Чи можна було розлучатися у 19 столітті

Розділ VIII

УКРАЇНА В XIX СТОЛІТТІ

Україна на рубежі століть. Наставало нове століття — XIX. На Заході бурхливий розвиток отримала промислова революція, йшов швидкий процес демократичних перетворень, формувався новий, буржуазний устрій життя. Величезна Російська імперія та Україна, більша частина якої входила до її складу, також переживали складні процеси формування індустріального суспільства. До середини XIX ст. Росія помітно поступалася провідним державам Європи й Америки не лише в соціальному, але й у техніко-економічному відношенні. Тільки 10 % російського населення проживали в містах, а 90 % жителів імперії було безпосередньо пов’язані з сільським господарством, заснованим на позаекономічному примусі.

Лише наприкінці 30-х pp. XIX ст. у Росії почали з’являтися перші машини і парові двигуни. Створювалися перші невеликі фабрики, для розвитку яких постійно не вистачало робочих рук, оскільки селянство, як і раніше, було кріпосним. Не дивлячись на багаті запаси сировини і ресурсів, російська промисловість у цей час розвивалася вкрай повільно і малоефективно. Якщо у XVIII ст. Росія займала 1-е місце в світі по виплавці чавуну, то до 1800 р. Англія порівнялася з нею, а до середини XIX століття перевершувала вже в 12 разів. Росія відкотилася на 8-е місце в світі за цим економічним показником. Особливо наочно загальне відставання Росії виявлялося в розвитку транспорту. Перша залізниця з’явилася тут тільки у 1851 р. Через 10 років величезна імперія мала 1,5 тис. кілометрів залізниць, тоді як в Англії їх було 15 тис. кілометрів, а в Німеччині 10 тис. Не краще йшла справа і в пароплавстві, а що стосується російських шосейних доріг, то і сьогоднішній стан багатьох із них може цілком дати уявлення про дороги Росії XIX століття. Отже, Російська імперія, а разом із нею і Україна, вступили в XIX ст. зовсім не в числі передових країн світу. Імперія гостро потребувала прогресивних і демократичних перетворень.

Царювання імператора Павла І (1796 — 1801 pp.) ознаменувалося для України лише тим, що в ці роки було введено кріпацтво у ряді її південних районів. Олександр І, що вступив на престол пізніше, зробив боязку спробу поліпшити положення селянства. У 1803 р. ним був підписаний указ «Про вільних хліборобів», який дозволяв поміщикам відпускати на волю кріпосних селян з наділом землі, але за викуп, що вноситься селянами. Оскільки поміщики не поспішали розлучатися з селянами, а селяни, як правило, не мали грошей на свій викуп, то скористатися таким указом царя могло лише дуже небагато.

Росія, що завжди з ворожістю ставилася до французьких революційних ідей і перетворень, у 1805 — 1807 pp. вела коаліційні війни з Францією Наполеона І. Правда, вони закінчилися для Росії невдало. Влітку 1807 р. Олександр І був вимушений підписати Тільзітський мир із французьким імператором, за плечима якого вже була скорена ним Європа. Умови миру були вкрай невигідними для Росії, оскільки вона повинна була прилучитися до континентальної блокади свого головного торгівельного партнера — Англії. Це завдавало величезного збитку, російській економіці та торгівлі. Правила континентальної блокади дотримувалися Росією вельми не точно, що і послужило приводом для оголошення їй війни з боку Наполеона І.

У ніч на 12 червня 1812 р. французькі війська в союзі з багатьма європейськими державами перейшли через прикордонну річку Німан і вдерлися до Росії. Так почалася Вітчизняна війна російських народів проти європейських завойовників. Безпосередньо території України ця війна практично не торкнулася, хоча посилені рекрутські набори і відірвали від мирної праці багато тисяч українських селян. Прикриваючи напрям на Київ, в західних районах України базувалася 3-а російська армія під командуванням генерала Тормасова, але активної участі у війні вона так і не взяла.

Росіяни відступили до Москви, де провели знамениту битву з французам під Бородіно. Під час Бородінської битви обидві сторони зазнали величезних втрат. Маючи на меті збереження російської армії, командуючий М. І. Кутузов вирішив віддати ворогові свою колишню столицю. Потім, не допустивши прориву французьких військ до України (битва під Малоярославцем), російські армії погнали французів назад із Росії старою Смоленською дорогою. У грудні 1812 р. Наполеон І, покинувши залишки своєї «Великої армії», терміново повернувся до Франції формувати нові корпуси й армії. 1 січня 1813 р. гармати Петропавловської фортеці в столиці дали салют на честь повного звільнення території імперії від чужоземних солдатів. Розгром наполеонівської армії в Росії і закордонний похід російських військ, який завершився в Парижі, мали величезне значення не лише для долі Європи, але і для самої Російської імперії.

Російські війська прибули з Європи не лише з численними військовими трофеями, але і принесли з собою нові демократичні та революційні ідеї. Частина російського офіцерства повернулася із закордонного походу з антикріпосницькими й антимонархічними поглядами. Це знайшло свій прояв в організації на території Росії та України перших революційних таємних громад.

Україна та декабристи. Частина офіцерів царської армії, повернувшись із закордонного походу після розгрому Наполеона І, сподівалася на прогресивні зміни в Російській імперії. Коли ж з’ясувалося, що ці надії марні, найбільш активні з них почали організовувати таємні революційні товариства. Перше подібне товариство під назвою «Союз порятунку», було створене у Петербурзі в 1816 р. Незабаром ця організація розпалася на дві частини — Північне товариство в Петербурзі та Південне товариство в Україні.

Центром Південного товариства стало місто Тульчин, а його керівником — полковник П. Пестель. У 1823 р. до Південного товариства прилучилася й таємна організація «Товариство об’єднаних слов’ян», якими керували молодші офіцери брати Борисови. Відділення Південного товариства знаходилися також у Кам’янці, Василькові та Новоград-Волинському. Програма Південного товариства, розроблена П. Пестелем, називалася «Руська правда» і передбачала встановлення республіканського устрою, ліквідацію кріпацтва та серйозні демократичні перетворення. Разом із тим, революціоне-ризмовники не виявляли ніякої цікавості до політичного майбутнього України, вважаючи український народ невід’ємною частиною російського народу і не визнаючи права українців на національне самовизначення. Більше того, П. Пестель вважав, що всі слов’янські народи імперії мають бути русифіковані (виключення робилося тільки для поляків).

Несподівана смерть Олександра І в Таганрозі та деяке замішання з проголошенням нового імператора змусили змовників до негайних дій. 14 грудня 1825 р. стався виступ у Петербурзі, на Сенатській площі, який був легко придушений урядовими військами. Саме ця подія дала привід згодом назвати революціонерів-змовників «декабристами».

В Україні виступ декабристів почався за два тижні після подій у Петербурзі. Брати Муравйови-Апостоли і Бестужев-Рюмін організували повстання Васильківського піхотного полку. Керівник Південного товариства полковник П. Пестель був заарештований ще раніше. Повсталий полк, не знайшовши підтримки у місцевого населення, був розгромлений урядовими військами. Таким чином, перший революційний антимонархічний виступ зазнав повного провалу.

Польське повстання 1830 р. У листопаді 1830 р. спалахнуло антиімперське повстання у Варшаві, підготовлене групою молодих польських офіцерів. На початку 1831 р. загони повстанців вступили на Волинь, висунувши гасло, звернене до українського населення: «За нашу і вашу свободу!». Проте основна маса українців не підтримала цього виступу, оскільки бачила у поляках своїх відвічних ворогів та гнобителів. Більше того, в ході придушення повстання царськими військами, деякі українські селяни активно розоряли польські маєтки в Правобережній Україні. До літа 1831 р. польське повстання було розгромлене. Проте царський уряд зробив із цих подій необхідні для себе висновки. Для центральної влади стала очевидною необхідність рішуче покінчити із польським впливом у Правобережній Україні.

Початок русифікації України. Вже у 1831 р. було прийняте рішення про об’єднання західноукраїнських, білоруських і литовських губерній з метою їх перетворення на «істинно російську землю». У Києві указом царя була створена спеціальна комісія у справах західних губерній. Незабаром на Правобережжі були закриті всі польські школи, а також відомий Кременецький ліцей. У 1834 р. в Києві відкрився університет Св. Володимира, покликаний стати оплотом розповсюдження в Україні російської мови і культури. У 1837 р. губернатором Київської, Подільської та Волинської губерній був призначений генерал Д. Бібіков (обіймав цю посаду до 1852 p.), який жорсткими методами проводив політику русифікації України. Основний удар був направлений на зменшення польського впливу в Правобережній Україні. Більше 60 тис. шляхтичів було позбавлено дворянської гідності, багато хто з них висилався до внутрішніх районів Росії та до Сибіру. Близько 3 тис. маєтків, конфіскованих у польських поміщиків, перетворювалися на військові поселення. На всіх адміністративних посадах поляків замінили російські чиновники. У 1839 р. був завданий удар і по греко-католицькій церкві, всіх її прихильників насильно переводили у православ’я. Ослаблення польського впливу сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу, свідоцтвом чого стала діяльність деяких представників український інтелігенції. Центральною фігурою в цьому процесі, безумовно, був Т. Г. Шевченко (1814 — 1861).

Т. Г. Шевченко. У 1840 р. вийшла в світ знаменита поетична збірка Т.Г. Шевченка «Кобзар», що фактично заклала основи сучасної української мови і літератури. У 1843 — 1845 pp. Шевченко написав ряд революційних поем («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Заповіт»), в яких розвивалося відчуття української національної самосвідомості та висувалася ідея утворення самостійної української держави. У 1846 р. Шевченко увійшов до складу таємної української організації, яка називала себе «Кирило-Мефодієвським товариством» і діяла в рамках Київського університету. Всього членами організації було 11 чоловік, ще близько 100 чоловік підтримували з нею активні зв’язки. Керівником організації вважають М. Костомарова, університетського викладача історії. Соціальна програма товариства передбачала ліквідацію кріпацтва і розвиток народної освіти. Проте ніяких конкретних планів здійснення цієї програми не існувало. Навесні 1847 р. студент А. Петров видав товариство поліції, і воно було розгромлене. М. Костомаров та інші члени товариства були покарані короткочасними засланнями, а Т. Г. Шевченка віддали у солдати, де він провів більше 10 років без права писати і малювати.

Українці під владою Австрійської імперії. Після трьох поділів Польщі частина західноукраїнських земель опинилася у складі імперії австрійських Габсбургів. В адміністративному відношенні вони належали до різних частин імперії. Переважна більшість західних українців жили в Галичині, об’єднаній з польськими територіями, Закарпаття належало Угорському королівству, а Північна Буковина виділялася в окрему адміністративну одиницю.

У Галичині українці та поляки складали приблизно по 40 % населення, причому українці населяли переважно Східну Галичину, а поляки — Західну. Ще 10 % населення Галичини було єврейським. Панівним класом тут були представники польської шляхти. У Буковині провідні позиції займали румунські бояри, а в Закарпатті — угорські поміщики. Переважна більшість українців у всіх трьох областях, підконтрольних Австрії, була сільським населенням.

Селяни в Західній Україні завжди жили досить бідно, і це положення не змінилося після входження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Відсутність розвиненої інфраструктури, примітивна ручна праця, низька агротехнічна культура негативно позначалися на врожайності, яка тут була у декілька разів нижча, ніж в Австрії та Чехії. Нерідко траплялися голодні роки, коли населення частково вимирало. Австрійська влада розглядала Західну Україну як віддалену провінцію, що поставляла деякі види сировини і служила ринком збуту товарів із центральних областей. Проте реформи, проведені австрійським імператором Йосипом II, торкнулися і західно-українських земель.

У 1781 — 1782 pp. австрійське законодавство оголосило селян особисто вільними, обмежило розмір панщини до 30 днів на рік, забороняло збільшення поміщицьких земель за рахунок «прирізання» селянських наділів, встановлювало певні юридичні права для селян. Крім того, влада намагалася підняти рівень аграрної культури на цих територіях, підтримувала розвиток ремесла і торгівлі, ввела нову систему управління містами. Зміни торкнулися й українського греко-католицького духовенства, яке зрівнювалося у правах із католиками. Церква була підпорядкована державі, а священники прирівнювалися до державних службовців.

Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західноукраїнських землях. У квітні 1848 р. поляки у Львові створили свій політичний орган — Центральну раду народову і почали формувати загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові була створена і перша українська політична організація — Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на польську і українську частини з окремими адміністраціями. Гмблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу.

Віденська адміністрація не підтримала вимог західних українців, обмеживши їх діяльність сферою культури. У листопаді 1848 р. у Львові почалися озброєні зіткнення між австрійськими військами і польськими загонами Національної гвардії. Австрійці, розгромивши польський рух, перестали підтримувати й українські організації, які незабаром припинили своє існування.

Реформи у російській імперії. У середині XIX століття справжнім випробуванням для царизму стала Кримська війна 1853 — 1856 pp. Цілями Росії в цій війні були: розповсюдження свого впливу на Балканах, захоплення проток Босфору і Дарданел і вільний вихід у Середземне море російських військового і торгівельного флотів. Цим планам прагнула перешкодити коаліція держав у складі Англії, Франції, Туреччини і Сардінського королівства. Не втручаючись безпосередньо у військові дії, коаліцію активно підтримували Австрія і Прусія. Основні події війни відбувалися на території Криму, що дозволило назвати її «Кримською». Головним стратегічним пунктом у Криму було місто-фортеця Севастополь — основна база російського чорноморського флоту. У вересні 1855 р. поблизу Євпаторії, на західному узбережжі Криму, були висаджені англійські, французькі та турецькі війська. Спроба союзників оволодіти Севастополем виявилася невдалою. Розпочалася героїчна оборона міста. Не дивлячись на героїзм солдатів, матросів і офіцерів, що обороняли місто, Севастополь, врешті-решт, був взятий союзними військами, що і визначило загальну поразку Росії в цій війні. Війна з досконалою очевидністю виявила глибоку кризу політико-економічної системи у Російській імперії.

Події Кримської війни відбилися і на положенні в Україні, яка стала головним джерелом постачання для російської армії в Криму. У 1855 р. уряд Російської імперії оголосив про формування добровольчого ополчення в Україні. Українське селянство сприйняло це як прямий дозвіл переходу з кріпосного стану у «вільне козацтво», що абсолютно не входило в плани імперських властей. Проте тільки у Київській губернії близько 200 тисяч селян відмовилися працювати на поміщиків та оголосили себе «козаками». У губернії виникли серйозні заворушення, для ліквідації яких уряду довелося застосувати війська. У результаті ці події тільки послабили боєздатність армії, що діяла, і ще раз яскраво продемонстрували прагнення селян до особистої свободи.

Наприкінці 1855 р. на престол вступив Олександр П, який відразу ж оголосив про назрілу необхідність серйозних реформ у Російській імперії. Головним питанням, що вимагало негайного рішення, було селянське, тобто питання про скасування кріпацтва. Кріпосна праця в імперії вже давно не виправдовувала себе економічно, крім того, для подальшого розвитку економіки країни була потрібна величезна кількість вільних робочих рук. Прикладом для Росії служила й уся Європа, де кріпацтво було вже давно скасоване й успішно розвивалися нові, капіталістичні відносини, що різко прискорили економічний і соціальний прогрес у цих країнах.

Після того, як Олександру II вдалося подолати шалений опір впливових та численних прибічників кріпацтва, 19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва у Російській імперії. Селяни отримували особисту свободу, але землю були зобов’язані викупити у своїх колишніх поміщиків. Зрозуміло, більшість селян не мали достатніх засобів для придбання земельних наділів. Щоб вирішити цю проблему, уряд виплачував дворянам 80 % необхідних платежів, а селяни повинні були розрахуватися з державою протягом 49 років. У результаті реформа виявилася неповною, оскільки більшість колишніх кріпосних селян потрапляли в боргову кабалу і позбавлялися значної частини оброблюваних ними раніше земель. Але, не дивлячись на цю обставину, в цілому реформа мала безумовно прогресивний характер і сприяла розвитку капіталістичних відносин у Російській імперії.

У 1864 р. були проведені земська, судова й освітня реформи. По всій імперії встановлювалося місцеве управління — земства, у веденні яких знаходилася освіта, охорона здоров’я, пошта, шляхи сполучення, контроль над запасами продовольства. Ці органи влади носили виборний характер, але складалися в основному з представників дворянства, кількість селянських депутатів у земствах не перевищувала в середньому 10 % їх складу. В Україні земства були створені тільки на Лівобережжі й у південних областях країни. На Правобережжі в ці роки спалахнуло велике антиімперське польське повстання, і земства тут з’явилися лише в 1911 р. У цілому, утворення нових місцевих органів влади було прогресивним явищем і сприяло прискоренню соціально-економічного розвитку країни.

Судова реформа запровадила відкритість суду і змагальність у ході судового розгляду. У країні вперше з’явилися адвокати, які були покликані захищати інтереси людей перед лицем суду і влади.

Освітня реформа давала можливість здобуття освіти, включаючи вищу, для всіх верств населення імперії. Університетам надавалася широка автономія, що дозволяло їм значно поліпшити програми та якість навчання, наближаючи їх до європейських стандартів. Проте для більшості представників нижчих верств населення вища освіта залишалася нездійсненною мрією, оскільки вимагала певних коштів і вільного часу.

У 1874 р. у Російській імперії була проведена військова реформа. В Україні вводився загальний військовий обов’язок. Термін служби в армії скорочувався з 25 років до 6, але більшість чоловічого населення імперії отримували необхідну військову підготовку, що позитивно позначалося на підвищенні боєздатності російської армії.

У цілому, для України реформи мали величезне прогресивне значення, сприяли її економічному і соціальному розвитку, покращували можливості для подальшого зміцнення національної самосвідомості українського народу.

Соціально-економічні зміни в Україні у другій половині XIX століття. Реформи, проведені в імперії Олександром П, торкнулися всіх верств населення України і позитивно позначилися на розвитку її економіки.

Насамперед Україна пережила демографічний вибух, пов’язаний з тим, що значно покращало медичне обслуговування населення, і внаслідок цього різко скоротилася дитяча смертність. Чисельність населення в Україні менш ніж за 40 років зросла на 72 %. Проте, одним з негативних наслідків цього явища стало масове безробіття, коли надлишок робочої сили доходив часом до 70 % від загальної кількості працездатного населення. Одним із способів вирішення цієї проблеми була значна еміграція українців до Сибіру і на Далекий Схід, де були величезні неосвоєні простори землі. Тільки за останніх 10 років XIX століття з України виїхало близько 1,5 мли чоловік.

Великі зміни відбувалися і в українському селі. Селянське населення країни поступово розділилося на три соціальні групи. До першої з них входили багаті, заможні селяни, яких часто називали «куркулями». Це були ініціативні та працелюбні господарі, що нерідко використовували найману працю. Як правило, вони мали по декілька голів коней і худоби, а також застосовували в своєму господарстві ряд нових сільськогосподарських знарядь праці. Частина «куркулів» серед українських селян дорівнювала приблизно 20 %.

До другої групи селян відносилися «середняки», які вели самостійне господарство та не використовували найману працю батраків. Зазвичай вони мали по декілька голів коней і великої рогатої худоби, але не могли дозволити собі придбання дорогого сільськогосподарського інвентаря. Особливо багато «середняків» проживало на Лівобережній Україні, а в загальній кількості селян їх частина складала близько 30 %.

Найбільш чисельну селянську групу представляли бідняки, що були малоземельними або взагалі не мали свого наділу. Бідняків налічувалося до 50 % серед всіх українських селян. Саме ці люди насамперед поповнювали ряди емігрантів, найманих батраків і робітників.

Реформи також вплинули і на соціально-економічне положення російського дворянства. У нових умовах багато поміщиків не змогли організувати на своїх землях сучасні капіталістичні господарства. У результаті близько 75 % дворянських сімей практично було розорено, маючи величезні борги у різних банках. У другій половині XIX століття земельні володіння дворян тільки в Україні скоротилися більш ніж на 50 %. Лише на Правобережжі, як і раніше, існували величезні латифундії небагатьох польських магнатів. Дворяни, що розорилися, вимушені були перебиратися в міста, де вони ставали чиновниками, офіцерами, представниками інтелігенції.

В останній чверті XIX століття Україну охопив небачений раніше господарський бум, пов’язаний з індустріалізацією країни і будівництвом залізниць. Перша залізниця в Україні була пущена в експлуатацію в 1871 p., вона зв’язала прямим сполученням Одесу (найбільший торгівельний порт на Чорному морі) і Балту (центр великого сільськогосподарського регіону). Протягом подальшого десятиліття всі великі міста України вже були зв’язані між собою і з центральними районами Росії залізничним сполученням.

Індустріалізація в Україні насамперед торкнулася видобувної та металургійної галузей промисловості. Наявність у Донбасі величезних запасів високоякісного вугілля забезпечила тут небувалий економічний підйом. За останніх 30 років XIX століття видобуток вугілля в Донбасі збільшився у 100 разів. Наприкінці XIX століття цей український регіон давав до 70 % всього вугілля, що видобувалося в Російській імперії. Ця галузь привабила значні іноземні капітали, було створено близько двох десятків крупних спільних акціонерних товариств. Велика частина цих капіталовкладень належала французьким та бельгійським інвесторам.

Не менш ефективно йшов видобуток залізняку в Криворізькому басейні. А коли в 1885 р. була побудована залізниця, що з’єднала донецьке вугілля з криворізькою рудою, на південному сході України стали бурхливо розвиватися металургійна і машинобудівна галузі промисловості. Ще в 1872 р. англійський підприємець Джон Юз заснував у Донбасі місто, що стало одним з центрів гірничобувної та металургійної промисловості України (сучасний Донецьк). Незабаром металургійні та машинобудівні підприємства виникли у Катеринославі, Кривому Розі, Макіївці, Маріуполі, Краматорську та інших містах. У Луганську був споруджений крупний паровозобудівний завод, а Миколаїв перетворився на центр українського кораблебудування. У розвиток промисловості вкладалися іноземні капітали, насамперед французькі та англійські.

Розвиток промисловості сприяв прискоренню процесу урбанізації в Україні. На початку XX століття з 10 найбільших міст Російської імперії 4 знаходилися на території України: Одеса, Київ, Харків та Єкатеринослав.

Український національний руху другій половині XIX — початку XX століть. У 1861 р. в Києві з представників студентів університету та місцевої інтелігенції організувалася «Громада», основним напрямом діяльності якої було створення недільних шкіл для дорослого населення. Члени «Громади» пропагували українську мову, традиції та культуру. Негайно послідувала реакція властей. У 1863 р. указ міністра внутрішніх справ Валуєва проголосив, що «окремої малоруської мови не було, немає і бути не може», указ забороняв видання українською мовою шкільних підручників і релігійної літератури.

У 1870-х роках імперією прокотилася хвиля народницького «ходіння в народ» — спроба підняти селян на революційні виступи проти царизму. В Україні найбільшим успіхом народників стали події в Чигиринськом районі, де в заворушеннях проти поміщиків узяло участь більше 1 тис. селян. Проте в цілому рух народників як в Росії, так і в Україні не мав серйозних наслідків. Селяни не розуміли народників-різночинців, які намагалися проводити серед них антиурядову пропаганду, і нерідко самі видавали їх поліції.

18 травня 1876 р. імператор Олександр П, перебуваючи на відпочинку в невеликому німецькому містечку Емсі, видав указ щодо України. Емський указ строго забороняв друкування будь-якої літератури українською мовою, а також ввезення такої літератури з-за кордону. Крім того, заборонялося використання української мови в театральних постановках. Вся система освіти в Україні перекладалася виключно на російську мову. Після цього більшість членів «Громади» обмежили свою діяльність науково-культурною роботою.

У другій половині XIX століття пожвавився український національний рух на території Галичини. У 1866 р. Австрія програла війну Прусії, що значно послабило імперію Габсбургів. У 1867 р. була створена дуалістична Австро-Угорська монархія. Галичина та Буковина увійшли до складу австрійської частини імперії, а Закарпаття — угорської. Незабаром послідував і австро-польский компроміс, який розширив політичні права поляків у Західній Україні. Віднині намісником Галичини міг бути тільки представник польської аристократії, а українці в місцевому сеймі отримували лише 15 % депутатських крісел. У 1873 р. галицький сейм прийняв ряд рішень щодо культури, освіти і соціальної опіки, які остаточно закріплювали монополію поляків на політичну владу в Галичині.

Відстоюючи інтереси українського населення Галичини, представники місцевої української інтелігенції приступили до створення власних політичних партій. У жовтні 1890 р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП), програма якої намагалася поєднати теоретичні постулати марксизму з національними інтересами українців. Партія висунула й аргументувала вимогу політичної самостійності України.

У 1894 р. з Києва до Львова переїхав молодий історик М. Грушевський. Він отримав кафедру історії в місцевому університеті. Незабаром разом з І. Франком М. Грушевський став ідейним лідером українського національного руху. У 1899 р. у Львові була створена Українська національно-демократична партія (УНДП), що стала найбільш масовою політичною організацією в Україні. У Галичині виникають також перші українські військово-спортивні товариства — «Сокіл» (1898 р.) і «Січі» (1900 p.), що стали зародком майбутнього національного війська.

У цей час до України починають проникати і марксистські ідеї. Першим українським марксистом вважається Зібер, який вже у 1871 р. познайомив своїх студентів з основами теорії Маркса. У 1875 р. Е. Заславський організував в Одесі «Південноросійський союз робітників» — одну з перших марксистських організацій в імперії. У 1893 р. в Києві з’явилася перша марксистська група — «Російська група соціал-демократів». Але в цілому марксизм не знаходив широкого розуміння і розповсюдження серед українського населення, хоча в індустріальних центрах він перетворився на досить впливову ідейну течію, з якої виріс соціал-демократичний рух.

У Лівобережній частині України першою національною політичною організацією стало «Братство тарасівців», засноване в 1891 р. групою студентів. Були встановлені зв’язки із студентськими групами у Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові. Головною метою братерства було визнання політичної автономії України у складі Російської федерації, але, не добившись реальних успіхів, ця організація незабаром розпалася.

Таким чином, на межі XIX — XX ст. значна частина українських земель у складі Російської імперії перетворилась у важливі індустріальні регіони. Бурхливий розвиток промисловості призвів до значних змін у структурі суспільства. Різко зросла питома вага найманих робітників, та інших верств населення. Іноді ці верстви населення мали різнонаправлені інтереси. Почали виникати політичні партії, які виражали інтереси тієї або іншої частини суспільства. Все це призвело до різкого загострення внутрішньополітичної боротьби на початку наступного XX ст.

Контрольні питання і завдання

1. Проаналізуйте міжнародні відносини на початку XIX ст..

2. Охарактеризуйте рух декабристів в Україні.

3. Яким було ставлення українців до польського повстання 1830 року?

4. У чому полягав процес русифікації України?

5. Чому Т. Г. Шевченко став символом української духовності?

6. Яким було положення українців в Австрійській імперії?

7. Дайте характеристику головним реформам у Російській імперії у другій половині XIX століття.

8. Як вплинули російські реформи на Україну?

9. Назвіть головні соціально-економічні зміни в Україні в другій половині XIX століття.

10. Що Ви знаєте про діяльність М. Драгоманова?

11. Охарактеризуйте основні напрями в українському національному русі другої половини XIX століття.

12. Якими були в Україні перспективи розповсюдження марксизму?

Українське суспільство ХІХ століття: традиційні зв’язки і новочасні виклики

Ставлення до минулого є частиною культури будь-якого суспільства, зокрема культури мислення. Те, як ми розуміємо минуле, насправді характеризує нас теперішніх, а для уважнішого спостерігача дає можливість передбачити, де можемо опинитися у близькому чи віддаленому майбутньому.

З такої позиції насичення українського суспільства «історичними знаннями» із сильним емоційним забарвленням, активно стимульоване політичними силами, не додає оптимізму. Принаймні, це не той шлях, який може привести українське суспільство до нової якості. Довірившись письменницькій сентенції, любимо повторювати, що «читати українську історію треба з бромом». А чи не час навчитися читати її без брому? У пропонованій статті йдеться про виклики, які з’явилися перед українським суспільством у дев’ятнадцятому столітті. На деякі з них українці шукають відповідей досі. І ці відповіді далеко не завжди збігаються з витвореним уявою образом суспільства, до якого хочемо належати.

Поняттєві основи

Під поняттям «новочасні виклики» розумію модернізацію у найширшому значенні — як складну низку перетворень, яких зазнає спільнота на шляху від традиційного аграрного суспільства до урбанізованого та індустріального. Теорія «модернізації» пов’язана з вірою у прогрес. Від часу Просвітництва вісімнадцятого століття це переконання здобуло перевагу в політичному та інтелектуальному просторі Європи. Різниця між модерністю і традиційністю – у сфері протилежного розуміння сучасності. Якщо модернізаційний імператив змін був наслідком усвідомлення, що сучасність хоча є перехідним пунктом, але пунктом, спрямованим головно в майбутнє, то «традиційність» ґрунтується на ставленні до сучасності як до нижчого рівня у порівнянні з минулим.

Потребує пояснень і термін «українське суспільство». Загалом суспільством називають соціальну систему, у межах якої населення поєднане спільною культурою і способом життя в умовах відносної автономії та самодостатності. У дев’ятнадцятому столітті українське населення такою цілісною та незалежною системою не було. Включене у ширші спільноти, воно опинилося перед вибором: набути власну самодостатність або стати матеріалом для модернізації імперських спільнот. Тому формування новочасного українського суспільства було актом не тільки творення. Важливе місце у цьому процесі займало перетворення (а по суті – розпад) вже наявних спільнот та ідентичностей, насамперед річпосполитської та всеруської. Тогочасне українське суспільство не можна зрозуміти, не беручи до уваги польський, російський, австрійський чинники. Так само сучасний історик не може піддатися повсякденній практиці антропоморфізації суспільства, приписуючи йому властивості й потреби окремої людини, здатної думати, відчувати, бажати, вимагати та діяти.

І ще про деякі методологічні питання. Наприклад, таке: де шукати рушійні сили модерного українства — всередині суспільства, розуміючи його розвиток як саморозгортання закладених від початку можливостей, чи назовні, уявляючи процес націєтворення як сукупність конструктивістських зусиль певного кола осіб на тлі послаблення імперських спільнот? Іншими словами — чи виклики модерності відповідали внутрішнім усвідомленим потребам українців чи, може, сприймалися ними як загроза усталеним порядкам? І друге питання — як досягти зв’язку між знанням і розумінням? Як розпорядитися знанням щоразу дрібніших історичних деталей? У сучасній українській історіографії швидко збільшується кількість публікацій з історії дев’ятнадцятого століття. Вже маємо добрі дослідження системи управління, українського селянства, міст та процесу урбанізації, повсякденного життя, ідеологічних течій. Однак на тлі такого кількісного накопичення інформації губиться розуміння історичних явищ і процесів. Замість шукати нові інтерпретаційні можливості, надалі намагаємося вмістити все те у концепцію «національного відродження».

Національний простір

Простір у контексті модернізаційних викликів не належить до часто обговорюваних тем. Натомість в українському випадку — це важливе питання. Головний модернізаційний виклик для українців полягав саме у тому, аби з розрізнених регіонів створити певну цілість. Незважаючи на те, що історична традиція робила український простір впізнаваним: для поляків це була Русь на противагу Московії, а для росіян Україна була втілена в уявленнях про Малоросію, — він не мав чітко виражених політичних меж, назовні Україна не сприймалась як самостійний історичний гравець. Наприкінці вісімнадцятого і в дев’ятнадцятому століттях сформувалася нова просторова модель, яка лягла в основу сучасних уявлень про Україну. Вона стала результатом кардинальних геополітичних змін у Центрально-Східній Європі, пов’язаних із поділами Речі Посполитої і приєднанням Кримського ханства до Російської імперії. Простір сучасної України був розподілений поміж двох імперій: Галичина, Буковина і Закарпаття належали до монархії Габсбургів, а решта території — до Російської імперії. В уявленнях петербурзьких урядовців підросійська Україна складалася з трьох частин: колишньої лівобережної Гетьманщини, за якою закріпилася назва «Малоросія»; території колишнього Кримського ханства, Запорозької Січі та причорноморських степів, названої «Новоросією», і Правобережжя (Київщина, Поділля, Волинь), яке було включене до складу Російської імперії після другого і третього поділів Речі Посполитої та отримало в імперській адміністративно-політичній практиці назву «Південно-Західний край». Попри те, що ці регіони мали різну історію, до початку двадцятого століття творцям новочасного українства таки вдалося сформувати уявлення про єдину національну територією, закріпивши щодо неї поняття «Україна».

Інший просторовий виклик був пов’язаний з уявним поділом Європи на Східну й Західну. У цьому напрямі здобутки українців були не такими очевидними, як у творенні територіального образу України. Насамперед тому, що стереотип менш розвинутої Східної Європи, де опинилися українці, формувався на Заході. Українці не мали можливостей впливати на елементи цього стереотипу. Часто про них навіть не знали, поглинуті проблемою виживання і захисту своєї самобутності в імперіях, в яких мешкали. Однак силою географічних і політичних обставин вони таки отримали вибір — опинитися у східній чи західній частині Європи. Утім вибір цей був пов’язаний з питанням національної ідентичності. Український національний проект було можна будувати у межах річпосполитської або всеруської традиції, балансуючи між лояльністю та запереченням. Цілком зрозуміло, що всеруська традиція робила українців частиною Східної Європи. Чи усвідомлювали це лідери українського руху? З тогочасної публіцистики видно, що усвідомлювали, але не вважали загрозою, навіть навпаки — цивілізаційною перевагою. Конструюючи українськість з руськості, вони не брали до уваги, що ця руськість стрімко перетворювалася у російськість. Відмежуватися від поляків — це був головний імператив, який керував думками та діями більшості української інтелігенції у дев’ятнадцятому столітті. Така своєрідна втеча від польського простору водночас означала й відмежування від Західної Європи, звідки надходили основні модернізаційні виклики.

Чинники модернізації

Сформований у дев’ятнадцятому столітті й актуальний досі український національний історичний канон ґрунтується на уявленні про саморозвиток та стійкість українства, якому начебто довелося почергово переживати періоди «занепадів» і «відродження». В українській історіографії залишається неподоланою традиція узагальнювати історичний процес поняттям «розвиток», а відтак стверджувати, що українці «розвивалися» всупереч усім негативним історичним обставинам. У межах цієї логіки висновок завжди буде передбачуваним — українці досягли в дев’ятнадцятому столітті значного прогресу, увінчаного ідеєю власної національної державності. Я не ставлю це під сумнів — справді, упродовж століття з розрізнених частин вдалося створити концепт «України» та більш-менш визначити його національно-політичні інтереси. Але водночас стверджую, що правильність такого висновку задана від початку, вона не залежить від обсягів та змісту накопичених знань. Це швидше світоглядний стереотип, ніж науковий висновок.

Насправді — і це підтверджують дослідження — українське суспільство дев’ятнадцятого століття не мало достатніх внутрішніх сил для модернізації. Можна припустити, що у певні миті і за певних обставин чинниками його модернізації могли виступати ті сили, з якими тепер українці зазвичай пов’язують обмеження своїх національних прав («гноблення»). Такими на території України в дев’ятнадцятому столітті були: російська та австрійська імперські адміністрації, а також польська спільнота. Без них навряд чи можна створити завершений образ тогочасного українського суспільства. Збудована у дев’ятнадцятому столітті історіографічна конструкція: мовляв, нове українське суспільство виростає само із себе, з якоїсь «одвічності», а в площині зовнішніх відносин тільки відмежовується від поляків і росіян, ніби скидає зі себе нав’язану колись залежність — вичерпала свій творчий потенціал. Українська історіографія потребує нових уявлень. Вони мали би відкрити складну мережу взаємодій і залежностей, в яких формувалося новочасне українство і які впливали на його сутність.

Як залежність могла спонукати до модернізації? Очевидно, що єдиного алгоритму не було. Найбільш зауважувана різниця була по обидва боки австрійсько-російського кордону. В українській історіографії утвердився погляд, що вплив Габсбурзької монархії на українське суспільство був однозначно позитивним. Аргументи для підтвердження такого погляду легко знайти — створення відносно ефективних механізмів управління, скасування застарілих стосунків підданства, запровадження конституційно-парламентських практик, які сприяли розвитку громадянської самодіяльності. Значно більше запитань викликає модернізаційний потенціал російської влади в Україні. Самодержавна політична система та уніфікаторська політика були радше перешкодою для розвитку українського суспільства. Трохи більше елементів, які можуть свідчити про російські модернізаційні впливи в Україні, знайдемо у сфері промислової політики та інтелектуальних (насамперед університетських) практик. Залишається польський чинник. Польська еліта навіть після поділів була тією ланкою, за посередництвом якої до українців надходили новочасні західноєвропейські культурні віяння. Польські землевласники Правобережної України стали теж ініціаторами промислового осучаснення — створення підприємств із переробки сільськогосподарської продукції (так виникли, зокрема, перші цукрові заводи).

Ідеологічний аспект

Важливою частиною модернізації були зміни у способі бачення світу та ціннісних системах. Виникнення конкурентних ідеологій — невід’ємна ознака модерності. Під поняттям «ідеології» розумію сукупність культурних переконань, цінностей і установок, призначену виправдати й узаконити або статус-кво, або проектовані соціальні зміни. У цьому аспекті специфіку України можна означити як простір взаємодії і протистояння соціального та національного світоглядів. Дотримання балансу між соціальним і національним в умовах нерозвинутої соціальної структури (відсутності заможних вищих верств) стало під кінець дев’ятнадцятого століття найбільшим викликом для українського суспільства. Саме по собі поєднання соціальних і національних мотивів не було чимось унікальним. Однак в українському випадку воно призвело до напруги, яка завадила консолідації і зайвий раз підкреслила регіональні відмінності. У підавстрійській Галичині до Першої світової війни виразну перевагу здобули національні цінності, а в підросійській Наддніпрянщині у концепціях суспільного переустрою переважали соціальні мотиви.

У сутності соціальна ідея (ідея подолання соціальної нерівності) стала для українців першим, як зараз кажемо, глобальним викликом. З одного боку, вона відповідала вимогам часу, бо привертала увагу до потреб нижчих верств суспільства, а з іншого — відкривала шляхи для проникнення в український ідеологічний простір чужих доктрин і цінностей. Показово, що на Наддніпрянщині українські соціал-демократи розвивалися у фарватері російських соціалістичних течій, а в Галичині — австрійських і польських. Українська молодь охоче поповнювала лави російських революційних партій. Утворена 1899 року в Галичині Українська соціал-демократична партія була автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, а деякі її засновники (Микола Ганкевич, Семен Вітик) — ще й членами Польської соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії. Сьогодні рідко звертають увагу на те, що в Галичині перші вияви активності українських соціал-демократів були пов’язані з ідею видавати для робітників газету українською мовою, але латинським шрифтом. Така газета під назвою «Robitnyk» виходила 1897 року.

Дев’ятнадцяте століття було часом формування модерної української національної свідомості. В якому стосунку до тогочасних ідеологічних пошуків знаходилася ця свідомість? Пропоную розглядати українську ідентичність одночасно як результат і як засіб модернізації місцевої руської спільноти. Цей процес розгортався під впливом філософії романтизму і типологічно мало чим відрізнявся від націєтворчих рухів у Центрально-Східній Європі. Однак була й засаднича відмінність: у випадку українців так зване внутрішнє будівництво нації за обсягом зусиль значно поступалося заходам, які були спрямовані на руйнування річпосполитського і частково всеруського просторів. Саме ця боротьба великою мірою поглинала сили українців. Тому в українському суспільстві, на відміну від польського, не набула розвитку концепція так званої органічної праці. Таку спробу, щоправда, зробили у Галичині. Але її можна було реалізувати тільки за умови досягнення у краї українсько-польського порозуміння. До цього не були готові обидві сторони. У результаті слабкі пагони української «органічної праці» загинули у вирі українсько-польського конфлікту.

Соціальні зміни. Світськість

У соціальному плані традиційність ґрунтувалася на становому поділі, коли між суспільними верствами існували нездоланні бар’єри. Модерність же спирається на концепцію правової рівності громадян, що є основою вільної конкуренції. Українське суспільство ще до дев’ятнадцятого століття втратило заможні привілейовані верстви (шляхту й міщанство) і звелося фактично до селянського стану (за винятком греко-католицького духовенства у Галичині та нащадків козацької старшини на Лівобережжі). На перший погляд, така «демократична» структура у новому ідейному кліматі мала бути перевагою. Однак практика показала, що новочасне суспільство легше збудувати на основі старої добре розвинутої станово-корпоративної структури, ніж творити його на підставі однієї верстви — в українців це було селянство. Образно кажучи, виявилося, що повноцінна новочасна рівність може швидше виникнути з нерівності, ніж утворитися із селянської маси. Українцям бракувало коштів, бракувало інтелігенції, бракувало впливових особистостей, голоси яких могла б почути влада. Своєю чергою, самі лідери українського руху, боячись внутрішньої конкуренції, не вважали за потрібне притягувати до українства заможні верстви.

Формування особистості новочасної людини вимагало секуляризації, утвердження світськості. Під таким кутом зору перевагу мала підросійська Україна. Там Православна церква була зрусифікована і перетворена в інструмент бюрократичної системи. У 1839 році на Правобережжі ліквідовано Греко-католицьку церкву. Тож українська ідентичність у підросійській Україні творилася без опертя на церковні структури. Римо-католицька церква, яка на Правобережжі залишилася (хоча й з обмеженими можливостями) єдиною альтернативою бюрократизованому православ’ю, відбивала національні інтереси поляків. Тому від початку український рух у Росії розвивався на світській основі. Українська інтелігенція формувалася переважно з вихідців із козацьких родин та дрібної шляхти. У Галичині ситуація була іншою. Греко-католицьке духовенство було головною рушійною силою українського руху, Церква надала для нього інституційну структуру, а навіть згодом більшість представників світської інтелігенції у Галичині були вихідцями з родин греко-католицьких священиків. Інституційні переваги, які виникали з активної участі Греко-католицької церкви в українському національному русі, поєднувалися з негативними сторонами такої участі — Церква утримувала український рух у полоні консервативних ідей.

На завершення зверну увагу на актуальні для кожного новочасного суспільства (українське винятком не було) способи представити себе світові та способи пізнати світ. Зростання мобільності населення, зокрема відкриття національною інтелігенцією інших країв, було однією з ознак соціокультурної модернізації. Вирішальне значення у тому процесі мали в дев’ятнадцятому столітті подорожі, які поєднували оздоровчі, пізнавальні, пізніше теж наукові цілі. Подорожі створювали порівняльні можливості. Вони давали змогу зіставляти себе зі світом. Розуміння важливості таких мандрівок приходило в українське суспільство повільно. На заваді були принаймні дві обставини: брак коштів і прив’язаність молодої української інтелігенції до села (повернення інтелігента у село було соціальним актом, який щоразу підкреслював зв’язок із народною масою). З української інтелігенції Росії у Західну Європу їздили здебільшого викладачі університетів, які отримували тривалі відрядження для наукової роботи. Представники української інтелігенції Галичани мали широкі можливості у межах монархії Габсбурґів, громадянами якої були, подорожувати Європою, однак своїх переваг повною мірою не використовували.

Деякі підсумкові твердження

Українське суспільство у дев’ятнадцятому столітті перебувало у стадії творення, його не можна сприймати як завершену та стійку цілість, а тим більше приписувати єдність прагнень. На перешкоді досягнення цієї єдності були: неповна соціальна структура, що зумовлювала постійне хитання між соціальними та національними цінностями, а також дуже глибокі відмінності регіональних культурних і політичних традицій.

Головні модернізаційні імпульси надходили в українське середовище ззовні — від етнічних спільнот і правлячих режимів, котрі самі українці дедалі частіше сприймали не тільки як «чужі», а також як елементи системи соціального та національного утиску. Це були передусім польська спільнота, а також австрійський і, меншою мірою, російський уряди. Тому українську ідентичність можна трактувати одночасно як засіб і як результат модернізації.

Найбільшим модернізаційним успіхом українців у дев’ятнадцятому столітті стало створення більш-менш завершеного образу національної території. Цей образ, однак, більше спирався на уявлені (бажані) категорії, ніж відображав рівень самоусвідомлення національної єдності мешканцями різних регіонів.

У соціокультурному плані українське суспільство залишалося традиційним. Головна лінія, по якій відбувалося відставання, була пов’язана з тим, що в результаті модерного націєтворення українці повністю опинилися у просторі Східної Європи. Це був свідомий вибір тогочасних лідерів українського руху, котрі будували українську ідентичність винятково у межах всеруського простору, прагнучи повного розриву з польськістю.

Розмірковування про українську традиційність і модерність виказують обмежений пізнавальний потенціал концепції «національного відродження», яка стала канонічною для історії України дев’ятнадцятого століття. Ця концепція вимагає розуміти історію винятково як причинно-наслідкову пов’язаність подій, тоді як пізнавальна цінність багатьох явищ тогочасної історії України полягає у самому їх існуванні. Вони виконували певні суспільні функції, але не перебували у прямому зв’язку з національно-політичними програмами.