Рідна мова в українській родині – наймогутніший і найдавніший вихователь.

З давніх-давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов’язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об’єкти, у наших предків мали своїх божеств-опікунів Рода і Рожаницю – уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов’янськими богами: Перуном – богом грому і блискавки, Дажбогом – богом сонця і світла, Сварогом – неба, Хорсом – вогню. Рід мав свої традиції, шанував предків, у цій пошані виховуючи молоде покоління. Новонароджену дитину в рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об’єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки.

Отже, найхарактернішою рисою української родини з перших кроків її історичного становлення і розвитку стало високе, космічне одухотворення, де шлюбний союз чоловіка і жінки підноситься як поєднання двох небесних світил – Сонця й Місяця та ясних зірочок – їхніх діточок, тобто як явище найвищого, космічного порядку:

А в тім саду три тереми:

А в першому – красне сонце,

в другому – ясен місяць,

А в третьому – дрібні зірки.

Красне сонце – жінка його,

Дрібні зірки – його діти.

Ось як високо, аж до незвіданих космічних далей, колективний розум народу підніс сім’ю і родинне виховання! Це дає нам можливість зробити ще один повчальний висновок: той, хто ігнорує космічну вимогу природи у ставленні до сім’ї, до виконання своїх батьківських обов’язків, неодмінно зазнає не тільки осуду людей, а й небесної кари!

До речі, за твердженням українського історика Івана Кузича- Березовського, слова “мама”, “неня” (“ненька”) мають божественне походження. Перше з них постало від імені праслов’янської богині землі – Ами (“Ама”), що в лепеті української дитини сприйнялось як “мама”. Друге – виникло на основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало “ненею”. Через велику синівську й дочірню любов до матері виражається палкий український патріотизм – щира відданість Україні-Матері, Неньці-Україні.

Слово “мати” в дослівному перекладі означає “жінка”. Життєва функція матері неординарна (“Мати годує дітей, як Земля людей”, “Мати праведна – опіка й охорона камінна”). Мати – душа сім’ї, хранительна домашнього вогнища, добра і тепла, затишку. Втрата матері – родинна катастрофа (“Мати з хати – горе в хату”). В українській мові чимало висловлювань, які підкреслюють особливе значення виховної місії матері (“Чого мама навчить, то й дочка знає”, “Що мама навчить, то й батько не перевчить”).

Українське слово “тато” походить від “пато”, що означало “головний правитель”. Тому козаки своїх отаманів звали батьком. Давньо-слов’янське “батя” (старший брат) дає сучасне ймення “батько”.

Традиційна родинно-побутова культура українців характеризується особливою одухотвореністю. Ця тенденція помітно виявляється в ній уже в дохристиянський період. Згадаймо охоронця домівки й майна – домовика, або Чура чи Щура, тобто давно померлого предка (звідси “пращур” – далекий предок, родоначальник), а також низку чарівних міфічних істот, які, за народними уявленнями, сприяють любові й формуванню міцних шлюбних пар, – Русалку, Чурила (Журила, Ярила), Купайла, Коструба (Кострубонька) та багато інших, їх особливо майстерно використала для змалювання кохання Мавки й Лукаша, показуючи значення гармонії людини з природою, Леся Українка у драмі- феєрії “Лісова пісня”.

Згадана вище тенденція досить виразно втілена в образі Лади – давньослов’янської богині шлюбу, кохання, щастя, весни і краси, сімейної злагоди і достатку; її прославляють і донині у весняних і весільних піснях. Цим прекрасним ім’ям батьки називають дітей (Лада – дівчинка, Ладо – хлопчик). З назвою богині кохання пов’язані такі слова, як “ладо” – кохана, любий (ласкаве звернення до чоловіка, дружини; “ладувати” – співати весняні пісні). До речі, жіноче ім’я Рада – це один із варіантів імені Лада (від староруського слова “радьети” – українською “піклуватися”). А на весіллях у нас в Україні “ладнають”, співають “ладканки” – іменем богині Лади висловлюють молодому подружжю божественне, космічне, вічне і разом з тим наше земне і конче необхідне та цілком реальне побажання сімейної злагоди і щастя, бо словосполучення “лад сім Τ’, тобто злагода в стосунках, взаєминах, теж походить від Лади.

Дбати про лад у сім’ї – головне кредо народної фамілістики. “Все так буде в ладу, як у меду”, “Ладом усе можна”, “Як не знаєш ладу, то держись ззаду”, бо “Як не ладиться, то й у печі не горить”, Торе тому, в кого нема ладу в господі”.

З прийняттям християнства українська сім’я стала ще міцнішою й одухотворенішою. Родинне виховання піднялось на вищий щабель свого розвитку. Поширилися шкільництво й наука. Батьки шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, вчителя і привчали до цього дітей. Фраза старогрецьких книжникарів: “Вчення – світло, а невчення – темрява”, – стала крилатою у кожній родині. Українці виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання. Відомий арабський мандрівник XVII ст. Павло Алеппський, подорожуючи Україною, у своїх дорожніх нотатках зауважив: “Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського.

Так уже повелось протягом століть: щоб вижити, вистояти, треба було як зіницю ока берегти сім’ю. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності, виняткова працьовитість, витривалість, мужність, винахідливість, кришталева чесність, щирість, патріотизм, щедрість, привітність і кмітливість – риси, генетично властиві нашому народові, плекалися упродовж усієї його історії в родинному колі. Тому заглиблення в історію української родини допомагає нам збагнути народний педагогічний ідеал і велику мудрість родинної етно- педагогіки, проникнути в національній характер нашого народу.

Доля української родини завжди тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ любовно називає, як і діти матір у сім’ї, ненькою. Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім’ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливі, як, наприклад, у середині XVII ст. Втрата Україною власної державності, незалежності лягла тяжким тягарем і на родину, якій доводилось терпіти з боку колонізаторів потрійний гніт: соціально-політичний, національний, релігійний.