Ви любите одного зі своїх дітей більше? Що з цим робити

З моменту народження свого другого сина Джоанна знала, що один з двох синів є її улюбленцем. Жінка, яка мешкає у Кенті у Великій Британії, каже, що любить обох своїх дітей, але саме молодший син “чіпляє” її так, як первістку ніколи не вдавалося.

Коли Джоанна народила свого першого сина, через проблеми зі здоров’ям його в неї забрали. Вона не бачила його протягом 24 годин. Жінка вважає, що пропустила важливий етап формування зв’язку з малюком, і саме тому, коли в неї народилася друга дитина, вона почала надавати їй перевагу.

“Коротко описати наші стосунки можна так: щоби поговорити зі старшим, мені потрібно домовитися про зустріч”, – каже Джоанна, повне ім’я якої ми не називаємо, щоби захистити її дітей.

“А молодшому я можу зателефонувати хоч о другій ночі, і він проїде кілометри, щоби зустрітися зі мною. Мій молодший – найгарніший хлопець на планеті. Він турботливий, щедрий, ввічливий і доброзичливий. Це та людина, яка допоможе будь-кому”.

Джоанна каже, що боролася зі своїми почуттями роками, але потім вона прийняла це. “Я могла б написати книгу про те, чому я люблю одного більше, ніж другого, – каже вона. – Це було важко, але провини я не відчуваю”.

На відміну від Джоанни, більшість батьків не говорять відверто про те, що хтось з їхніх дітей подобається їм більше. Улюблена дитина – одне з найбільших батьківських табу, але дослідження показують, що насправді фаворити є у більшості батьків.

Усвідомлення, що батьки люблять тебе менше, ніж брата чи сестру, може серйозно вплинути на формування особистості та призвести до запеклого суперництва між дітьми. А тому не дивно, що батьки, якщо й мають улюбленця, всіма силами це приховують.

Проте дослідження також показують, що більшість дітей не можуть сказати, хто насправді улюблена дитина їхніх батьків. Отже, справжня проблема полягає у тому, як ситуацію подають самі батьки.

Фаворити

“Улюблена дитина є не у всіх батьків, але у багатьох”, – каже Джессіка Гріффін, доцент психіатрії та педіатрії Медичної школи Массачусетського університету в США.

“Дослідження свідчать про те, що мами зазвичай виявляють більшу прихильність до дітей, які мають схожі з ними цінності та які більш залучені у справи родини. Менш привабливими для жінок виглядають такі риси, як амбітність та кар’єризм”.

Автор фото, Getty Images

Часто батьки надають перевагу спілкуванню з молодшими дітьми, тому що в них вже є досвід і вони почуваються впевненіше

Незалежно від причини, деякі дослідження показують, що багато батьків майже напевно мають фаворитів – визнають вони це чи ні. Одне дослідження навіть підрахувало, що 74% мам і 70% тат у Великій Британії надають перевагу комусь зі своїх дітей.

В іншому дослідженні лише 10% батьків зізналися, що мають улюблену дитину, тобто ця тема залишається глибоким табу для багатьох.

Дослідження також показують, що те, якій саме дитині батьки віддають перевагу, залежить від порядку народження. Згідно з тим же опитуванням YouGov, понад половина батьків обирала наймолодшого.

Серед батьків, які мають трьох дітей, 43% надавали перевагу наймолодшому, третина обирала середню дитину і лише 19% схилялися до первістка.

На думку клінічного психолога доктора Віджаєті Сінх, прихильність до наймолодшої дитини часто пов’язана з досвідом батьків. Вони вже мають більше практики у вихованні й краще уявляють, як сформувати дитинство свого нащадка та які риси передати найважливіше.

“Погані” батьки?

Попри те, що улюбленці серед дітей – поширене явище, багатьох батьків мучить почуття провини. Вони побоюються, що демонстрація переваги вплине на почуття власної гідності їхньої дитини. І це занепокоєння не зовсім безпідставне.

“Діти, які відчувають несправедливе ставлення до себе в родині, можуть вирости з глибоким відчуттям власної нікчемності”, – каже Сінх.

“Вони можуть відчувати, що їх немає, за що любити, що вони не мають особливих рис та здатностей, за які їх любили б інші. Відчуття, що ти паршива вівця в сім’ї може призвести до страхів і невпевненості – такі діти часто намагаються догоджати іншим”.

Автор фото, Getty Images

Діти часто не розуміють, кого батьки люблять більше, навіть коли відчувають, що ставлення дорослих не однакове

Утім, у більшості випадків хвилювання батьків є марними. Дані свідчать про те, що якщо фаворитизм є не надто екстремальним, діти зазвичай не страждають від того, що їх люблять трохи менше.

“Іноді батьки явно демонструють свою любов і прихильність, – каже Сінх. – Але коли батьки уважні та вдумливі та роблять усе можливе, щоби симпатія не була надто очевидною, діти не вважать себе негідними батьківської любові та підтримки”.

“Хоча ви можете думати, що діти інстинктивно відчувають, чи є у їхніх батьків улюблена дитина і хто вона, дослідження показують інше”, – каже дослідниця.

“Діти можуть припускати, що батьки більше люблять старшу дитину чи більш успішну чи ту, що завдає менше проблем. Тоді як насправді дорослі можуть керуватися геть іншими причинами. Вони можуть віддавати перевагу дитині, яка більше страждає, або дитині, яка більше схожа на них”.

Гріффін стверджує, що це цілком нормально, що батьки почуваються ближчими до однієї дитини, ніж до іншої.

Можливо, хто насправді є улюбленою дитиною, не так уже й важливо.

Кохання не менше

Гріффін виявила, що питання улюбленої дитини присутнє як у її професійному, так і в особистому житті. Троє її дітей постійно жартують про те, хто з них “улюблена” дитина.

Гріффін, однак, рекомендує й батькам, і дітям, які вважають, що ця проблема впливає на їхнє психічне здоров’я, звернутися до педіатра або психіатра. Дисбаланс можна усунути за допомогою простої тактики, яка демонструє турботу та увагу.

У більшості мам і тат є улюбленці – й це нормально.

“Бувають дні, коли ми віддаємо перевагу спілкуванню з однією дитиною, і на це є різні причини”, – каже дослідниця.

“Важливо також пам’ятати, що мати улюблену дитину не означає, що інших своїх дітей ти любиш менше”.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Worklife.

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу [email protected], і наші журналісти з вами зв’яжуться.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Історик про “Люблінський трикутник”: це символічне повернення в Європу

Глава МЗС України Дмитро Кулеба здійснив свій перший візит як міністр до Польщі, під час якого міністри закордонних справ України, Польщі, Литви оголосили про створення нового політичного формату – Люблінського трикутника, що має стати майданчиком для регулярних політичних консультацій представників України, Польщі та Литви. Про зв‘язок цієї угоди з Люблінською унією та чи вдасться продовжити домовленості Люблінської унії у ХХІ столітті в ефірі Українського радіо розповів історик, доктор філософських наук Петро Кралюк.

“Апеляція до історичного минулого має сенс. І глава МЗС України разом з іншими міністрами апелював до подій Люблінської унії 1569 року – це, звичайно, тішить. Люблінська унія справді відіграла в історії українського, польського, литовського та білоруського народів далеко непросту роль. Це був політичний акт, у результаті якого Королівство Польське та Велике Князівство Литовське створили одну федеративну державу, яку часто в літературі йменують як Річ Посполита. Вона включала не тільки ці дві частини, а й ще автономну частину – Королівство Руське. До того ж, землі Речі Посполитої мали свої окремі привілеї, зокрема це стосувалося українських земель”, – зазначив Петро Кралюк.

Історик прокоментував, чим прикметна Люблінська унія.

“Події довкола Люблінської унії призвели до того, що більшість українських етнічних земель опинилися у складі тогочасного Королівства Польського, а саме: Підляське, Київське, Волинське, Брацлавське воєводства та частина Поділля. Що стосується Великого Королівства Литовського, до його складу увійшли переважно білоруські землі і частково деякі українські землі на Поліссі. Такий політичний розподіл навіть у межах федеративної держави з часом привів до того, що відносно єдина спільність українців і білорусів, яких тоді називали русинами, поступово почалася руйнуватися і почав творитися окремий український етнос, хоча ми можемо говорити, що наші корені набагато глибше. Але у політичному плані Люблінська унія зіграла свою роль”, – прокоментував він.

Кралюк зауважив, що у підручниках Люблінська унія трактується або нейтрально, або навіть негативно, мовляв відбулася експансія польських феодалів на українські землі.

“Частково це правда. Але насправді ця унія мала для українських земель значні наслідки. У той час українська аристократія існувала, а саме – руські князі, які мали величезні володіння на теренах не лише України, а й Білорусії. Зокрема, це стосується князя Василя-Костянтина Острозького, який був одним із найбагатших магнатів тогочасної Речі Посполитої, а також князів Вишневецьких та Сангушків та інших, які були представлені на Люблінському сеймі, на якому укладалася ця унія, і відстоювали певні свої інтереси”, – сказав він.

Кралюк пояснив, що тогочасна Україна, яка ввійшла до складу Королівства Польського, не стала автономною структурою де-юре, але де-факто такою стала.

“Тогочасні князі України, які були представлені на Люблінському сеймі, добивалися того, щоби за ними були збережені певні привілеї, які стосувалися політичного, культурного та церковного життя. Наприклад, на тогочасних українських землях, які ввійшли до Королівства Польського, зберігалася руська мова діловодства та надавалися доволі широкі права для місцевих князів. Навіть деякі дослідники цілком справедливо говорять про те, що у результаті Люблінської унії українська аристократія отримала дуже широкі можливості. Тобто вони творили на українських землях свої автономні князівства. Деякі з цих магнатів могли складати конкуренцію польським королям. Інше питання, що вони так і не змогли реалізувати створення своєї автономної структури. Але вже після повстання під проводом Богдана Хмельницького і його смерті, коли гетьман Іван Виговський уклав у 1658 році Гадяцький договір між Військом Запорозьким і тогочасною королівською владою, передбачалося, що існуватиме так зване Велике Князівство Руське, яке саме відновлюється, а не створюється. Але Виговському так і не вдалося це довести до логічного завершення”, – додав Петро Кралюк.

Історик пояснив, якою була мета такого союзу.

“Союзи, які укладалися на той час, мали і військову складову. Велике Князівство Литовське відчувало тиск з боку Москви і було зацікавлено у тому, щоб мати підтримку від Королівства Польського, яке було доволі сильною мілітарною державою. Люблінська унія певним чином послужила тому, що Московія зупинилася у своїй експансії на Захід. І до 1648 року Річ Посполита залишалася острівцем стабільності в Європі”, – сказав він.

Кралюк зауважив, що “сьогодні висунули ідею “Люблінського трикутника”, мовляв Варшава, Київ і Вільнюс мають створити якесь політичне об’єднання, координувати між собою зусилля. Це ідея не нова. Хотілось би, щоб щось таке було. І вже зараз створена спільна польсько-українсько-литовська військова бригада”.

“Зараз звернення до Люблінської унії – це у певному сенсі може бути нашим символічним поверненням у Європу. Тому що у ХVІ ст. Річ Посполита була доволі сильною європейською державою. І у той час, входячи до складу Речі Посполитої, Україна фактично належала до Європи в економічному плані, оскільки з України до Європи везли товари й існували великі торгові факторії, а також в політичному та культурному планах”, – резюмував історик.

Зазначимо, що “Люблінський трикутник” Київ – Варшава – Вільнюс буде не формалізованим об’єднанням, а політичним майданчиком для тристоронніх консультацій перед важливими міжнародними зустрічами чи ухваленням знакових рішень. Зокрема, йдеться про узгодження спільної позиції щодо Росії, енергетичної безпеки в регіоні, економічної співпраці та подолання пандемії COVID-19.

Окрім того, сторони домовилися створити посади представників з питань співробітництва в рамках “трикутника”, а другу зустріч в рамках цієї платформи провести в Києві, під час якої обговорити питання російської дезінформації.

Створення механізму співпраці Кулеба, Чапутович і Лінкявічус прописали в спільній декларації щодо створення “Люблінського трикутника”. У ній також засуджується агресія Росії в Україні і міститься заклик до Москви здійснити деокупацію Криму й частин Донецької та Луганської областей, підтримується європейський вибір України й надання Києву плану дій щодо членства в НАТО з подальшою перспективою приєднання до Альянсу.