Мирослав ДОЧИНЕЦЬ: «У мене така філософія життя: там, де народився, ти потрібен найбільше»

Серед цьогорічних лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка — закарпатський письменник Мирослав Дочинець. Високої державної нагороди він удостоєний за романи «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» і «Горянин. Води Господніх русел».

Відзнака для автора тим цінніша, що збіглася з часом, коли світова громадськість святкує 200-річчя з дня народження Великого Кобзаря. «УК» поцікавився, яким був шлях літератора до визнання.

— Мирославе, ми знайомі ще зі студентської лави, тож звертатимуся на ти. До початку 1990-х ти працював журналістом, а потім зійшов із дистанції. Чому?

— Журналістика і література — антагоністи. Бо журналістика описує, а література зображує. Журналістика запитує: що, де, коли? А література — як і чому? В газеті зародилися зерна мого стилю: чіткість, ясність, подоба легкості, картинність епізодів і ефект присутності. Але газета й дотепер тримає мене кістлявою рукою спокуси спрощеного письма. Не простого, а спрощеного, часом примітивного. Видираю це, як бур’ян. Кожен рядок прози — нещадна боротьба зі штампом.

— Кар’єра в новинарстві тебе не оминула, адже був головним редактором газети «Мукачеве». Тож такі висловлювання трохи дивують…

— Нехай так, але нині шурхіт шпальт для мене — мертвотний звук. Так само, як хиже око телевізора, хоч добрі фільми добрих режисерів дивлюся часто. Газети, телевізія, Інтернет, мобільники — це жахливі хронофаги. А час — єдина монета, що належить нам.

— Про роман «Горянин» один із критиків сказав, що в ньому — «новий сенс правди, сили і волі в нашій українській хаті».

— У цьому творі мені вдалося добитися ефекту присутності, переживання, подільних дій із героєм — горянином, загубленим у карпатських хащах, відкинутим світом і долею. Кожен із нас із чимось і кимось бореться. Та перемагає лише той, хто йде до кінця. Читач сприйняв цей роман: за минулий рік його видано трьома накладами.

— Тоді, будь ласка, і про книжку «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії». Вона разом із першою вирішила на твою користь долю національної премії.

— Події відбуваються наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ століття в Угорській Русі, у Війську Запорозькому, Туреччині і Єгипті. Старий малописьменний верховинець, змушений боротися з гірською річкою, втратив дружину, сина, його самого поранило, зруйнувало оселю — річка забрала майже все і підкрадається до останнього — родинного цвинтаря. І він починає дивовижне протистояння зі зловорожим світом.

З нього дивувалися, сміялися, боролися з ним, а він таки переміг — і грізну стихію, і обставини, і себе! Твір не про те, як не впасти, — цього вчить Біблія. Він про те, як піднятися і йти далі.

— Твоя творчість раніше була пов’язана з жанрами малих форм. Перехід до романів стався досить несподівано для читача. І для тебе так само?

— Мій улюблений жанр — новела. Можливо, це й найважчий жанр. Це хліб літератури. Не дарма в Японії найвища державна премія — за новелу. Новела сформувала мене як літератора, а афористика допомогла поставити ритмічний стиль. Це дуже добра школа для кожного прозаїка.

— Багато хто каже: письменник своїми творами сповіщає вічні істини. Ти теж так це розумієш?

— Література походить від волхвування. А отже, її завдання полягає в тому, щоб підтримувати в людині дух доброчесності, підводити до головного сенсу життя, який, як відомо, — в наближенні до Бога. Пишу історії душі, часова історія мене цікавить менше.

— Довелося бувати на книжковому ринку на Петрівці в Києві. Там книжки Дочинця часто продаються в відділах езотерики. Звідки така популярність?

— У мене багато вдячних читачів, але найбільше ціную фанів збірки вибраних новел «Хліб і шоколад». Я ніколи не став би романістом, якби до того не був автором книжок оповідань і афоризмів. Це незамінна школа. На відміну від роману, афоризм прочитують до кінця. Це жарт, хоч скільки видано романів, з яких не вилущиш навіть кількох афоризмів — концентрованих, елегантних думок. Я навчався в новелістів Стефаника, Чехова, Буніна, Акутагави, Меріме, Гемінгвея, Бйолля, нашого дивовижного фольклору.

— Про що буде наступна книжка?

— Цей світ таким, яким він є, залишають тобі ті, що відходять. Тож і ти його залишай хоч на мізерію ліпшим, добрішим, бодай на гірчичну зернину багатшим. Про це й писатиму. Про інше мені не цікаво.

— У твоєму творчому доробку особливе місце належить Андрієві Воронові — карпатському мудрецеві-довгожителю. В чому секрет успіху нарисів про нього?

— Свого часу, коли я був молодим газетярем, доля подарувала мені знайомство з дивовижним чоловіком. Він бачився мені карпатським Робінзоном, Монте-Крісто і Сковородою в одній особі. І не тільки мені. До цього діда-відуна потайки приводили вельможних пацієнтів із Києва та Москви. Його спогади і розповіді інших я ретельно занотовував, та що мав робити з тими зшитками? Тема для того часу була мертвою, герой — неприйнятним. Мене смішили його віщування, що копійка має два боки і властивість перевертатися.

— Але саме так і сталося?

— Звичайно, в новітні часи я дійшов до того, що погляди Ворона можуть бути подані як системний світогляд унікального чоловіка, який передає глибинний погляд на світ, навіть поради на щодень для духовного скріплення будь-якої людини. Я знайшов відповідну тональність, форму подачі у вигляді коротких заміток. Пізніше життєпис «карпатського Сковороди» став кістяком для романів «Вічник» і «Світован».

— Складно поєднати художню цінність твору та його привабливість для читача?

— Головне — не намагатися мати вигляд розумнішого за нього. Не бійся показати йому свою слабкість. Читачеві не так важливі зміст і форма письменницького творіння, як те, чи відгукується душа. Тоді книжка ніби читає тебе. Не ти читаєш книжку, а вона зчитує твоє серце.

— Скільки вже маєш виданих книжок?

— Приблизно двадцять. Це романи, новели, есеї, афоризми.

— Ти народився і виріс у Хусті, однак дві третини життя провів у Мукачевому. Що це місто означає для тебе?

— Мукачеве продовжує вражати загадковою внутрішньою мелодикою, застиглим мовчанням вулиць, двориків, мурів і дерев. Як тіло одяг, так людина приміряє зручне для себе середовище, обирає рідний простір. Я його знайшов для себе тут.

— І від туристів іноді чуєш: Мукачеве їм подобається більше за Ужгород…

— Багато людей приїжджають сюди саме через прочитані книжки. Адже в них моє місто — один із головних героїв. Це вже, певно, бібліотуризм, що постає поряд із релігійним, гастрономічним, винним. Люди шукають якісь заклади, ресторанчики з мого «Лиса у винограднику». До речі, під час фестивалю вина у Мукачевому продаж книжок зріс удвічі.

— А де ще протягом життя вдалося побувати? Які враження з цих поїздок знайшли відображення у творах?

— Острів Крит, Єрусалим, Єгипет, Париж, Відень, Угорщина, Туреччина, Крим — дух цих країв живе в моїх книжках. Але подорожами не надто захоплююсь. Моя творчість — не література вітру. Мої книжки — книжки Дому. В мене така філософія життя: там, де ти народився, ти потрібен найбільше. Тут твоє серце. Хоч би куди ти пішов, принесеш із собою тільки те, що маєш.

— Закарпаття має вже п’ятьох лауреатів Шевченківської премії: Іван Чендей, Петро Скунць, Дмитро Кремінь, Петро Мідянка, Мирослав Дочинець. Усі вони народилися і виросли в одному історичному регіоні Закарпаття, назва якого — Мараморош. Чи є в цьому якась закономірність?

— У межах сучасного Закарпаття межі колишнього Мараморошу, що існував за часів Австро-Угорщини, охоплюють Рахівський, Тячівський, Хустський, Міжгірський, Воловецький та Іршавський райони. Цей регіон завжди був дуже продуктивним на таланти високої проби. Мабуть, у ньому є згустки народної енергії такої сили, що вона просто вибухає високообдарованими людьми, і не лише митцями, а й науковцями, воєначальниками, священнослужителями, іншими елітними представниками нації.

— Творчість кожного з краян — лауреатів Шевченківської премії на 90% на місцевому матеріалі.

— Може, наша своєрідність — в енергетиці гір, може, у воді, щільно насиченій кремнієм і мікроелементами, може, в неймовірній суміші культур, традицій, мов, релігій, може, в нашій строкатій історії, може, в цивілізаційній давності, яка існувала вже тоді, коли ще землі Європи лежали в панцирах льодовиків. Так чи інакше, ми ходимо по скарбах, і я пробую підняти їх і показати світові. І тішить, що світ це радо приймає.

— Чи є ще серед закарпатської письменницької братії ті, хто повноважно претендуватиме на Шевченківську премію?

— Звісно, принаймні двоє: прозаїк Дмитро Кешеля і поет Василь Кухта. Вони давно готові й можуть змагатися за найвищу нагороду в галузі літератури.

— Упродовж багатьох років, Мирославе, ти успішно поєднуєш письменництво з видавничою практикою, заснувавши власне видавництво «Карпатська вежа». Що дає такий симбіоз?

— Сповна випробувавши на власній шкурі наш дикий видавничий і книжний ринок, я дійшов способу Толстого, який все, що писав, сам видавав і реалізовував. Тобто відповідав за своє слово до кінця. Так я створив у Мукачевому маленьке видавництво «Карпатська вежа». Десять людей мають постійну роботу. І це для мене дуже втішно, якась моральна сатисфакція.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Народився 1959 року в місті Хусті на Закарпатті. Закінчив Львівський університет ім. Івана Франка. Автор близько двадцяти книжок, зокрема філософсько-психологічних заповітів карпатського мудреця «Многії літа. Благії літа», які стали українським народним бестселером. Відзначений низкою літературних премій, зокрема двох міжнародних, а також відзнакою «Золоті письменники України» за найбільші наклади.

Прозу автора перекладали російською, угорською, словацькою, румунською, польською, французькою, англійською, японською мовами.

Де народився письменник Вільям Шекспір?

Місце народження барда залишається пам’яткою і сьогодні

Ні для кого не секрет, що Вільям Шекспір ​​був родом з Англії, але багатьом його шанувальникам важко було б назвати, де саме народився письменник. З цим оглядом дізнайтеся, де і коли народився бард і чому його місце народження сьогодні залишається туристичною визначною пам’яткою.

Де народився Шекспір?

Шекспір ​​народився в 1564 році в заможній родині в Стретфорді-на-Ейвоні в Уорікширі, Англія. Місто знаходиться приблизно в 100 милях на північний захід від Лондона. Хоча записів про його народження немає, припускають, що він народився 23 квітня, оскільки невдовзі його внесли до книги хрещення церкви Святої Трійці . Батько Шекспіра, Джон, володів великим сімейним будинком у центрі міста, який, як вважають, є місцем народження барда. Публіка все ще може відвідати ту саму кімнату, де, як вважають, народився Шекспір .

Будинок розташований на Хенлі-стріт – головній дорозі, що проходить через центр цього маленького ринкового містечка. Він добре зберігся і відкритий для відвідування через центр відвідувачів. Всередині ви можете побачити, наскільки маленьким був житловий простір для юного Шекспіра і як сім’я жила, готувала і спала.

Одна кімната була робочою кімнатою Джона Шекспіра, де він шив би рукавички для продажу. Очікувалося, що колись Шекспір ​​сам візьме на себе справу свого батька.

Паломництво Шекспіра

Протягом століть батьківщина Шекспіра була місцем паломництва для літературознавців. Традиція зародилася в 1769 році, коли Девід Гаррік, відомий шекспірівський актор, організував перший Шекспірівський фестиваль у Стретфорді-на-Ейвоні. Відтоді будинок відвідали десятки відомих письменників, зокрема:

Вони використовували діамантові каблучки, щоб видряпати свої імена на скляному вікні кімнати для народження. З тих пір вікно було замінено, але оригінальні скляні панелі все ще демонструються.

Тисячі людей щороку продовжують дотримуватися цієї традиції та відвідують місце народження Шекспіра, тому будинок залишається однією з найжвавіших визначних пам’яток Стратфорда-на-Ейвоні.

Дійсно, будинок є відправною точкою щорічного параду, який щороку проводять місцеві чиновники, знаменитості та громадські групи в рамках святкування дня народження Шекспіра. Ця символічна прогулянка починається на Хенлі-стріт і закінчується біля церкви Святої Трійці, місця його поховання. Немає точної записаної дати його смерті, але дата поховання вказує на те, що він помер 23 квітня. Так, Шекспір ​​народився і помер в один і той же день року!

Учасники параду приколюють до свого вбрання гілочку трави розмарину на згадку про його життя. Це відсилання до репліки Офелії в Гамлеті : «Ось розмарин, це на згадку».

Збереження місця народження як національного меморіалу

Коли помер останній приватний мешканець місця народження, комітет зібрав гроші, щоб купити будинок на аукціоні та зберегти його як національний меморіал. Кампанія набрала обертів, коли поширилися чутки, що П. Т. Барнум , власник американського цирку, хоче купити будинок і відправити його до Нью-Йорка!

Гроші були успішно зібрані, і будинок перебуває в руках Shakespeare Birthplace Trust. Пізніше траст купив іншу нерухомість, пов’язану з Шекспіром, у Стратфорді-на-Ейвоні та навколо нього, включаючи фермерський будинок його матері, міський будинок його дочки та сімейний будинок його дружини в сусідньому Шоттері. Вони також володіють землею, де колись стояв останній будинок Шекспіра в місті.

Сьогодні Будинок, де народився Шекспір, збережений і перетворений на музей як частину більшого комплексу туристичного центру. Він відкритий для публіки цілий рік.