Захопливий світ пригодницьких і фантастичних повістей

Винахідниками можуть бути навіть діти. Для цього потрібно мріяти, фантазувати, експериментувати, а ще – робити висновки.

Максим Лема зі Львова у 12 років створив робота, що сканує приміщення. Канадський підліток Жозеф-Арман Бомбардьє змайстрував перший снігохід. Школярка Клео Маквікер винайшла іграшковий пластилін, а одинадцятирічний Френк Епперсон – фруктовий лід на паличці.

• Чи достатньо бути просто мрійником, щоб уславити своє ім’я?

• Що потрібно для того, щоб мрії здійснилися?

Головні герої повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» – мрійники, які вигадують різні штуки-викаблуки заради слави. Ці діти мають щире серце, готові прийти на допомогу. Але чи вистачить їм цілеспрямованості, щоб досягти успіху?

Всеволод Нестайко

(1930-2014)

Всеволод Нестайко був надзвичайно цікавою людиною, яскравою і життєрадісною особистістю. Коли в нього намагалися дізнатися секрет «вічної молодості», письменник жартував: «Посміхатися частіше треба – тоді помолодшаєте».

Всеволод закінчив школу з медаллю, бо ніколи не пас задніх, а своє перше оповідання написав у 8 років у зошиті з математики.

На жаль, дитинство і юність хлопця припали на період Голодомору 1932-1933 років та Другої світової війни. Життя в окупованому фашистами Києві було важким. І тоді він дав собі слово: писати лише про щасливе дитинство, якого сам ніколи не мав.

«Коли я став по-справжньому дорослим, – згадував Всеволод Нестайко, – мені страшенно захотілося повернутися назад у дитинство – догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один – стати дитячим письменником. Так я і зробив. ».

За своє життя автор написав багато цікавих творів про дітей: «Чарівний талісман», «В Країні Сонячних Зайчиків», «Одиниця “з обманом”», «Чудеса в Гарбузянах» та ін.

Запрошуємо вас познайомитися з непосидючими й благородними головними героями повісті «Тореадори з Васюківки», які постійно потрапляють у кумедні пригоди, але знаходять із них вихід завдяки дружбі й кмітливості.

ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ

(уривки з трилогії про пригоди двох друзів)

ЧАСТИНА ПЕРША

(яку розповідає Павлуша Завгородній)

Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо та його вірного друга й однокласника Павлуші Завгороднього в школі, удома та на безлюдному острові поблизу села Васюківки

Розділ перший

Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич

– От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!

Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, і не дихаємо.

– Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!

– Знаю, знаю, – ледь чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос.

– Діду! – жалібно озивається він.

– Діду, – ще жалібніше повторює мій друг, – ви відійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметеся.

Катерина Перепелиця. Обкладинка книжки «Тореадори з Васюківки». Видавничий дім «Школа» (2022)

– Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!

– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.

– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що.

– Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.

Ми вилазимо з бур’янів.

Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.

У-у, скотиняка! Щоб ти.

Це через неї ми вскочили в халепу.

У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» – станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі – безплатно. З учительки математики – п’ять копійок.

Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом – непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і.

Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося – чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна. Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?

Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес – Великі Зондські.

Ну, так Ява – це не острів.

Ява – це мій найкращий друзяка й напарник. Ява Рень.

Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я – Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер 1 товариш Валігура, що живе в нашому селі, так його зве.

1 Міліціонер – так раніше називали посадову особу, яка стежила за громадським порядком.

У них взагалі вся сім’я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.

Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився та при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

– Опозогив! – Вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза 2 – тільки п’ятами залопотів.

2 Дати дриза (фразеологізм) – утекти.

Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.

Ява сам говорив:

– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?

– З фантазією, – підтакував я.

– Ти чув, як дід Салимон учора біля магазину казав: «Ондо, каже, Ява й Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери 1 , а не хлопці! Нема на них буцегарні 2 ».

1 Гангстер – учасник бандитської зграї; бандит.

2 Буцегарня (розмовне, застаріле) – приміщення для тимчасового ув’язнення.

– Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на свята.

– Треба, – погоджувавсь я.

І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.

Отож ми з ним піймали в лісі пугутькала 3 й випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї». Лектор упав із трибуни й вилив собі на голову графин із водою.

3 Пугутькало (діалектне) – сич, хижий нічний птах бурого кольору родини совиних.

А то якось улітку Ява сказав:

– Улаштуймо бій биків.

– Га? – не відразу второпав я.

– Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?

– Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько в капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.

– А потім – рраз! Бик – беркиць! І оплески.

– Ага. Здорово. Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?

– Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м’ясозаготівля, чи що. Це ж видовище. На стадіоні. Як футбол. Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо й по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.

Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору й узагалі.

Ми повмощувалися зручніше й почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.

Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б’ються.

Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я в калабані 1 купався.

1 Калабаня (діалектне) – ковбаня; глибоке місце, яма в річці, озері.

Але Ява мене не підтримав.

– Ні, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось – велике й крутороге.

– Коров’яче? – кажу. – Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.

– Хтозна, може, і так.

– Тоді, – кажу, – кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.

– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?

– Бо в нашої Маньки теля й один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.

– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.

– Що значить «психічна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.

– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!

– Я забираю, але ти все одно боїшся.

Я схопився рукою за вухо й, у свою чергу, затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Усе, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на свої штани й сорочки. Першим отямивсь я.

– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.

– Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти й спробуємо. А то твоя Манька й справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.

Мені вже остогидло битися, і я вдав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.

Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.

У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадок від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити й не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.

У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні баналюки 1 , аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині.

1 Баналюки – небилиці.

Килимок і капелюшок – то був наш тореадорський реманент 2 . По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.

2 Реманент – сукупність предметів, необхідних для якої-небудь роботи.

Ми йшли й співали арію Хозе з опери Бізе «Кармен», яку багато разів чули по радіо:

Торе-гадор, сміли-ги-ги-во в бій, торе-гадор, торе-гадор.

Там жде тебе-ге-ге-ге любов, там жде-ге тебе любов.

Ми співали, та не знали, що нас чекає.

Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо.

Погода – саме підходяща для бою биків.

Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, – далі від людських очей.

– Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і починаймо.

Я не став сперечатися. Тим більше, Манька в нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.

Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, узяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди й почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться.

Ява замахав килимком ще дужче.

Спокійнісінько щипає собі траву.

Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.

Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.

Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати.

Через пів години він сказав:

– Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче. Спробуй ти!

Через годину, захекавшись, я сказав:

– Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тоді показав, що таке справжня тореадорська корова.

Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку й несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби в нас змокли, килимок нервово сіпався в руках – здавалося, що Цюця, Гава і Рева от-от загавкають. А Контрибуція – хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.

Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» (2023)

Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима й сказала:

У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».

Але ми вчасно не зрозуміли попередження.

Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.

Нарешті розлючений Ява крикнув:

– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся. Ну, то я сам!

Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі. І раптом. Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звід-там, з неба, почув його відчайдушне верескливе:

Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо, коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дійсно тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме в цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.

Контрибуція бігала навколо калабані й мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. У калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.

Ми стояли й мовчали.

Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода – брудна, каламутна й смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Пів години, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.

І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядає з корівника й співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике й ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Спасибі тобі, корово!

– Ще не скінчили, анциболотники? – так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.

Спереду стіна свинарника, з боків густі бур’яни, ззаду дід Варава. Тікати нікуди. Так і заклякли ми, присівши, – мов курчата перед шулікою.

– Не бойсь, не трону!

Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось качнув – то ми зітхнули. І тремтячі вуста наші самі собою розтяглися в противну підлесливу усмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.

Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі й так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це тільки здавалося. Мабуть, не було вже у світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.

– Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки.

– Усе, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? – несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.

Дід криво дивиться на нашу роботу – видно, що він не дуже задоволений. Але каже:

– Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке – вуха пообриваю та свиням викину.

Тулячись спинами до самих бур’янів, ми боком проходимо повз діда й, тільки-но його минаємо, щодуху біжимо.

Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.

Ми сидимо в картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вміємо.

– Слухай, – раптом каже Ява, – а зробімо. підводного човна.

– Зробімо, – не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: – А з чого?

– Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби. напівзатоплена.

– Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.

– На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.

– А на поверхню як випливати?

– Баласт викинем і випливемо.

– А як водою заллє й затопить?

– Ти що – плавати не вмієш? От іще! «Як? Як?» Дулю з маком із тобою зробиш!

– Сам ти дуля з маком! Який розумний!

– Та ну тебе, – сказав Ява вже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого – сьогодні сваритися не хотілося.

Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали – так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го!». Я люблю гокати в колодязь: таке «го» виходить – аж у вухах лящить. Такого «го» ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не «го». От і зараз.

Тільки виляски пішли – наче аж до центру землі.

І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.

– Яво! – кажу. – Там хтось є.

– Ану гокни й послухай.

Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімління. Ми перезирнулися.

– Якась свиня вкинула туди цуцика, – сказав Ява.

– Точно, – сказав я.

– Так що? – сказав Ява.

– Треба витягти, – сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.

– Значить, так, – сказав Ява. – Я сідаю в цеберку 1 й опускаюся. А ти мене держиш.

1 Цеберка – дерев’яна посудина з дужкою для носіння та зберігання води; відро.

– За що! Хіба я тебе так удержу?

– Ти й справді слабак. Не вдержиш.

– То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.

– Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І. і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка. Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.

– А де взять вірьовку?

– А ондо припиначка.

– Так на ній же коза! Разом із козою прив’яжемо, чи що?

– Коза так погуляє, ніде не дінеться.

– Мме-е-е! – радісно проспівала відв’язана коза й негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.

Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.

– Попускай! Попускай потроху! – скомандував Ява.

Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім неважко попускати припиначку, і через якихось пів хвилини почулося глухе, як із бочки, Явине: «Стоп! Досить!».

Я кинувся до зрубу:

– Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?

– Чудово! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти відпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!

Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Учепився обома руками й почав тягти.

Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Усіма силами своїми, усією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої одриваються од землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімусь і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!

— Яво! — кричу у відчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!

Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п’яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився 1 за корінь, що якраз біля мене із землі випружинився. Закректав я з усіх сил, — от-от жили, як струни, із дзенькотом полопаються, — і з колодязя, мов бульба з носа, повільно з’явилася Явина голова.

1 Загачитися (діалектне) – зачепитися, перечепитися.

Перший на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.

Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали — від здоровеннецького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.

— От хотів би я знати, хто його туди вкинув, — сердито проскрипів Ява. — Ноги б повисмикував!

— Якийсь фашист хотів позбутися, — сказав я. Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене й заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.

— Гайда на річку! — сказав Ява. — Треба помити Собакевича — бач який!

Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — уже не викликало жодного сумніву. Ім’я, жартома дане йому Явою в смердючій темряві колодязя, пристало до нього відразу й назавжди.

Ми побігли до річки.

Підводний човен із плоскодонки навічно потонув у забутті.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Розгадайте зашифровані назви тварин. Яких із них згадано в першій частині повісті «Тореадори з Васюківки»?

2. Найдорожчу ціну за вхід у метро юні «будівельники» встановили для

• А своїх родичів
• В учительки математики
• Б далеких сусідів
• Г туристів із міста

3. Ява й Павлуша врятувалися від Контрибуції

• А у ставку
• Б на дереві
• В на городі
• Г у лісі

АНАЛІЗУЄМО

4. Яке враження справила на вас перша частина повісті В. Нестайка? Що запам’яталося найбільше?

5. Розкажіть, як завершився намір друзів вирити метро під свинарником. Як на цю витівку відреагував дід Варава та чи зробили хлопці правильні висновки?

6. Якими спостереженнями про членів сім’ї Яви Реня поділився із читачами Павлуша Завгородній? Зачитайте відповідні цитати з тексту.

7. Чому Ява й Павлуша для бою биків обрали саме Контрибуцію? Чим не підійшли інші тварини? Який тореадорський реманент використали хлопці?

8. Знайдіть у тексті й зачитайте відповіді на такі запитання: 1) чому друзі вирішили стати тореадорами? 2) чим закінчився тренувальний поєдинок?

9. Прочитайте виразно за особами діалог від слів «Яво! – кажу. – Там хтось є» до слів «Ну що ж – добре!». Як у цьому діалозі розкриваються характери персонажів?

10. Чи погоджуєтеся ви з поданими нижче словами Яви Реня? Обґрунтуйте свою відповідь.

«Ми з тобою, Павлушо, хлопці неабиякі.

Справді, без брехні, ми таки хлопці з ФАНТАЗІЄЮ».

11. Хто такий Собакевич? Перекажіть детально від імені Яви, як хлопчики рятували цуценя.

12. Прочитайте уривок від слів «Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився» до слів «Таких на мільйон лише один буває» (с. 138). Випишіть із нього фразеологізми та поясніть їхнє значення. За потреби скористайтеся словником.

МІРКУЄМО

13. Чи правильно, на вашу думку, вчинили друзі, коли вирішили самі врятувати цуценя з колодязя? Чим могла б закінчитися така витівка? Як би ви вчинили в подібній ситуації?

14. Поясніть, як ви розумієте назву твору В. Нестайка. Як би ви назвали цей твір?

15. Роздивіться (на с. 142) ілюстрацію Олександра Коваля до повісті В. Нестайка «Тореадори з Васюківки». Який епізод твору на ній відображений? Чим він особливий? Спробуйте створити власний малюнок на цю тему. Влаштуйте виставку робіт у класі.

Розділ дев’ятий,

у якому Павлуша розповідає, як він потоваришував із Явою

До четвертого класу я з ним не дружив.

Він був страшенно вредний.

Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких штанях. Мені мама тільки вранці в магазині купила. І тими новісінькими штаньми я в самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.

Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком – ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.

Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» (2023)

Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості. Але.

Був сонячний теплий вересневий день. Ми сиділи на баштані 1 й із присьорбом хрумкали кавуни.

1 Баштан – ділянка поля, на якій вирощують кавуни, дині.

Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів – тисячі, мільйони. І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. У Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон – баштанник наш – ото тигр! Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити. Воно не так смачно.

Коротше, ми сиділи на баштані й хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про агресорів чи про ще когось там аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі в сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.

Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто вже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав – той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.

От понаїдалися кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги – нікуди.

Ми сиділи під величезною горою кавунів – це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.

І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай – коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.

Пробували ми у футбола кавуном грати – важко, ноги болять. Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт – ворожу укріплену лінію. Узяли в руки по кавунові – це бомби, – підняли над головою і – вуу-у. Летять наші штурмовики-бомбовики. Підлітають – рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять урізнобіч осколки й шрапнель 2 – чорні слизькі зернятка, ллється червона кавуняча кров.

2 Шрапнель – кулі, картечини, якими начинено снаряд.

Побомбили кілька хвилин, глянули – аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.

– Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!

– І правда! Не робімо цього!

Знову посідали, сопемо.

Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже:

– Але й здоровеннецька! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська. – І раптом підхопився:

– Пацани! А пограймось у фараона та єгипетську піраміду.

– Га? Що? Кого? – не розшолопали ми.

Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку й узагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п’ятірки, поводивсь у школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон. І цим дуже всіх нас підводив.

– А от Карафолька, бачиш.

– А чому Карафолька.

– А подивись на Карафольку.

«А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!» – завжди думалося в такі хвилини.

Але іноді ми Карафольці прощали за те, що, на наш погляд, він ду-у-же багато знав. Бо читав удень і вночі. І був для нас таким собі живим довідником.

– А. що воно за таке – єгипетські піраміди? – жуючи, спитав Гришка Сало.

– Не знаєш? Це такі гробниці здоровущі в Єгипті. У них єгипетських царів – фараонів – ховали. Багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.

– Ага, про це в п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив, – підтвердив Антончик.

– Ну то й що? – спитав я. – А як же грати?

– Як? Гм! – презирливо хмикнув Стьопа. – Виберемо серед нас фараона. Він помре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.

— А що — це клас! — У Яви загорілися очі. — Цікаво!

— Хлопці! Ви що? Тю! — сказав я. — На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело — у похорон грати! Ха-ха. Краще в прикордонника й шпигуна. Я згоден шпигуном!

— Старий! Домовились — усе! — рішуче сказав Ява. — Рахуймося, кому фараоном. Ну! Сітка-вітка, дуб-дубки, поставали козаки! Шабельками брязь — вийди князь! Тобто. фараон.

Я! Так і знав. Чуло моє серце.

— Старий! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми від київських мисливців навчилися говорити один на одного «старий».

Я зітхнув. Мені страшенно не щастило. Хоч би в що ми грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном, чи то фашистом. Одним словом, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим! А я так любив наших. І завжди був ворогом.

— Старий! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні щастиме! Їй-богу! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці. — Ондо Гребенючка на тебе задивляється.

— Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання. — з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.

І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився.

— Ну, то що робить? — сумно спитав я.

— Отже, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс. Тутанхамон. Гаменготеп.

— Гаменготеп, — байдуже сказав я.

— Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменготепе! — звів руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, й ось тепер ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменготеп умирає!

Хлопці завили, як шакали.

Статуя фараона Хафра. Каїрський єгипетський музей

– Ну-мо, – лягай і вмирай, – під акомпанемент цього виття сказав Карафолька.

– Прощайся і. – махнув рукою Карафолька.

– Прощайте, – похмуро проказав я. – Не поминайте лихом. Пробачте, мо’, що не так. Кланяйтеся мамі, татові, Галині Сидорівні й усім нашим.

– Обійдеться! Помирай, помирай швидше! – нетерпляче перебив Карафолька.

Я заплющив очі й голосно зітхнув – випустив дух.

– О люди! О народи! Великий Гаменготеп сконав! О горе-горе! – так одчайдушно заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно й жаль себе.

– Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменготепа збереже для поколінь пам’ять про нього. До роботи, жалюгідні раби!

І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.

– Гей! – скрикнув я. – Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!

– Цить! – гаркнув Карафолька. – Не розмовляти. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвяків!

І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.

– Е ні, хлопці, так він і справді ґиґне 1 , – чую раптом голос Яви. – Так не можна.

1 Ґиґнути – загинути, вмерти.

І кавун із моєї пики відкотився.

– А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, – почулися голоси.

– Як не вийде! Вийде! – закричав Карафолька. – Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Уставай! Уставай, Гаменготепе! Тільки мовчи – ти ж мертвий!

Я встав, і робота знову закипіла.

Тепер було легше. Хоч і давило в боки, але дихати можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була подібна до кавуна.

Карафолька був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:

І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:

– Хлопці! Тікай! Дід!

І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І лише коли від хлопців залишилася сама курява, я похолов.

Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.

– Хлопці! – безнадійно верескнув я. – Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменготепа кинули! Антончику! Друже!

Але вони вже й почути не могли.

Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться і – кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця. Піраміда.

Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче.

І тут, як з-під землі, з’явився Ява. Дід уже був зовсім близько, уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив із рук кийка й ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна й знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.

Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» (2023)

Я потроху звільнявся. От уже і я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:

– Ох, шелегейдики! Ох, шмарогузи! Ох, катові гаспиди!

За кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п’ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.

Я біг поряд із Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б’ються, наче одне серце.

Мені було дуже хороше!

Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.

Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!

На другий день наша дружба з Явою була ще більше скріплена. Так би мовити, кров’ю, бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:

– А от Карафолька! Карафолька не такий! Карафольки там не було! Га? Не було ж?!

Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Карафольку! Хай! А я все одно знав, хто такий Карафолька, хто такий Антончик, а хто такий – Ява!

Дружба! Велике це слово – дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.

Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають.

Гра «ТАК – НІ»

Підтвердьте або заперечте подані твердження. Кожна правильна відповідь – 1 бал.

• 1. Яву Реня насправді звати Іван.
• 2. Урятувавши Собакевича, друзі забули про будівництво підводного човна.
• 3. Після гри в тореадорів Ява годував Контрибуцію зефіром.
• 4. Павлуша товаришував з Антончиком, бо той частував його малиною.
• 5. Гору кавунів Степан порівняв з Ейфелевою вежею.
• 6. З-поміж баштанних бешкетників найкраще вчився в школі Карафолька.
• 7. За жанром «Тореадори з Васюківки» – це оповідання.
• 8. Хлопці грались у фараона у вересні.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Павлуша не дружив із Явою до четвертого класу, бо той

• А пхнув Павлушу в калюжу
• Б учився краще за всіх
• В ображав свою сестру
• Г обманював однолітків

2. Установіть відповідність.

• 1 Ява Рень
• 2 Павлуша Завгородній
• 3 Степан Карафолька
• 4 дід Салимон

• А Щодня чистив зуби й робив зарядку.
• Б Погодився бути фараоном.
• В Міг їсти день і ніч.
• Г Ловив кавуни й складав на землю.
• Д Поліз у колодязь рятувати цуценя.

АНАЛІЗУЄМО

3. Перечитайте епізод байдикування хлопців на баштані. Чи можна вважати цей епізод гумористичним? Що саме тут смішного?

4. Чим Степан Карафолька відрізнявся від інших шибеників? Чи справедливим, на вашу думку, було те, що хлопці недолюблювали його?

5. Як Павлуша сприйняв ідею баштанних шибеників погратись у фараона? Зачитайте відповідні роздуми хлопчика.

6. Прочитайте виразно за особами діалог від слів «Ну то що робить?» до слів «До роботи, жалюгідні раби!» (с. 152). Спробуйте інтонацією передати почуття обох персонажів.

7. Чому Павлуша Завгородній дружив з Антончиком Мацієвським? Коли хлопчик зрозумів, що це несправжня дружба?

8. Поясніть значення прислів’я «Друг пізнається в біді» на прикладі життєвої ситуації, яка трапилася з Павлушею Завгороднім.

9. Розкажіть детально від імені Яви, як йому вдалося допомогти Павлуші втекти від розлюченого діда Салимона.

10. Які два епізоди із цього розділу, на вашу думку, є найважливішими для розкриття особистісних якостей Яви й Павлуші?

11. Порівняйте поданих нижче персонажів. Що в них спільного, а що відмінного? Висловіть своє ставлення до кожного з них.

МІРКУЄМО

12. Знайдіть наприкінці розділу слова Павлуші Завгороднього про дружбу. Як ви розумієте сказане та чи погоджуєтесь із хлопчиком? Яке ваше розуміння дружби?

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

13. Напишіть есе на тему «Що таке справжня дружба», посилаючись на приклади з повісті «Тореадори з Васюківки».

14. Розгляньте ілюстрацію Олександра Коваля до одного з епізодів повісті (с. 154). Кого з персонажів зображено на ілюстрації? Чи вдалося художнику відтворити зображені автором події?

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

(яку розказав уже Ява Рень)

Таємниця трьох невідомих, або Повість про те, як посварилися Іван Васильович із Павлом Денисовичем і що з того вийшло

Розділ двадцять п’ятий

Усе! Кінець! Я дарую велосипед. «Загаза чогтова!» Я видужую

Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка й читає журнал «Барвінок».

У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував за чверть десяту, і я зрозумів, що то ранок.

Яришка зразу відклала журнал і скочила зі стільця:

— О. Любий бгатику! Загаз будеш снідати.

Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» (2023)

Вона в нас не вимовляє літеру «р».

За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб із маслом.

Я збагнув, що в хаті нікого немає, усі на роботі, і їй доручено доглядати мене.

– Будь ласка, любий бгатику, їж! – сказала вона солодким голосом.

А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсім збентежило.

«Любий бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду. ». І раптом – «любий бгатику. ».

Кепські, виходить, мої справи. Може, і зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід. І весь час заспокоюють – видужуєш, мовляв. А я.

Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сили, енергії для життя. Отак засну й не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить.

Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: «Їжа – джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п’ється. Добре кусай – і будеш, як бугай».

– Яришко, дай іще шмат хліба з маслом, – сказав я тихим глухим голосом.

– Тю, ти ж іще цього не з’їв?!

– Жалко? – з гірким докором глянув я на неї. – Може, я. Може.

– Та що ти, що ти! Будь ласка! – вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику 1 , намазала в палець масла й поклала на стілець. Писнула й побігла за піч сміятися!

1 Партика – великий кусень хліба.

Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивися, щоб на кутні не засміялася 2 , як я. як мене вже не буде.

2 Сміятися на кутні (фразеологізм) – плакати.

Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко й легко.

А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і партика хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Пів тарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру й хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл. Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно – не ковталося. «Ну, все! – із жахом подумав я. – Уже і їсти не можу. Не приймає організм їжі. Усе! Капець мені! Гаплик!»

Я безсило відкинувся на подушку.

Лежав і прислухавсь, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати ослаблений організм.

Кольнуло в боці. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить. І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько. Видно, серце вже відмовляється працювати.

О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають. Ех, жаль – нема Павлуші. Хотілося б із ним попрощатися. Не встигну, мабуть.

З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь.

Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини. Я не міг помирати під її хихикання.

– Яришко, – ледь чутно промовив я. – Іди сюди.

Вона вийшла з-за печі.

– Яришко, – зітхнув я і замовк. Вона підійшла ближче. Личко її стало трохи серйознішим.

– Яришко, – удруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тільки перед смертю.

– Яришко, – сказав я нарешті тихо й врочисто. – Візьмеш собі мій велосипед. Я дарую тобі його. І заплющив очі.

– Ой! – верескнула вона радісно. – Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.

І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.

Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році. До педалей ще навіть не діставала. Але однак примудрялася їздити – просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв’яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.

І взагалі кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно.

Велосипед – це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш.

І зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведено.

Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, уже витягала Вороного із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє вмираюче серце. Так востаннє тужливо ірже вірний кінь, навіки прощаючись із козаком.

Я витягся, як мрець, склав на животі руки й приречено втупився у стелю.

Я ждав приходу смерті. Годинник на стіні невмолимо відцокував хвилини.

Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна.

Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату й швидким кроком наблизилася до мого ліжка.

Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс. І все це, не кажучи ні слова, мовчки, зосереджено, строго. Я завмер у безнадійному чеканні.

Скінчивши слухати пульс, вона підняла мені сорочку, схилилась і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислуховувала хворих просто так, вухом, без усякого лікарського причандалля.

І тільки вислухавши мене, вона сказала нарешті весело:

– Молодець, козаче! Усе гаразд! Скоро будеш здоровий.

І ляснула мене долонею по пузі.

– Еге! Гаразд! – буркнув я. – Оно вже і їсти не можу. Організм не приймає. І в голові паморочиться, підвестися несила.

– Що? – вона здивовано глянула на тарілки, що стояли на стільці. – А це хто снідав?

– Та я ж бачите. – зітхнув я.

– Ну! Бачу! І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру пів тарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А в голові паморочиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, якщо температури нема. Дозволяю тобі сьогодні встати хвилин на десять-п’ятнадцять і походити по кімнаті. Тільки не більше. «Організм не приймає!» – вона усміхнулась. – Ех, ти! Герой!

Я насупив брови й одвернувся.

Я не дуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять.

І все ж після того, як вона пішла, я відчув, що мені полегшало – перестало колоти в боці, і нога одійшла, і руку відпустило. І серце забилося бадьоріше. Смерть поки що відступила.

Мені навіть здалося, що я почув, як вона, загримівши кістками, побігла-покотилася кудись геть по дорозі. Чи. може, то загримів, упавши разом із Яришкою, мій велосипед у дворі.

Мій? Велосипед? Який же він мій? Нема в мене вже велосипеда! Нема! Подарував. Дурень! Та я ж. я ж. думав, що вмираю.

«Почекай-почекай! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш і не будеш дурнем», – шепнув мені глузливо внутрішній голос.

«Тьху на тебе! – лайнув я той голос. – Краще бути живим дурнем, ніж. »

Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рідній сестричці подарував. Хай катається на здоров’я, люба, дорога, се.

У дворі знову щось гупнуло й задеренчало.

Дідько! Чого ж вона, корова, падає! Так же всі спиці повибивати можна!

Ну й хай вибиває, її ж велосипед – може зовсім його розбити.

Чого тобі тепер хвилюватися? Не треба тобі хвилюватися.

Спи спокійно, дорогий товаришу!

Павлуша, значить, буде на велосипеді, Вася Деркач на велосипеді, Коля Кагарлицький на велосипеді, Стьопа Карафолька, гад, на велосипеді, – коротше, усі, усі геть-чисто на велосипедах, а я – пішки. На своїх двох. Та-а-ак.

Тоді вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедія! Сміх!

А який же був велосипед! «Україна». З багажником, з фарою, з ручним гальмом. А швидкість яка! Вітер, а не велосипед. Був.

У дворі знову задеренчало.

Серце моє розчахнулося від болю.

«Дозволяю тобі сьогодні встати на десять-п’ятнадцять хвилин».

Я підвівсь і сів на ліжку.

Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потім ляжу й умру.

Я встав і, хитаючись, пошкандибав до вікна.

Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла подвір’ям. На лобі в неї полум’яніла здоровеннецька ґуля, на щоці подряпина, коліно розбите. Але очі сяяли щастям. І, видно, те щастя засліпило її, і вона нічого не бачила. У всякому разі дубового ковбка 1 , на якому ми рубали дрова, вона точно не помічала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навіть роззявити рота, як вона перечепилася через ковбок і.

1 Ковбок – стовбур зрубаного дерева; колода.

Мем, інтернет-мем – це дотепна коротка інформація (фраза, зображення, звукоряд, відео) іронічного, жартівливого характеру, яка відтворює певне ставлення до якихось подій чи обставин і поширюється в інтернеті.

Отут уже я роззявив рота. Я не міг його не роззявити. Душа моя, яка ще трималася в тілі, не витримала.

Велосипед став дибки й з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всіма своїми деталями.

– Ех ти. Щоб тобі. Що ти робиш?! – одчайдушно закричав я. Хай я умру, але навіть перед смертю я не можу спокійно дивитися, як гине велосипед!

Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім ураз насупила брови й мовчки почала вибиратися з-під велосипеда.

Устала, підняла велосипед і зміряла мене презирливим поглядом.

– Думаєш. думаєш. я тобі повігила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш. загаза чогтова.

І, шморгнувши носом, одвернулася.

Я роззявив рота і. усміхнувся. «Загаза чогтова. »

Сонце засяяло з неба, заспівали пташки, і зацвіли-запахли під вікном троянди.

Життя повернулося до мене.

Сумнівів не було – я видужував.

Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед – коли тільки захочеш! Чесне слово!

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Свій велосипед Ява уявляв

• А колісницею фараона
• Б вороним конем
• В швидким автомобілем
• Г космічною ракетою

2. Ява хвилювався, що не встигне перед смертю попрощатись із

• А сестричкою
• Б лікаркою
• В Павлом
• Г дідом

АНАЛІЗУЄМО

3. Що найбільше насторожило Яву, коли він прокинувся вранці? Підтвердьте свою відповідь цитатою з тексту.

4. Чому Яришка доглядала хворого братика? Чи дбайливо, на вашу думку, вона це робила?

5. Порівняйте реакцію Яви на незграбне катання Яришки на подарованому велосипеді в середині й наприкінці розділу.

6. Прочитайте уривок від слів «Велосипед – це щось дуже особисте» до слів «Я ждав приходу смерті» (с. 160). Що в цьому епізоді викликає сміх у читача?

7. Чи любив Ява свою сестричку? Які слова з тексту це підтверджують?

8. Знайдіть і зачитайте виразно рядки, у яких передано переживання Яви про своє здоров’я. Чи мусить людина, на вашу думку, перейматися своїм здоров’ям і чи є здоров’я найбільшою цінністю?

9. Які твори називають пригодницькими? Розгляньте асоціативний кущ до слова пригода. Якими були пригоди в головних героїв повісті «Тореадори з Васюківки»?

10. Якщо ви маєте сестричку або братика, розкажіть, які у вас стосунки з нею / ним. Чи допомагаєте, підтримуєте одне одного? Чи сперечаєтеся за іграшки? Чи маєте розподіл домашніх обов’язків?

МІРКУЄМО

11. Що в стосунках персонажів, поданих нижче парами, вам сподобалося найбільше, а що не сподобалося? Які позитивні риси ви можете виділити в кожному персонажі?

12. Ява й Павлуша хотіли слави, але бій биків, будівництво метро, підводний човен залишилися мрією. Безславно закінчився похорон фараона. А які, на вашу думку, вчинки можуть уславити людину?

13. Які життєві уроки ви взяли для себе з повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»?

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

14. Підготуйте невеликий текст до буктрейлера (реклами) повісті В. Нестайка. Розповідь подавайте яскраво, образно, з інтригою. Зверніть увагу на тривалість, обсяг інформації, головну думку й ключові слова. Спонукайте слухачів прочитати твір.

15. Складіть кросворд за повістю «Тореадори з Васюківки».

16. Перегляньте короткометражний художній фільм «Тореадори з Васюківки», знятий за мотивами одного з епізодів однойменної повісті В. Нестайка. Які фрагменти повісті режисер узяв за основу для фільму? Чи вдалося режисерові, на вашу думку, відтворити характери головних героїв? Чим фільм відрізняється від повісті? Що вам сподобалося найбільше й чому?

Кадр із короткометражного художнього фільму «Тореадори з Васюківки» (1965). Режисер Самарій Зеликин, Харківська кіностудія. https://www.youtube.com/ RadioHolosfm. Ліцензія CC BY

ΤΕΟΡІЯ ЛІТЕРАТУРИ

СЮЖЕТ. ЕЛЕМЕНТИ СЮЖЕТУ

Усі події в прозовому творі завжди викладено в певній послідовності відповідно до авторського задуму. Система подій, у якій розкрито характери персонажів, суперечності між ними, утворює сюжет художнього твору.

Сюжет складається з окремих елементів.

Фрагмент твору, з якого читачі вперше дізнаються про час, місце подій, головних персонажів

Частина твору, у якій зображено перше зіткнення героїв; озвучено задум щось зробити

Одна або кілька подій, з яких ми дізнаємося про характери персонажів, суперечності між героями

Найбільш напружений епізод із життя героїв

Завершальна подія, яка показує, до чого привели вчинки персонажів

Послідовність елементів сюжету може бути довільною. Це залежить від задуму автора / авторки. Не обов’язково, щоб у творі були всі елементи сюжету. Інколи сюжет має як твір загалом, так і його частини або розділи. Наприклад, у повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» можна визначити сюжети окремих розділів.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Що таке сюжет?

2. Які є елементи сюжету?

АНАЛІЗУЄМО

3. Визначте елементи сюжету дев’ятого розділу першої частини повісті «Тореадори з Васюківки».

• 1 експозиція
• 2 зав’язка
• 3 розвиток дії
• 4 кульмінація
• 5 розв’язка

• А Рішення поховати в піраміді з кавунів фараона.
• Б Павлусь знайшов нового друга, батьки покарали хлопців за їхню провину.
• В Поєдинок Яви й Павлуші з розлюченим дідом Салимоном.
• Г Розповідь про дружбу Павлуші з Антончиком.
• Д Гра у фараона.

Дехто уявляє себе детективом, хтось – шукачем скарбів, а дехто – мандрівником у минуле, коли на Землі жили динозаври. Нас часто запрошують у такі далекі подорожі, щоправда, лише в кінофільмах і книжках.

• А чи любите ви читати про динозаврів або дивитися фільми про них? Що ви знаєте про цих тварин?

• Чи вірите ви, що доісторичні тварини досі живуть на Землі, просто їх потрібно добре пошукати?

Український письменник Ярослав Стельмах знав двох хлопчиків, яким майже пощастило під час літніх канікул вистежити доісторичну істоту. І не на якійсь далекій планеті, а поряд зі своїм селом.

Плакат до фільму «Світ Юрського періоду 2» (режисер Хуан Антоніо Байона, 2018 р.)

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюківки (сторінки 148-165) – ГДЗ 6 клас Заболотний 2023

На мою думку, для здійснення мрій недостатньо бути лише мрійником. Потрібні ще кілька важливих речей:

1. Цілеспрямованість та наполеглива праця. Ці діти не просто мріяли, але й докладали зусилля, щоб втілити свої ідеї в життя. Вони експериментували, вчилися, удосконалювали свої винаходи.
2. Підтримка оточення. Скоріше за все, ці юні винахідники мали підтримку батьків, вчителів, однолітків. Це додавало їм впевненості та мотивації.
3. Талант і креативність. Звісно, ці діти були обдарованими та творчими особистостями. Вони мали потенціал створювати щось нове та незвичайне.

Отож для здійснення мрій важливо поєднати фантазію та креативність із цілеспрямованою працею. А підтримка близьких лише додасть віри у власні сили для досягнення успіху. А що думаєте ви? Чого ще потрібно мрійникам для уславлення свого імені?

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Розгадайте зашифровані назви тварин. Яких із них згадано в першій частині повісті «Тореадори з Васюківки»?

Корова, індик, бичок

2. Найдорожчу ціну за вхід у метро юні «будівельники» встановили для

3. Ява й Павлуша врятувалися від Контрибуції

АНАЛІЗУЄМО

4. Яке враження справила на вас перша частина повісті В. Нестайка? Що запам’яталося найбільше?

Найбільше мені запам’яталася винахідливість та допитливість головних героїв. Вони не бояться виконувати незвичайні ідеї й пригоди, навіть якщо ці ідеї можуть виявитися дещо дивними чи навіть небезпечними. Ця безтурботна дитяча цікавість і відвага допомагають їм долати перешкоди та виходити зі складних ситуацій.

Повість також підкреслює важливість дружби та спільної діяльності, а також дорослих, таких як дід Варава, які можуть надати поради та підтримку молодшому поколінню.

5. Розкажіть, як завершився намір друзів вирити метро під свинарником. Як на цю витівку відреагував дід Варава та чи зробили хлопці правильні висновки?

Намір друзів вирити метро під свинарником завершився тим, що їх піймав дід Варава. Він був суворим, але не змусив їх засипати тунель. Сказав лише, щоб вони не повторювали такого. Хлопці зрозуміли, що потрібно бути обережнішими у своїх задумах.

6. Якими спостереженнями про членів сім’ї Яви Реня поділився із читачами Павлуша Завгородній? Зачитайте відповідні цитати з тексту

Спостереження Павлуша Завгороднього щодо членів сім’ї Яви включають наступне: Батько Яви грає на скрипці.

• Корову в сім’ї Яви назвали ’’Контрибуція.”
• Дід Яви є завзятий мисливець і, коли стріляє, закриває ліве око.
• Озеро біля села, де живе сім’я Яви, отримало назву ’’Реневе” на честь старого Реня.
• Мати Яви є депутатом райради та ланковою кукурудзоводів.

Також в тексті наведено приклад характеру Яви, якому властивий виразний і впертий спосіб вираження свого незадоволення чи обурення.

7. Чому Ява й Павлуша для бою биків обрали саме Контрибуцію? Чим не підійшли інші тварини? Який тореадорський реманент використали хлопці?

Контрибуцію обрали, бо вважали її залишком від бойового бика діда Варави. Інші тварини були замалі чи слабкі. Як реманент використали червоний килимок.

8. Знайдіть у тексті й зачитайте відповіді на такі запитання: 1) чому друзі вирішили стати тореадорами? 2) чим закінчився тренувальний поєдинок?

1. Друзі вирішили стати тореадорами, оскільки вони хотіли влаштувати тренувальний поєдинок із биками для власного задоволення та азарту. Вони вирішили використати корову Контрибуцію для цього експерименту.
2. Тренувальний поєдинок закінчився тим, що Контрибуція, піддавшись подразнюванням хлопців і червоному килимку, атакувала їх і вдало взяла Яву на роги. Це призвело до комічної ситуації, і Ява зрозумів, що бути тореадором не так просто.

9. Прочитайте виразно за особами діалог від слів «Яво! – кажу. – Там хтось є» до слів «Ну що ж — добре!». Як у цьому діалозі розкриваються характери персонажів?

Весь епізод зі спусканням до колодязя та порятунком цуценяти відображає їхнє вміння придумувати нестандартні рішення та бути на вигляді ситуації.

10. Чи погоджуєтеся ви з поданими нижче словами Яви Реня? Обґрунтуйте свою відповідь.

Так, я згоден зі словами Яви. Хлопці виявляють кмітливість, уяву та рішучість у своїх пригодах. Вони справжні фантазери.

11. Хто такий Собакевич? Перекажіть детально від імені Яви, як хлопчики рятували цуценя

Собакевич — прізвисько, яке дали врятованому з колодязя цуценяті.

Ось як це було з мого погляду.

Ми з Павлушею гралися біля старого колодязя на подвір’ї, коли почули тихе скигління звідти. Заглянувши всередину, ми побачили маленьке цуценя, що застрягло на дні та марно намагалося вилізти по стінках нагору. Бідолашне створіння було налякане і, мабуть, голодне.

Ми вирішили негайно його врятувати! Павлуша приніс мотузку, прив’язав її до колодязного журавля, а я сів у відро. Він почав повільно спускати мене вниз. Коли я майже дістався дна, раптом відро провалилося ще глибше! Я закричав Павлуші зупинитися, але він уже не міг мене підняти. Я ледь встиг схопитися за корінь дерева, що стирчав зі стінки колодязя, і таким чином урятувався від падіння на дно.

Павлуша кинув мені мотузку, я за неї вчепився обома руками. Він доклав зусиль і витяг мене нагору. Після цього ми вдвох використали мотузку та журавель, щоб бережно підняти нещасне цуценя. Воно радісно кинулося до нас, облизуючи обличчя. Ми нагодували Собакевича (так ми його назвали), а потім повернули господарям, які дуже зраділи, адже вже розпочали його пошуки.

Ось така в нас вийшла пригода! Це був справжній подвиг, я пишаюся нашою з Павлушею відвагою та винахідливістю!

12. Прочитайте уривок від слів «Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився» до слів «Таких на мільйон лише один буває» (с. 138)

МІРКУЄМО

13. Чи правильно, на вашу думку, вчинили друзі, коли вирішили самі врятувати цуценя з колодязя? Чим могла б закінчитися така витівка? Як би ви вчинили в подібній ситуації?

Бажання друзів врятувати цуценя з колодязя свідчить про їхню доброту та співчуття. Однак така витівка могла б закінчитися трагічно, особливо без належного обладнання чи досвіду. Безпечніше було б покликати дорослих або фахівців із порятунку тварин, аби вони витягли цуценя без ризику для життя хлопців.

Якби опинився в подібній ситуації, я також звернувся б по допомогу до відповідних служб. Вони мають все необхідне, аби безпечно врятувати тварину. Уникнення загрози життю — пріоритет у таких випадках.

14. Поясніть, як ви розумієте назву твору В. Нестайка. Як би ви назвали цей твір?

Назва твору “Тореадори з Васюківки” вказує, що головні герої Ява та Павлуша вирішили влаштувати свою версію бою з биком, наче справжні тореадори. Автор, можливо, обрав цю назву, адже хлопці фантазували, ніби вони майстри арени у свинарнику.

Я б назвав цей твір “Сміливі фантазери” або “Пригоди друзів”, щоб краще відобразити їхні витівки та жваву уяву.

Сторінка 156-157

Гра «ТАК — НІ»

1. Яву Реня насправді звати Іван – Так.
2. Урятувавши Собакевича, друзі забули про будівництво підводного човна – Ні.
3. Після гри в тореадорів Ява годував Контрибуцію зефіром – Ні.
4. Павлуша товаришував з Антончиком, бо той частував його малиною – Ні.
5. Гору кавунів Степан порівняв з Ейфелевою вежею – Ні.
6. З-поміж баштанних бешкетників найкраще вчився в школі Карафолька – Ні.
7. За жанром «Тореадори з Васюківки» – це оповідання – Ні.
8. Хлопці грались у фараона у вересні – Так.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Павлуша не дружив із Явою до четвертого класу, бо той

А пхнув Павлушу в калюжу

2. Установіть відповідність.

1 Ява Рень — А Щодня чистив зуби й робив зарядку.

2 Павлуша Завгородній — В Міг їсти день і ніч.

3 Степан Карафолька — Б Погодився бути фараоном.

4 дід Салимон — Г Ловив кавуни й складав на землю.

АНАЛІЗУЄМО

3. Перечитайте епізод байдикування хлопців на баштані. Чи можна вважати цей епізод гумористичним? Що саме тут смішного?

Епізод байдикування хлопців на баштані можна вважати гумористичним. Комізм полягає в тому, як дід Салимон, Павлуша і Ява опинилися в складній ситуації, коли Павлушу почали обкидати кавунами, а дід Салимон намагався його покарати. У такий момент дружній жарт хлопців не лише рятує їх від побиття, а й надає комічного забарвлення ситуації.

Кавуни, якими хлопці кидаються, уособлюють комічний образ відомих фараонських кавунів. З гумором описується сцена, в якій дід Салимон намагається зловити кавуни, що летять просто в його баштан, і разом вони створюють дивну та смішну картину, відображаючи незвичність ситуації.

4. Чим Степан Карафолька відрізнявся від інших шибеників? Чи справедливим, на вашу думку, було те, що хлопці недолюблювали його?

Степан Карафолька виділявся серед інших хлопців завдяки своїй неабиякій освіченості та обізнаності. Він був “живою енциклопедією” для решти й завжди міг дати відповідь на їхні запитання з різних тем. Він багато читав і був дуже розумним хлопцем, який володів величезним багажем знань.

Хоча здається, що Карафолька був дуже цікавим і корисним побратимом, хлопці не дуже його любили. Причина, можливо, полягала в тому, що Карафолька здавався інтелектуально занадто вищим за решту компанії й часто висміював інших. Також у дитячій дружбі подекуди трапляється заздрість і суперництво, і це могло бути однією з причин нелюбові до Карафольки.

З психологічної точки зору, недолюблення Карафольки може бути несправедливим, адже він був корисний для інших хлопців як “жива енциклопедія”, проте звичайні дитячі упередженість та відчуття конкуренції можуть призвести до подібних ситуацій.

5. Як Павлуша сприйняв ідею баштанних шибеників погратись у фараона? Зачитайте відповідні роздуми хлопчика

Спочатку Павлуша сприйняв ідею гри у фараона з невпевненістю і сумнівом. Він не розумів, навіщо вони мали грати в фараона та чому це взагалі весело. Ось деякі з його роздумів:

“Ну, так я й що? Як? Гм! – презирливо хмикнув Стьопа. – Виберемо серед нас фараона. Він помре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавуни. А що — це клас! – У Яви загорілися очі. – Цікаво!… Старий! Домовились — усе!”

Павлуша відчував, що гра у фараона виглядає незвично і навіть дивно, але погодився на неї, можливо, через бажання бути частиною компанії та спробувати щось нове і цікаве, навіть якщо спочатку він не розумів її сенсу.

6. Прочитайте виразно за особами діалог від слів «Ну то що робить?» до слів «До роботи, жалюгідні раби!» (с. 152). Спробуйте інтонацією передати почуття обох персонажів

• Ну то що робити? – сумно спитав Павлуша
• Отже, так, — швидко заговорив Стьопа. – Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон…
• Гаменготеп, — байдуже сказав Павлуша.
• Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменготепе! – звів руки до сонця Стьопа. – Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, й ось тепер ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменготеп умирає!

У цьому діалозі Павлуша звучить сумно та невпевнено, висловлюючи сумніви щодо сенсу гри. Стьопа натомість виступає ініціатором гри, з ентузіазмом описуючи уявний образ фараонської ролі.

7. Чому Павлуша Завгородній дружив з Антончиком Мацієвським? Коли хлопчик зрозумів, що це несправжня дружба?

Спочатку дружба з Антончиком приносила Павлуші радість. Однак після конфлікту хлопець зрозумів, що це була несправжня дружба. Розчарування виявилося настільки глибоким, що Павлуша усвідомив — ця дружба була не настільки важливою насправді. Завдяки цьому він знайшов нового друга — Яву.

8. Поясніть значення прислів’я «Друг пізнається в біді» на прикладі життєвої ситуації, яка трапилася з Павлушею Завгороднім

Прислів’я відображає думку, що справжній характер людини та її дружба проявляються в скруті. У випадку Павлуші це сталося під час конфлікту з Антончиком. Хлопець не підтримав друга, а навпаки — зрадив. Ця ситуація розкрила його істинне обличчя та показала, що він не є справжнім другом.

9. Розкажіть детально від імені Яви, як йому вдалося допомогти Павлуші втекти від розлюченого діда Салимона

Коли дід Салимон побачив, як ми жбурляємося кавунами, він розлютився не на жарт. Почав гнатися за нами з кийком, репетуючи щосили несамовите. Я одразу зрозумів – треба рятувати Павлушу.

Ми з ним кинулися навтьоки, але старий був дуже швидкий. Наздоганяв нас із секунди на секунду. Раптом я помітив попереду колодязь та миттю вигадав план.

Першим кроком кинув у діда два величезних кавуни. Влучив! Старезний підковзнувся на кавуновій м’якоті та гепнувся навзнак. Це дало нам трохи часу.

Добігши до колодязя, я швидко схопив Павлушин велосипед і жбурнув його всередину. А потім на всю горлянку зарепетував: “Рятуйте! Цуценя впало в колодязь!“.

Як я і сподівався, дід не витримав. Кинувся рятувати бідолашне цуценя, хоча ніякого пса там звісно не було. А ми з Павлушею тим часом утекли.

Бігли, не озираючись, поки старий намагався виловити “потопельника”. І тільки опинившись трохи далі від баштану, змогли перевести подих. Отакий у мене був хитромудрий план!

10. Які два епізоди із цього розділу, на вашу думку, є найважливішими для розкриття особистісних якостей Яви й Павлуші?

Два ключові епізоди, що розкривають характери героїв:

1. Втеча від діда Салимона — демонструє винахідливість Яви та Павлуші.
2. Ніч на даху — показує внутрішній світ та ностальгію Павлуші.

11. Порівняйте поданих нижче персонажів. Що в них спільного, а що відмінного? Висловіть своє ставлення до кожного з них

Ява і Павлуша — два друга з повісті “Тореадори з Васюківки”, які мають багато спільного, але водночас істотно різняться.

Обидва хлопці є відданими друзями, які завжди підтримують один одного у всіх починаннях. Вони поділяють любов до пригод і романтики, до таємниць і цікавих ігор.

Водночас Ява і Павлуша — абсолютні протилежності за характером. Ява — відчайдушний вигадник і запальний ватажок, справжній рушій усіляких витівок та пригод. Павлуша натомість постає врівноваженим, спокійним і розсудливим хлопцем, який стримує запал свого друга.

Особисто мені імпонують обидва персонажі, адже вони прекрасно доповнюють один одного. Запал та енергійність Яви поєднуються з мудрістю і розсудливістю Павлуші. І саме тому їхня дружба є настільки міцною і плідною.

МІРКУЄМО

12. Знайдіть наприкінці розділу слова Павлуші Завгороднього про дружбу. Як ви розумієте сказане та чи погоджуєтесь із хлопчиком? Яке ваше розуміння дружби?

Дійсно, слова Павлуші відображають глибоке усвідомлення цінності дружніх стосунків. Він бачить у дружбі взаємну підтримку, довіру і готовність допомогти в скрутний час.

Мій погляд співзвучний з думкою Павлуші. Дружбу слід розглядати як глибокий емоційний зв’язок між людьми, заснований на розумінні, співчутті та самовіддачі. Справжні друзі не покидають один одного у біді, радіють разом успіхам і досягненням.

Я повністю погоджуюся, що дружба — одна з найбільших життєвих цінностей. Вона дає відчуття стабільності, захищеності й можливості розвиватися разом з близькою людиною. Тож ваше бачення цілком збігається з тим, про що говорить Павлуша у творі.

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

13. Напишіть есе на тему «Що таке справжня дружба», посилаючись на приклади з повісті «Тореадори з Васюківки»

У повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» яскраво змальовано справжню дитячу дружбу головних героїв — Павлуші і Яви. Їхні стосунки демонструють, що таке справжня дружба.

По-перше, вона ґрунтується на взаємоповазі й взаєморозумінні. Павлуша і Ява — абсолютно різні характером хлопці, проте вони приймають один одного такими, як є, не намагаються змінити.

По-друге, друзі завжди підтримують один одного у складних ситуаціях. Коли Павлуша потрапляє в халепу, Ява ризикує власною безпекою, щоб його врятувати. Він не кидає друга у біді.

По-третє, справжні друзі вміють весело проводити час, даруючи один одному радість та сміх. Павлуша і Ява постійно вигадують цікаві ігри та пригоди.

Отже, приклад Павлуші і Яви навчає, що справжня дружба — це повага, підтримка у скрутний час і спільна радість життя. Вона допомагає подолати труднощі й робить світ світлішим та кращим. Справжні друзі — це велике багатство, яке потрібно берегти.

14. Розгляньте ілюстрацію Олександра Коваля до одного з епізодів повісті (с. 154). Кого з персонажів зображено на ілюстрації? Чи вдалося художнику відтворити зображені автором події?

На ілюстрації Олександра Коваля зображено один з найяскравіших та найкомічніших епізодів повісті — як Павлуша, Ява та дід Салимон кидаються кавунами на баштані.

Ми бачимо трьох персонажів. Дід Салимон, Ява, а праворуч — Павлуша. Дід ловить величезного кавуна.

На мою думку, художнику чудово вдалося передати атмосферу цієї сцени. Ми бачимо азарт, запал, комізм ситуації. Обличчя та пози персонажів теж відповідають описаним у творі. Тож ілюстрація цілком влучно відображає кумедний епізод “кавунової битви”. Митець зумів унаочнити його з допомогою виразних та динамічних образів.

Сторінка 163-165

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Свій велосипед Ява уявляв

2. Ява хвилювався, що не встигне перед смертю попрощатись із

АНАЛІЗУЄМО

3. Що найбільше насторожило Яву, коли він прокинувся вранці? Підтвердьте свою відповідь цитатою з тексту

Найбільше Яву насторожила поведінка сестри Яришки, яка раптом почала називати його “любий братику” та доглядати за ним. Це цитата з тексту:

“Любий бгатику! Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду…». І раптом – «любий бгатику. »“.

4. Чому Яришка доглядала хворого братика? Чи дбайливо, на вашу думку, вона це робила?

Яришка доглядала хворого братика, бо вдома нікого не було – всі пішли на роботу. У розділі видно, що вона старалася доглядати за ним дбайливо, принесла йому їжу та намагалася допомогти. її ніжні слова та зміна способу звертання до хворого брата (“любий бгатику”) свідчать про її прагнення піклуватися про нього і виразити свою турботу.

5. Порівняйте реакцію Яви на незграбне катання Яришки на подарованому велосипеді в середині й наприкінці розділу

Спочатку Ява дуже переживав і сердився, коли Яришка незграбно їздила на його улюбленому велосипеді. Він вважав це образою для велосипеда. А наприкінці розділу, він радів, що вона щаслива, і обіцяв давати їй велосипед завжди, коли вона захоче.

6. Прочитайте уривок від слів «Велосипед – це щось дуже особисте» до слів «Я ждав приходу смерті» (с. 160). Що в цьому епізоді викликає сміх у читача?

У цьому епізоді викликає сміх реакція Яви на хворобу – він уявляє себе вмираючим і з пафосом прощається зі світом. Його перебільшення та глибоке переживання викликають сміх у читача, оскільки вони роблять головного героя смішним своєю драматизацією та надмірністю у реакціях на втрату велосипеда.

7. Чи любив Ява свою сестричку? Які слова з тексту це підтверджують?

Так, Ява любив сестричку, про це свідчать слова наприкінці розділу: “Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед – коли тільки захочеш! Чесне слово!“.

8. Знайдіть і зачитайте виразно рядки, у яких передано переживання Яви про своє здоров’я. Чи мусить людина, на вашу думку, перейматися своїм здоров’ям і чи є здоров’я найбільшою цінністю?.

Ось рядки, у яких передано переживання Яви про своє здоров’я:

“Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сили, енергії для життя. Отак засну й не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить…“.

На мою думку, людина мусить дбати про своє здоров’я, але не варто перебільшувати хвороби. Здоров’я – важлива, але не єдина цінність в житті.

9. Які твори називають пригодницькими? Розгляньте асоціативний кущ до слова пригода. Якими були пригоди в головних героїв повісті «Тореадори з Васюківки»?

Пригодницькими називають твори, у яких розповідається про незвичайні події, ризиковані вчинки героїв.

Асоціативний кущ до слова “пригода”: небезпека, подорож, адреналін, екстрим, відкриття, пошуки, таємниця.

Головні герої повісті “Тореадори з Васюківки” потрапляли в пригоди, намагаючись прославитися: будували метро, влаштовували бій биків, грали в тореадорів і фараона. Але все це комічно закінчувалося.

10. Якщо ви маєте сестричку або братика, розкажіть, які у вас стосунки з нею / ним. Чи допомагаєте, підтримуєте одне одного? Чи сперечаєтеся за іграшки? Чи маєте розподіл домашніх обов’язків?

У мене є молодший братик. Ми часто граємося разом, я іноді допомагаю йому з уроками. Але часом і сваримося за іграшки чи комп’ютер. У нас немає чіткого розподілу домашніх обов’язків, але ми обоє прибираємо свої кімнати та допомагаємо батькам на кухні чи в саду.

МІРКУЄМО

11. Що в стосунках персонажів, поданих нижче парами, вам сподобалося найбільше, а що не сподобалося? Які позитивні риси ви можете виділити в кожному персонажі?

Сподобалося: щира дружба, взаємодопомога, спільні пригоди. Не сподобалося: іноді б’ються й лають один одного. Позитивні риси: кмітливість, винахідливість, сміливість.

Сподобалося: любов брата до сестри, турбота. Не сподобалося: сварки через дрібниці. Позитивні риси: доброта, щедрість, чуйність.

Сподобалося: спільне проведення часу, частування ягодами. Не сподобалося: нещира дружба з боку Антона. Позитивні риси: Павлусь вірний у дружбі, Антон щедрий.

12. Ява й Павлуша хотіли слави, але бій биків, будівництво метро, підводний човен залишилися мрією. Безславно закінчився похорон фараона. А які, на вашу думку, вчинки можуть уславити людину?

На мою думку, вчинки, які можуть принести людині справжню славу: подвиг в ім’я інших людей, важливе наукове відкриття чи технічний винахід, перемога на Олімпійських іграх, створення видатного твору мистецтва тощо. Головне – щоб ці вчинки були корисними для людей.

13. Які життєві уроки ви взяли для себе з повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»?

Ось декілька життєвих уроків, які можна винести з повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»:

1. Дружба – найбільша цінність. Справжні друзі завжди підтримають один одного, навіть у скрутних ситуаціях.
2. Не варто боятися вигадувати та фантазувати. Це розвиває уяву та кмітливість. Головне – розрізняти фантазії та реальність.
3. Треба цінувати своїх близьких – батьків, рідних. Вони завжди прийдуть на допомогу.
4. Не можна здаватися, навіть коли ситуація здається безвихідною. Завжди є вихід, потрібно лише його знайти.
5. Варто цінувати маленькі радощі та дрібниці, які роблять наше життя щасливим. Наприклад, можливість покататися на улюбленому велосипеді.
6. Потрібно робити висновки зі своїх помилок та виправлятися. Ніхто не ідеальний.
7. Слід бути відповідальним за свої вчинки та нести покарання, якщо зробив щось не так.

Ось такі життєві правила я виніс для себе з цієї чудової повісті.

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

14. Підготуйте невеликий текст до буктрейлера (реклами) повісті В. Нестайка. Розповідь подавайте яскраво, образно, з інтригою. Зверніть увагу на тривалість, обсяг інформації, головну думку й ключові слова. Спонукайте слухачів прочитати твір.

15. Складіть кросворд за повістю «Тореадори з Васюківки»

1. Головний герой повісті.
2. Ім’я сестри Яви.
3. Прізвище Яви.
4. Мрія головних героїв.
5. Пригода, яка не здійснилася.

1. Місце, де діють події повісті.
2. Наставник Павлуши і Яви.
3. Вид транспорту, яким прагнули подорожувати головні герої.
4. Жінка-лікарка, яка відвідує Яву.
5. Відзначли свято головні герої.

СЮЖЕТ. ЕЛЕМЕНТИ СЮЖЕТУ

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Що таке сюжет?

Сюжет – це сукупність подій, дій персонажів та розвитку подій у художньому творі, які відтворюють певну історію або подію.

2. Які є елементи сюжету?

Сюжет – це сукупність подій, дій персонажів та розвитку подій у художньому творі, які відтворюють певну історію або подію.

Елементи сюжету включають такі складові:

• Експозиція: Початкова частина твору, де представлено основну інформацію про час, місце дії та основних персонажів.
• зав’язка: Момент, коли представлено основну конфліктну ситуацію або проблему, яка буде вирішуватися впродовж твору.
• Розвиток дії:Серія подій, дій персонажів, які розкривають характери, вносять напруження та розбудовують сюжет.
• Кульмінація: Найбільш напружений епізод сюжету, де конфлікт досягає свого піку, і вирішення стає найбільш несамовитим.
• Розв’язка: Завершення сюжету, де вирішується основний конфлікт, і події набувають свого розв’язання.

АНАЛІЗУЄМО

3. Визначте елементи сюжету дев’ятого розділу першої частини повісті «Тореадори з Васюківки»

• Експозиція: розповідь про дружбу Павла з Антончиком.
• Зав’язка: рішення поховати в піраміді з кавунів фараона.
• Розвиток дії: гра в похорони фараона.
• Кульмінація: поєдинок Яви й Павлуши із розлюченим дідом Салимоном.
• Розв’язка: Павлусь знайшов нового друга, але хлопців покарали за їх провину.

А чи любите ви читати про динозаврів або дивитися фільми про них? Що ви знаєте про цих тварин?

Так, я дуже люблю читати та дивитися фільми про динозаврів! Мене завжди захоплювало уявляти, як виглядав світ до появи людей.

Я знаю, що динозаври були дуже різноманітними – величезними й маленькими, м’ясоїдними й травоїдними. Вони населяли нашу планету близько 160 мільйонів років, а потім раптово вимерли. Існують різні теорії щодо причин їхнього зникнення.

Чи вірите ви, що доісторичні тварини досі живуть на Землі, просто їх потрібно добре пошукати?

Щодо можливості існування доісторичних тварин десь у віддалених куточках планети – це радше фантастика. На жаль, немає переконливих доказів, що хоча б якісь види динозаврів чи інших доісторичних істот дожили до наших днів. Хоча деякі тварини, наприклад крокодили, залишилися майже незмінними мільйони років.

Але мріяти і фантазувати про зустрічі з доісторичними гігантами завжди цікаво! Це надихає для нових відкриттів у науці та мистецтві.