Блог історика: звідки взялися символи Нового року і чи є Дід Мороз радянським?

Міська новорічна ялинка 1969 року в Києві на теперішньому Майдані Незалежності. Від 2013 року новорічна ялинка на цьому місці стала також символом спротиву корумпованій владі. Поштівка, видавництво “Радянська Україна”, 1969 рік

Ялинка, Дід Мороз, Снігуронька, салат Олів’є… Вже не перший рік точаться дискусії, звідки вони взялися як новорічні символи? І чому саме вони?

Рекордсменом за кількістю вигадок є Дід Мороз. Що про нього тільки не писали, особливо останнім часом!

Що він – продукт радянського агітпропу. Що радянська влада спеціально його вигадала, аби витіснити Святого Миколая. Що навіть червоний колір його шуби теж є натяком на червоний прапор СРСР.

Звісно, радянська влада використовувала Діда Мороза у власних інтересах. Але з’явився він ще в середині ХІХ століття. І не як новорічний персонаж, а як різдвяний.

Коли європейський звичай ставити для дітей на Різдво ялинку і потайки класти під неї подарунки поширився на теренах сучасної України (губерній, які контролювала Російська імперія), малюки почали цікавитися: хто лишає їм подарунки до дня народження Ісуса Христа?

Відповідь батьків про Дідуся Мороза з’явилася не одразу.

З тогочасної періодики знаємо про спроби приписати дарунки янголові, бабусі Зимі, гномам, а також низці казкових персонажів.

Але найбільш правдоподібним виявився варіант з Морозом – таким собі добрим дідусем у шубі з мішком подарунків за плечима.

Автор фото, Станіслав Цалик

Дід Мороз – різдвяний персонаж, несе дітям подарунки. Поштівка кінця ХІХ ст.

Його перевага полягала в тому, що він мав передісторію – був відомий малечі з улюбленої зимової казки “Мороз Іванович”, надрукованої Володимиром Одоєвським 1840 року в збірці “Казки дідуся Іринея”.

Вже наприкінці ХІХ століття словосполучення “Дід Мороз” було загальновживаним. Різдвяного дідуся-дарувальника зображали на численних поштівках, сторінках грудневих чисел журналів, у книжках. Червона шуба, до речі, з’явилася саме тоді.

А за кілька років перед Першою світовою війною Дід Мороз перестав бути віртуальним героєм – почав “особисто” ходити по квартирах і вітати дітей.

Більшовики, атакувавши релігію, заборонили 1927 року також і різдвяного Діда Мороза.

У грудні 1935-го дідуся повернули, але в новій якості новорічного персонажа. Йому зберегли функцію дарувальника, натомість позбавили небажаної прив’язки до народження Ісуса Христа.

Автор фото, Станіслав Цалик

Дід Мороз – новорічний персонаж, дає “зелене світло” настанню нового року. Поштівка, видавництво “Мистецтво”, 1966 рік

Якщо мешканці сталінського СРСР знали, хто такий Дід Мороз, то галичани й буковинці вперше його побачили лише тоді, коли на їхні землі прийшла Червона армія – у 1939 і 1940 роках відповідно. Тож їм цей новорічний діяч справді уявлявся суто радянським.

“Золота доба” Діда Мороза настала після Другої світової – він вийшов за межі “дитячої” аудиторії. Відтоді в його мішку знайшлося місце для подарунків не лише дітям, але й дорослим.

Для парного конферансу

Снігурка, неодмінна колежанка Діда Мороза, з’явилася як новорічний персонаж у січні 1937-го.

Автор фото, Станіслав Цалик

Снігурочка – маленька дівчинка. Поштівка, 1939 рік

Річ у тім, що “реабілітований” більшовиками дідусь мусив тепер не просто ходити по домівках і вітати малюків, а брати участь у масових заходах – вести новорічні вистави в Будинках культури, вітати малечу в дитячих садочках тощо.

Для роботи з великою аудиторією знадобився парний конферанс. Вирішили дати дідусеві напарницю.

Але в якій якості? Хто це має бути?

Вибір не був надто складним. Адже існувала відома п’єса Олександра Островського “Снігуронька”, написана 1873 року. В ній Снігурка – дочка Діда Мороза і Весни Красни.

Крім того, за мотивами п’єси написав оперу Микола Римський-Корсаков. Вона теж називалася “Снігуронька” і користувалася величезним успіхом у глядачів.

Цю постать, отже, публіка вже знала як родичку Діда Мороза.

Автор фото, Станіслав Цалик

Снігурочка “подорослішала”. Поштівка, видавництво “Радянська Україна”, 1972 рік

Щоправда, 1937 року скоригувати родовід: дідусеві логічніше з’являтися не з дочкою, як в п’єсі та опері, а з онукою. І оголосили Снігуроньку онукою.

Постало питання: якого віку вона має бути? На поштівках її спочатку зображали маленькою дівчинкою. Але дівча молодшого шкільного віку не може вести разом з Дідом Морозом великі новорічні концерти.

Тому згодом Снігуроньку “подорослішали”.

Краса лісової красуні

Ялинка не одразу стала новорічною. Перше її амплуа – різдвяне дерево.

Звичай ставити на Різдво ялинку для дітей прийшов до нас з Німеччини у середині ХІХ століття. Тому хвойну красуню спочатку називали “німецькою ялинкою”. Її прикрашали свічками та яблуками.

Згодом ялинкові прикраси стали більш вишуканими. З’явилися гірлянди, мішура з фольги.

Відомий співак і композитор Олександр Вертинський, чиє дитинство минуло в Києві, згадував, як прикрашали різдвяну красуню у них вдома наприкінці ХІХ століття:

“Спочатку вішали на ялинку кримські рум’яні яблучка, потім апельсини та мандарини на червоних гарусних нитках, потім золоті й срібні горіхи, потім хлопавки, потім цукерки та пряники – все послідовно, потім іграшки, а насамкінець – свічки. Ялинка стояла ошатна, величезна, до стелі, і була схожа на якусь давню царицю, вдягнену в перли та парчу, горду і прекрасну”.

Автор фото, Станіслав Цалик

Гравюра “До школи на ялинку”. Над входом напис “Школа”, а у вікні видніє наряджена ялинка. Тижневик “Родина”, 1902 рік, № 51

На початку ХХ століття з’явилися навіть колективні різдвяні ялинки – переважно в сільських недільних школах. Запрошували малечу, дарували подарунки. Наприклад, гравюра 1902 року зображує селянок, які ведуть своїх дітей до школи на ялинку.

Наприкінці 1920-х більшовики заборонили різдвяну ялинку – одночасно із забороною Різдва.

Але люди потайки все одно святкували народження Ісуса Христа. Городяни давали винагороду двірнику за мовчання, завішували вікна, щоб перехожі не помітили з вулиці – і ставили ялинку.

Зрозумівши, що заборона безрезультатна, радянська влада 1935-го ялинку повернула, але тепер як новорічну.

Автор фото, Станіслав Цалик

На гілці табличка: “Рубати ялинку на Різдво заборонено”. Карикатура з журналу “Безбожник у станка”, 1931 рік, № 22, с. 1

Після Другої світової війни абсолютно всі новорічні святкування в СРСР – вдома, в школах, Будинках культури, також у новорічних телепрограмах – відбувалися за участю прикрашеної ялинки.

Салат під псевдонімом

Салат Олів’є – не радянський винахід. Його створив у 1860-ті роки московський кухар Люсьєн Олів’є, власник ресторації “Ермітаж”.

У новорічну ніч в “Ермітажі” завжди був аншлаг. Адже Різдво – свято сімейне (тоді християни всіх конфесій святкували його 25 грудня), натомість у новорічну ніч люди шукали розваг і пригод. Хтось поспішав на каток, хтось їхав до театру на бал-маскарад, а хтось бенкетував у ресторані.

“Ермітаж” відвідувала грошовита публіка. Саме там новорічною “фішкою” став салат кухаря Олів’є за ексклюзивним рецептом. Звідти пішла легендарна слава унікального салату. Жоден інший кухар не міг повторити таку смакоту – Олів’є тримав певні нюанси рецепту в секреті.

Автор фото, Станіслав Цалик

Рецепт салату Олів’є 1913 року. За виданням: Поваренная книга известного кулинара Д.И. Бобринского, одного из лучших столичных гастрономов. – Харків, 1913 рік, с. 20

За спогадами гурманів, головним складником тогочасного салату були обсмажені шматочки м’яса рябчиків та куріпок. По краях Олів’є викладав відварні ракові шийки, скибочки телячого язика та паюсну ікру. Центр композиції прикрашала майстерно зібрана гірка зі шматочків картоплі, яєць і корнішонів.

Це строкате різноманіття він рясно поливав соусом власного виготовлення.

За більшовиків про салат забули – мовляв, пролетаріат не потребує буржуазних витребеньок.

Але в 1930-ті роки про нього згадали. Він повернувся до меню ресторанів, але зі зміненою назвою “Салат з дичини”. Прізвище автора, який не мав робітничо-селянського походження, сором’язливо не згадували.

Масової популярності салат Олів’є набув після Другої світової війни, чому неабияк сприяли видання і перевидання “Книги о вкусной и здоровой пище”. Там салат називали то “М’ясний”, то “Зимовий”. Але люди все одно казали: олів’є.

Від початку 1950-х салат Олів’є готували не лише в ресторанах, але і вдома. Щоправда, за спрощеною рецептурою – наприклад, замість екзотичних рябчиків (ну де їх купиш?) клали шматочки звичайної курки.

Салат ідеально пасував до новорічного столу через складники, які легко було придбати взимку.

Автор фото, Станіслав Цалик

Пляшка шампанського – неодмінний елемент новорічного застілля. У Києві виготовляли “Советское шампанское” з 1955 року і позиціонували саме як новорічний напій. Поштівка, Міністерство зв’язку УРСР, 1991 рік

Згодом господині самостійно коригували рецептуру. Наприклад, курку, яка подорожчала, або дефіцитну телятину, що зникла з радянських прилавків, замінили на дешеву ковбасу “Лікарська”. Інколи замість інших інгредієнтів використовували яблука, моркву тощо.

В такому вигляді салат дожив до нашого часу. Щоправда, з оригінальним винаходом пана Олів’є він має мало спільного. Але назву зберіг.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Як з’явилась новорічна ялинка?

Історія новорічної ялинки дуже цікава. А скільки захоплюючих легенд про її походження існує! Найцікавіші з них я сьогодні Тобі розкажу. Згода?

Одна з найпопулярніших легенд про новорічні ялинки розповідає: якось у морозний ясний святвечір ватажок німецької Реформації Мартін Лютер повертався додому. Дорога пролягала через густий ліс. Раптом чоловік побачив дивовижне видовище: крізь пухнасте віття однієї з ялинок просвічували зорі.

Той зимовий пейзаж настільки запам’ятався Мартіну, що він поставив ялинку у себе вдома і прикріпив до неї свічки. Яскраві вогні робили ялинку особливо прекрасною та загадковою, і нагадували чоловікові про зорі.

А звідки взялася срібна мішура на Твоїй ялинці, знаєш? Ні? Тоді слухай ще одну легенду.

Давним-давно жила на світі бідна, але дуже добра жінка. І мала вона багато дітей. Наближалося Різдво, тому жінка прикрасила ялинку. Різдвяна красуня вийшла скромною, лише кілька прикрас виблискували у вечірніх сутінках. Уночі, коли всі міцно спали, ялинку ще й обплели павуки. Та Христос, побачивши безмежну доброту серця бідної жінки, благословив ялинку, а густу павутину перетворив на сяюче срібло.

Існує повір’я, що Діда Мороза першими вигадали гуни. Вони вірили у бога Йерлу, який першого дня нового року завжди спускався на землю. Цього дня гуни традиційно ставили ялинку. Ця традиція з 5000-літньою історією розповсюдилась по всій Європі. Саме з Баварії, де мешкали гуни, новорічна ялинка потрапила у домівки європейців.

Згідно зі стародавнім французьким літописом, пеші святково вбрані ялинки з’явилися 1605 року в Ельзасі, Франція: «На Різдво в тутешніх будинках встановлюють ялинки, а на їх гілки вішають троянди з кольорового паперу, яблука, печиво, шматочки цукру і мішуру».

Згодом традицію прикрашати ялинку перейняли німці, а пізніше й інші європейці. Та розкіш святкової ялинки на той час була доступною лише багатим дворянам і купцям.

Першу скляну іграшку-кулю видули у ХVI ст. в Тюрінгії (Саксонія). Саме тут з’явилося і перше промислове виробництво іграшок.

Традиція встановлювати різдвяні ялинки набула широкого вжитку відносно недавно — на початку ХIХ століття. Спочатку вічнозелені красуні з’являлися лише в імператорських палацах Франції, Німеччини, Англії, Норвегії, Данії і Росії.

Загальнодоступною ялинка стала тільки в другій половині ХIХ ст.

У Росії Новий рік стали відзначати згідно з указом Петра І з 1 січня 1700 року. До цього початок нового року відзначали 1 вересня.

В указі Петра I йшлося: «Знатними і проїжджими вулицями, біля воріт і будинків, учинити деякі прикраси з древ і гілок соснових і ялинкових, чинити стрілянину з невеликих гармат і рушниць, пускати ракети і запалювати вогні.А людям убогим кожному хоча б по древу чи гілці на воротях поставити.» Це свято припало до вподоби російському народові.

Ну, а вже в ХХ столітті ошатна ялинка була незмінним атрибутом зимових свят.

Коли ж у 1918 році радянська влада заборонила ставити ялинки, дехто все одно святкував Різдво підпільно. Ялинка була забороненою аж до 1935 року, коли з’явилася ідея святкувати не Різдво, а Новий рік. А 1 січня стало вихідним тільки в 1949 році.

Ялинка. Історія появи

Чи можна уявити Новий рік та Різдво без ялинки. Я думаю відповідь на це проста: «Ні!». Ми так звикли до цього дерева, що й не мислимо новорічні свята без нього. Але ще десь 100 років в Україні з цим було зовсім інакше. І про популярність цього святкового та вічнозеленого атрибута мови й не велося.

Звичай ставити ялинку веде початок ще з часів язичництва. В часи ж поширення християнства ялинка стала неодмінним атрибутом Різдва.

До України вперше традиція ставити прикрашену святкову ялинку вдома прийшла із Західної Європи. Але це було поодиноким явищем в сім’ях, переважно складених з німецьких протестантів. За однією з німецьких легенд саме відомий німецький реформатор церкви (засновник лютеранства) Мартін Лютер вніс звичай прикрашати хвойні дерева та гілля на Різдво. Втім є ще інша легенда, за якою язичницька ялинка пов’язана з релігійними традиціями гунів. А нащадки вже гунів перенесли свої давні звичаї до Німеччини, а звідти – ялинка рознеслась уже по всьому християнському світу.

Справжнє пришестя ялинки на Україну пов’язане з Російською імперією, а потім з СРСР. Так, за наказом російського імператора Петра І, шанувальника західноєвропейської моди, в ХVІІІ ст. було звелено прикрашати ялиновими та сосновими гілками та деревами ворота та будинки на головних та знатних вулицях. А також наказувалося: «людям убогим кожному, хоча би по гілці або дереву на воротях поставити». Втім ця традиція не прищепилася не то що в широких колах населення, а й навіть серед знаті. Проте поступово до кінця ХІХ ст. ялинка набула певного поширення серед жителів великих міст. Відомий український письменник Михайло Коцюбинський навіть написав в 1891 р. оповідання «Ялинка». Проте в українських селах замість цього різдвяного деревця головним залишався Дідух, що мав давні коріння в культурі українців.

ХХ ст. принесло суттєві зміни для ялинкових традицій. В 1916 р. , на третій рік Першої світової війни, Святійший Синод Російської імперії звернувся до населення з вимогою не ставити різдвяні ялинки, як звичай, запозичений у німців – представників ворожої держави. Таким чином ялинка опинилася в опалі. В 1918 р. більшовицька влада оголосила встановлення ялинки на Різдво буржуазною християнською традицією. Відповідно з ідеологічних міркувань ставити це деревце заборонили. Однак в 1935 р. радянська влада частково змінила свою думку. Великій країні потрібні були свята та нові об’єднавчі герої. Замість Різдва людям нав’язували святкування Нового року та нових героїв: Діда Мороза, Снігурочку, сніговиків та ялинку. Це мало об’єднати різні народи СРСР. І ялинка стала за підтримки влади символом не релігійного Різдва, а просто Нового року.

Пройшли роки… Радянська держава впала. Проте ялинку ми ставимо й досі.