Чому Європарламент буває безсилим?

Брюссель – Через 12 днів у країнах Європейського Союзу обиратимуть депутатів до Європарламенту. Одним із головних видів, так би мовити, «політичної зброї» в арсеналі цієї установи є відстоювання та охорона прав людини та її основних свобод. Проте, нерідко парламенту Європейського Союзу закидають звинувачення у подвійних стандартах. Мовляв, він тисне на незначні країни, але закриває очі, коли мова йде про порушення прав людини у великих державах, таких, як Росія чи Китай. Радіо Свобода спробувало довідатися, як насправді протікає правоохоронна місія Європарламенту.

Ще у 2004 році, на початку роботи нинішнього депутатського складу, який має змінитися після виборів 7 червня, у Європарламенті створили спеціальну підкомісію з прав людини. Її роль зосереджена на недопущенні подвійних стандартів у правозахисних політичних акціях установ та урядів Європейського Союзу.

Голова цієї підкомісії, євродепутат Елен Флотр пояснює, що «загалом, Євросоюз із усіма його установами справді має тенденцію розвінчувати порушення прав людини у далеких невеликих країнах, із якими майже немає торговельних стосунків. Тим часом, ЄС звинувачують також у тому, що він не завжди висловлюється щодо стратегічно важливих країн. Наприклад, Росії, з якою його пов’язують енергетичні інтереси, чи Китаю – великого комерційного партнера».

Проте, якраз Китай перед самими олімпійськими іграми минулого літа, був у центрі дебатів щодо вручення премії Сахарова. Попри погрози офіційного Пекіна та дипломатичні скандали, престижну нагороду за відстоювання прав людини, зрештою таки отримав ув’язнений китайський правозахисник Ху Цзя. Таке рішення парламенту ЄС стало ілюстрацією його послідовності у відстоюванні базових демократичних засад.

Стратегічні інтереси чи права людини?

А от у стосунку Росії, всі спроби впливу з боку Європарламенту донині не принесли відчутних результатів. Депутат від Франції Марі Анн Іслер Бекін, неодноразово зазначала, що у переговорах із Росією Європа насамперед повинна вимагати припинення порушень фундаментальних прав людини. Знаковим політичним жестом стало присвоєння одному із прес-центрів Європарламенту імені загиблої російської журналістки Анни Політковської. Проте далі символічних сигналів справа не пішла. Що ж заважає Європейському парламенту впливати на ситуацію із правами людини у таких країнах, як Росія? Можливо, брак поваги до нього?

Елен Флотр заперечує таке припущення і додає, що Європейський парламент на світовій арені справді має велику вагу.

«Європарламент поважають, – каже вона. – Його роль полягає у чиненні постійного тиску. Але чи завжди така діяльність приводить до перемоги? – Ні. Причина проста: коли стратегічні інтереси переважають, національні делегації при Європарламенті можуть бути під тиском їхніх власних урядів. Результатом і є рішення, що не узгоджуються зі справжньою роллю Європарламенту».

Тим часом, між різними європейськими політичними рухами та країнами Євросоюзу існують також різні підходи до стосунків із Росією. Наприклад, Польща, країни Балтії чи Великобританія давно відстоюють думку, що Європі слід тримати тверду позицію щодо Кремля. Тим часом, Німеччина, Франція, Італія чи Іспанія традиційно вважалися прихильниками тісних стосунків із Росією. Проте, за свідченнями аналітиків, військове вторгнення росіян на Кавказ та нещодавня газова криза спричинили до тріщини навіть у, здавалося б, нерозлучних відносинах Москви та Берліна. Проте це стосується тільки політики. На економічні зв’язки Європи з Росією, «газові та військові демарші» та агресивна риторика Кремля поки що суттєво не вплинули.

(Брюссель – Прага – Київ)

Катерина Бабкіна: Чи дійсно годі себе жаліти?

“Можна спробувати ставити себе на перше місце бодай через те, що якщо ви поламаєтеся чи закінчитеся, то й іншим ви також нічого більше не зможете дати”, – Катерина Бабкіна, спеціально для DW.

В одному з романів Кейт Аткінсон є епізод, де психотерапевтка каже героїні, Рубі, яка пережила в дитинстві дуже травматичний досвід, втрату пам’яті і загалом була нелюбима і занедбана і здійснила підлітком спробу самогубства, але на сеансі все одно говорить про те, як їй жаль інших людей – сестер, батька, мати:

– То що, нам перебирати всіх людей на землі, живих і мертвих, примовляючи “шкода такого-то” чи “шкода сякого-то”, перш ніж ми дійдемо до “шкода Рубі”?

Я досвідчена читачка художніх книжок, і тому наростила собі певного штибу емоційну броню проти вигаданих історій та красного слова, але вимушена сказати, що на цьому моменті я заплакала.

Ні, мені не було шкода Рубі. Мені було шкода себе. Рубі, зрештою, вигадана персонажка, її немає, а її страждання несправжні – а ось сиджу я, жива людина, яка так само не може ніколи собі дозволити себе пожаліти. Оце було дійсно прикро.

Як часто ви чули чи чуєте фразу “Годі себе жаліти”? Готова закластися, якщо ви живете чи виросли десь на пострадянських теренах, то це одна з десяти новітніх заповідей, одне з топправил життя. “Годі себе жаліти” від творців “Не гніви бога”, “В мене таке саме” та безсмертного блокбастера “Он в Африці діти голодують, а в тебе все добре”.

Новітні заповіді

Все б нічого, якби ми чули це, виростаючи і формуючись в теплому, сприятливому середовищі, провідні цінності якого – якісні взаємини, любов, повага, підтримка, розуміння, толерантність та визнання й повага особливостей та відмінностей кожного й кожної. В житті та в оточенні спільноти, де нас завжди було б кому пожаліти, де ми завжди мали б ту чи того, хто допоможе контейнувати емоції, з якими ми не можемо чи не вміємо впоратися, це було би доречно.

Але гляньмо правді в вічі – більшість людей навколо нас – ні, не злі й не байдужі, – але просто з останніх сил вивозять себе і своє. Їм дісталися непрості часи та обставини, і ніхто не навчив, як бути з цим усім – ні в контексті самих обставин і часів, ні в контексті емоцій та власного сприйняття. Зігріти, контейнувати, якісно пожаліти когось іншого? Дайте дорогу.

Те що нас не вбиває, як ми звикли думати, робить нас сильнішими. Можливо, це дійсно так. Але чи вміємо ми питати себе, чи робить воно нас кращими та, головне, щасливішими? Чи сила, міць, уміння будь-що вижити, вистояти, прийняти удари долі й будь-що не жалітися, а тримати все в собі – це ті вміння, які допомагають нам прожити дійсно добре життя, чи бодай сприяють успіху?

(Не)здорове себелюбство

Ми навчені, що ближнього потрібно любити (хоча дуже часто проскакуємо ту частину твердження, де про “як себе самого”) та що допомагати іншим, співчувати – це чесноти. Слово “егоїзм” вживається здебільшого в негативному контексті, а останнім часом, щоби хоч якось цей егоїзм виправдати, до нього мусимо додати слово “здоровий”. Хто-небудь знає, здоровий егоїзм – це який? А не-здоровий? До якого лікаря нести свій егоїзм, щоби визначити ступінь його здоровості і, отже, прийнятності? Ми знаємо, що той, хто думає лише про себе та на перше місце ставить свої інтенеси – не ок, але в нас немає моделі взаємодії, з якої ясно, хто ж має в першу чергу подбати про інтереси людини, якщо не вона сама. Тобто, її не в нас немає – взагалі не має такої життєздатної моделі. І – бути не може.

В ситуаціях, коли до нас не добрі і не справедливі, коли нас ошукують чи використовують, коли нам навмисне (або й нехотячи) роблять неприємно чи боляче, коли ми помиляємося, коли нас не люблять, коли ми самотні, коли нам не вдається те, в що ми вклали багато зусиль; в ситуаціях, коли ми не знаємо, як вчинити, фруструємо, не справляємося, робимо неправильний вибір, наслідки якого нищівні; коли ми втрачаємо тих, кого любимо, коли переживаємо трагедії, хвороби, нещастя – якщо ми запечатуємо в собі печаль, злість, горе й біль, вони руйнують нас потім впродовж цілого життя.

Ці речі потрібно дозволити собі пережити, всупереч тому, як часто нам – і ми іншим, – радять “не переживати так”. Якщо просто перетривати їх з посмішкою, ніби все добре – руйнівний вплив їхній нікуди не дінеться, і біль, горе, злість і печаль повертатимуться до нас знову й знову, вигулькуючи зсередини коли на них і не чекали.

Пожаліти себе

Страждання часто бувають більші за нас, впоратися з ними непросто і нам потрібно, щоби нас хтось пожалів, обійняв, підтримав. Іноді є кому це зробити, а часом ми гадаємо, що ні. Але насправді ми завжди можемо – і мусимо, – пожаліти самі себе.

Жаліти себе, бути добрими та співчутливими до себе – зовсім не означає потурати своїм слабкостям. Найчастіше це просто дозволити собі бути живими і пережити ті емоції, які виникають внаслідок різних подій. Дозволити собі сказати “мене зневажили і мені болить”, “я помилилася і я відчуваю злість”, “я переживаю втрату і горюю”.

Ще “жаліти себе” – це звільнити себе від почуття провини. За помилки, за неправильний вибір, за не достатньо хороші думки чи вчинки, за безсилля. Це слід зробити просто тому, що почуття провини – воно про те, що вже відбулося, а те, що відбулося, змінити уже не можна. Почуття провини просто від’їдає в нас частину ресурсу, який ми могли би спрямувати на те, щоби виправити ситуацію і. все. Воно нічого не дає нам навзаєм. Пожаліти себе і звільнити себе від почуття провини – наш обов’язок.

Ще “жаліти себе” – не нехтувати своїм здоров’ям, відповідально ставитися до своїх бажань, дбайливо – до своїх цінностей. Це непросто, до речі, і вимагає постійного докладання зусиль. Але саме в цьому контексті “досить себе жаліти” часто означає “досить намагатися не дозволити іншим використовувати тебе”, і цього потрібно уникати.

А ще “жаліти себе” – це знати себе. Знати, чого ви дійсно хочете, що ви правда можете, а що вас ранить. І керуватися саме цим, обирати себе.

І якщо важко так зразу це собі дозволити, то можна спробувати ставити себе на перше місце бодай просто через те, що якщо ви поламаєтеся чи закінчитеся, то й іншим ви також нічого більше не зможете дати. Хоча би для початку, щоби навчитися таки жаліти себе хоч якось.

“Авторська колонка” висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Що таке “зелена” терапія (29.12.2020)

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video