Примусова колективізація, розкуркулення і Голодомор 1932–33 років в історії одного села: спогади очевидців

Жителів міста привезли збирати колгоспний врожай, бо селяни або померли з голоду, або лежать немічні, або вислані як «куркулі». Фотограф Вайтінг Вільямс. (Whiting Williams Photographs / Western Reserve Historical Society)

Примусова колективізація, розкуркулення і Голодомор 1932–33 років в історії одного села: спогади очевидців

До редакції Радіо Свобода прийшов лист від краєзнавця Анатолія Ковальчука з Хмельниччини, який збирав і записував свідчення про примусову колективізацію, так зване розкуркулення та штучний голод, зокрема і тоді, коли у 1992–1996 роках працював відповідальним секретарем комісії з питань поновлення прав реабілітованих.

З його дозволу публікуємо розповіді учасників тих подій у рамках проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство».

Як відбувалася примусова колективізація, розкуркулення і потім нищення селян штучним голодом, можна простежити на історії одного села – Тернавка, тепер Ізяславського, а колись Антонінського району Хмельницької області – через записані спогади очевидців.

Демидюк Ганна Іванівна, 1922 р.н.:

Мої батьки мали невелике господарство: хату, хлів, клуню, двоє коней, корову з телям, свиню з поросятами, домашню птицю. А також реманент: воза, плуга, культиватор, борони.

Наша родина, в якій було п’ять дочок – Анастасія, 1920 р.н., Ганна, 1922 р.н., Марія, 1924 р.н., Надія, 1926 р.н. і Ліда, 1929 р.н. – жила скромно. Ми не бідували, але й не розкошували. Мали що їсти й пити. Але білий хліб бачили не частіше, ніж два рази в рік – на Різдво і на Великдень.

Батько господарював сам, найманої праці не використовував. Часом йому допомагали брат, інші родичі або сусіди. Бо так у селі здавна велося, що люди безкорисливо допомагали один одному. Нас, дітей, змалечку привчали до праці. Виконували деякі посильні роботи в господарстві. Старші дочки допомагали батькам доглядати менших своїх сестер.

Пригадую, що навесні 1932 року в селі почали проводити колективізацію. Людей примушували віддавати все майно і вступати до колгоспу. А на тих, хто хотів господарювати самостійно, накладали непосильні податки.

Наш батько Горбачук Іван Омелянович заявив, що до колгоспу не вступить. Хоча здогадувався, що відмова добровільно позбутися майна і волі, добром для нього не закінчиться. Але він був чоловіком вольовим і свого рішення не змінив навіть під тиском влади.

Біда не забарилася. Якось до нас у двір приїхали озброєні люди. Вони заявили, що батько «куркуль і класовий ворог». Бо, мовляв, не тільки сам не хоче вступати до колгоспу, а ще й інших селян підбурює не виконувати розпоряджень влади. Наказали батькові збиратися і йти з ними.

Наступного дня наше господарство розграбували. Приїхала ватага п’яних людей. Незважаючи на материн плач, розібрали клуню й вивезли всі будівельні матеріали. Забрали збіжжя і все їстівне. Вивели з хліва й забрали коней, корову, свиней та іншу живність. Забрали плуга, культиватора, борони.

Розкуркулення селянина в селі Удачне Постишевського району Донецької області Павла Маслюка, 1934 рік. Автор зйомки: Марко Залізняк (Желізняк). ЦДКФФА України імені Гордія Пшеничного

Через деякий час прийшов з Антонінівської тюрми змарнілий батько. Сказав, що тюрма переповнена такими, як він селянами, їх не годують, нема навіть де лягти. Перед судом його відпустили на два дні додому, щоб узяв одяг і їжу. Він дуже засмутився, побачивши розорене й пограбоване господарство.

Після того, як він попрощався й пішов на суд, ми його більш ніколи не бачили. Згодом надійшов лист з Маріуполя, в якому батько писав, що його як засудженого привезли в це місто будувати доменну піч. Він писав, що харчування дуже кепське, теплого одягу не видають, а в тісному і смердючому бараці, де утримували в’язнів, дуже холодно. Мати відразу ж надіслала йому дві посилки. В одну поклала кожуха, у другу – сухарі і сало. Все це випросила в добрих людей. Дуже скоро обидві посилки повернулися назад. Щоправда, у скриньці, де були харчі, замість сухарів і сала чомусь лежали камінці. Про подальшу долю батька ми ніколи нічого не чули. Не знаємо, за що його судили, коли він помер і де похований.

Після цього настали чорні часи. Нам було не до навчання, бо ми могли не ходити до школи. Щоб якось прожити й допомогти матері, старші діти пішли працювати на колгоспну ферму. Наприкінці 1932 року народилася шоста дочка – Наталія. Незважаючи на голод і холод, нашій родині пощастило пережити важкі зиму й весну 1933 року. Хоча всі ми пухли з голоду, але ніхто з нашої родини не помер.

Їли все, що можна було знайти на полях, на луках чи в лісі: стебла бур’янів, гілки й кору з дерев, ягоди. Особливим делікатесом вважалися пампушки з перетертого цвіту білої конюшини і коріння лопуха. В селі проживало багато родин, майно яких через небажання вступати до колгоспу було розграбоване. Пограбували також батькового брата. Він важко переживав наругу і душевно захворів. Знаю, що багато людей пухли через голод. Чула, що були випадки смерті людей від голоду. Подробиць не пам’ятаю, бо всі були дуже залякані, знали, що говорити про це небезпечно. Ми всі ще дуже довго боялися, щоб і нас не вислали, як батька.

«Хотіли винищити нас, українців»: свідки Голодомору розповідають про пережите (відео)

Ковальчук Антон Павлович (1927–2017):

Під час колективізації мені було п’ять років, тому небагато пам’ятаю про ті події. Але підрісши, чув від своєї матері, від родичів і сусідів про жорстоке ставлення влади до селян. Голова сільради і дільничий міліціонер були фанатичними більшовиками. Хоча читали по складах, але запопадливо виконували розпорядження районного начальства.

Саме вони проводили розкуркулення, а допомагали їм грабувати людей так звані активісти. Серед них було багато чужинців, які раптово невідомо звідки взялися. І так само швидко позникали із села після розкуркулення. Повиїжджали декотрі з місцевих активістів. Колгосп створили, але самі працювати в ньому не схотіли.

Щоб залякати людей і примусити всіх вступати до колгоспу, пізньої осені 1931 року ініціювали розкуркулення рідного дільничного, господаря середніх достатків. Його син Сергійко зазвичай вранці того дня пішов до школи. А коли повернувся додому, не застав своєї хати. Її було зруйновано. На місці, де вона стояла, лежали вперемішку стовпи, білі стіни, двері, вікна, стіл, лави, мисник з розбитим посудом. Залишилася тільки піч і напівзруйнований димар. Батьків теж не було.

Хлопчина, не зрозумівши, що сталося, голосно почав плакати від страху і відчаю. Змерзлу й голодну дитину забрала до своєї хати сусідка Ярина. У неї саме обідали активісти-розкуркулювачі. Серед них був уповноважений з Антонін, тодішнього райцентру. Дізнавшись, чиїм сином є Сергійко, почав грубо лаятися і виганяти перелякану дитину з хати. Мовляв, куркулів разом з дітьми треба нещадно нищити, бо всі вони вороги народу. Проте Ярина, хоча теж була активісткою, заступилася, сказавши, що дитина нічим перед владою не завинила.

Інші так звані активісти ходили селом, відбираючи в людей все їстивне. Пояснювали, що потрібно годувати голодний пролетаріат і будувати «світле будуще». Забирали все, що бачили. А чого не могли забрати, те знищували або псували. Навіть у колиску до дітей заглядали, чи бува не схована там якась їжа.

«На лісоповал гнали щодня усіх, а діти залишалися у бараках самі»: розповідь про розкуркулення і табір

Забравши все їстівне в однієї родини, ці грабіжники натрапили в коморі на діжку квашеної капусти. Винести її надвір не змогли. Щоб не залишати людям і цієї їжі, вони на очах господарів випорожнилися в діжку. Й дуже реготали, відчуваючи вседозволеність і безкарність. Позабиравши в селян збіжжя і прирікши земляків на голод, хвороби і смерть, грабіжники не заспокоїлись. Вони ходили з довгими металевими штирями, якими глибоко проколювали землю, щоб знайти закопані овочі.

Цікава подальша доля деяких активістів і людей, потерпілих від їхніх злочинів. Навесні 1944 року до Червоної армії серед інших жителів села були мобілізовані і розкуркулювачі, і розкуркулені.

Розкуркулювач, очевидно, вмів «воювати» тільки проти беззахисних односельців. Бо незабаром дезертирував з бойової позиції і переховувався в лісі неподалік села. Коли про це дізнався голова сільради, то разом з головою колгоспу поїхав до райцентру просити владу не карати дезертира за законами воєнного часу, а простити йому. Бо той, бач, мав перед партією великі заслуги – заснував колгосп. А втечу з фронту пояснювали страхом. Районна влада, зваживши на такі аргументи, звісно, дезертирство йому пробачила.

А от брати із розкуркуленої родини – Микола і Дмитро Василишини, розумні молоді хлопці, обоє того самого 1944 року полягли в боях геройською смертю. Бо воювали сумлінно, чесно. Бойових позицій не залишали й додому не втікали. Віддали молоді життя не за злочинну владу, яка поглумилася над їхніми родинами, а за волю України. Вічна їм пам’ять.

Трагедії розкуркулених у кількох реченнях: «викидали на сніг немовлят з колисок»

Ще був такий випадок. Один господар-одноосібник молотив у клуні снопи. До нього прийшов озброєний гвинтівкою чоловік і, назвавшись уповноваженим з району, почав вимагати, щоб той запрягав коні й доставив його в Антоніни. Селянин відмовився, пояснивши, що нікуди не поїде, бо має багато роботи. Крім того, віз поломаний. Розлючений відмовою, москаль застрелив ні в чому невинну людину. На звук пострілу і голосний плач дружини вбитого збіглися сусіди. Похапавши в руки кийки, дрючки, заступи, вони відлупцювали вбивцю, хоча той запевнював, що не збирався вбивати, а хотів лише налякати селянина.

Як не дивно, але ніхто з тернов’ян не був покараний за вчинення самосуду. Розслідування районної міліції закінчилося безрезультатно.

А ще один чоловік не міг вже терпіти свавілля влади, прийшов до клубу, де відзначалося якесь партійне свято, дочекався поки малоосвічений сільський міліціонер дочитав написаний директором школи текст, який закінчив словами: «Смерть пролятарату! Хай жиє світова буржуАзія!» – і вистрелив у нього з обріза. Але не влучив. Вся президія з переляку попадали на підлогу і сховалися під стіл.

Уліян, так звали того, що стріляв, вийшов з клубу і пішов з села. Переховувався у лісі. Під час облави теж відстрілювався, але його схопили. За вироком суду відправили до концтабору, а жінку й дітей вислали до Сибіру. Ніхто з них до Тернавки ніколи не повернувся.

У Києві презентують документальний фільм про Голодомор «10.5»

У нашому селі багато людей голодували, декотрі пухли і вмирали з голоду. Зафіксовано факти смерті від виснаження на колгоспних полях трьох людей. Один пішов туди в пошуках їжі. Але не вистачило сили повернутися додому. Двоє померли на полі під час весняних робіт. Хоча таких випадків було менше, ніж у Центральній Україні. У наших селах не було «чорних дощок».

Мабуть, найголовнішою причиною трохи нижчої смертності, ніж у східних областях, була близькість кордону з Польщею. Адже лінія розмежування між обома країнами не нагадувала глухої стіни (не було оборонних валів, глибоких ровів, мінних полів тощо). Тому багатьом мешканцям нашого і сусідніх сіл вдавалося роздобути сухарі, борошно, сало олію і крупи на території нинішніх Тернопільської чи Рівненської областей. За невелику винагороду прикордонники (у той час теж здебільшого українці) пропускали голодних селян через неглибокі річки Збруч і Вілію.

У той самий час в Тернавці закрили і пограбували церкву. А наприкінці 30-х за наказом влади її зруйнували. Вона була споруджена з цегли коштом громади. Стояла на високому пагорбі в центрі села, мала три куполи. Її позолочені хрести, які сонячного дня яскраво сяяли, неначе великі зорі, було видно за багато кілометрів.

Розсекречені документи: 10 років таборів за вірші про Голодомор-геноцид 1932–1933 років

Безбожна сільська влада хотіла, щоб якомога більше людей стали свідками її «боротьби проти пережитків минулого», тому розпорядилася, щоб всі вчителі і школярі прийшли й побачили знищення гарної споруди. Тобто, щоб стали мимовільними учасниками акту вандалізму. Багато батьків не пустили своїх дітей.

Скинути хреста з найвищого купола згодився колишній коваль. У минулому він був поважним господарем і вмілим ковалем, мав свою кузню. Але після того, як під час колективізації його маленьку кузню зруйнували, а всі інструменти передали в колгосп, він з горя запив і скоро перетворився на огидного п’яничку.

Зробивши чорну справу, той чоловік зайшов у крамницю й попросив пляшку горілки. На запитання продавця: а хто ж заплатить, присутній там директор школи сказав: «Нехай п’є, скільки хоче. Я за все заплачу». Незабаром той коваль, який скинув хреста з церкви, помер, впавши п’яним у калюжу. Люди казали, що його спіткала кара Божа.

З частини церковної цегли збудували в селі нову кузню.

Зона голоду на заході закінчувалася на кордоні УСРР: подільські хроніки

Якщо ваш рід розкуркулили і рідним довелося пережити Голодомор – розкажіть нам про це.

Ми просимо повідомити прізвище та ім’я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.

Скільки людей загинуло під час колективізації

На перший погляд, історію колективізації сільського господарства СРСР не можна розглядати як “білу пляму”. За шість десятиріч нагромадилася бібліотека різноманітної літератури, в тому числі десятки документальних збірників. Однак її наукова цінність невелика. Факти завжди відбиралися й інтерпретувалися згідно з офіційною концепцією колективізації, яка набрала цілісного вигляду в “Короткому курсі історії ВКП(б)”. Хоч після XX з’їзду КПРС цей підручник вилучили з ужитку, але декларована в ньому схема історичного розвитку країни до останнього часу домінувала в радянській науці. Лише тепер вчені вдаються до спроб об’єктивно висвітлити трагедію селян.

Адміністративні методи впливу на економіку, що застосовувалися під час громадянської війни з метою утвердження радянської влади, перетворилися з 1929 р. на постійну систему, яка характеризувалася примусовою продрозкладкою, забороною приватної торгівлі, картковою системою постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найбільш заможних селянських господарств, відчуженням засобів виробництва всіх інших господарств з організацією фактично одержавлених колгоспів. Кінцевою метою відновленої воєнно-комуністичної політики було створення такої державної структури, яка абсолютно позбавляла робітничий клас реальної влади, замінювала владу Рад апаратною диктатурою, режимом особистої влади.

В. І. Ленін попереджав РКП (б), що політика воєнного комунізму економічно неможлива. У його політичному заповіті висувалася концепція кооперування, яка мала забезпечити, як він думав, простий, легкий і доступной селянам шлях до соціалізму. Лідер партії твердив, що в умовах диктатури пролетаріату просте зростання кооперації тотожне зростанню соціалізму, а лад цивілізованих кооператорів – це і є соціалістичний лад. Створення кооперативів не потребувало колективізації, тобто відчуження засобів виробництва у безпосередніх виробників.

У роботі “Про кооперацію”, яку вождь більшовиків продиктував незадовго до смерті, зовсім не згадуються спільні селянські господарства, утворювані методом колективізації засобів виробництва -тсози, артілі або комуни. Йдеться лише про кооперативи. На відміну від колгоспів, де виробничий процес не потребував опосередкування товарно-грошовими відносинами, у кооперативах ефект колективної праці досягався погодженням інтересів окремих виробників на рівні ринку. Поза ринком кооперативи існувати не могли. Це засвідчує, до речі, що наприкінці життя Ленін посередньо, тобто через визнання кооперації, визнав можливість і необхідність існування ринкової економіки.

Сталін Й. керівники партії, які згуртувалися навколо нього, при першій нагоді відкинули ленінський заповіт і перейшли від нової до старої, тобто воєнно-комуністичної економічної політики. Щоб забезпечити можливість стягнення продрозкладки, було прийнято рішення здійснити суцільну колективізацію селянських господарств. Повсюдне насадження колгоспів могло відбутися лише примусовий шляхом.

Усі ці плани здійснювалися у термінологічно замаскованому вигляді. Заяв про повернення до воєнного комунізму і продрозкладки не було, ці терміни взагалі не вживалися. Коли М. І. Бухарін звинуватив більшість членів політичного керівництва в ігноруванні ленінської концепції кооперування і воєнно-комуністичній переоцінці ролі колгоспів. Сталін заявив, що колгоспи – теж вид кооперації, причому найдосконаліший. Протиприродне поєднання двох принципово різних типів колективних господарств поступово увійшло до суспільної свідомості, стало стереотипом (термін “колгоспно-кооперативна власність”).

Коли ж і як саме закінчилася авантюристична спроба побудувати суспільство без товарно-грошових відносин і ринку? Ще донедавна історики змушені були дотримуватися офіційно затверджених висновків про дострокове виконання першого п’ятирічного плану і побудову у першій п’ятирічці економічного фундаменту соціалізму. Boни вперше прозвучали у виступах генерального секретаря на січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б). Фактично ж виконання завдань першої п’ятирічки було провалено. П’ятирічка закінчилася голодом в основній хлібовиробній смузі, який набув величезних розмірів в сільських районах України. Незважаючи на загибель мільйонів селян, голод 1933 р. замовчувався у пас аж до 1987 р.

Ця катастрофа змусила Сталіна відмовитися від спроб побудувати в країні нетоварну економіку. Господарський механізм, який утвердився в другій п’ятирічці і зберігся у майже незмінному вигляді до сьогодення, являв собою штучну систему, в якій воєнно-комуністичні методи директивного планування химерно перепліталися з рижковими засобами регулювання економіки. Хоч командна модель управління Сула позбавлена здатності до якісного самовдосконалення, вона цілком влаштовувала творців тоталітарної держави.

Документи збірника ілюструють явища й процеси, що відбувалися в сільському господарстві України протягом всього періоду воєнно-комуністичного штурму 1929-1933 pp. Вони показують, що у взаємовідносинах між містом і селом на першому плані був довільно встановлюваний хлібозаготівельний план, безрозмірна продрозкладка. В чому тут справа?

Після переходу до непу у 1921 р. відносини Радянської держави з селянством вперше почали опосередковуватися ринком. Хлібний фонд, який раніше формувався методом продрозкладки, тобто реквізиціями, тепер став утворюватися закупками з ринку. Однак ринкові відносини між містом і селом спотворювалися наявністю воєнно-комуністичних пережитків. Будучи монополістом у виробництві промтоварів, держава могла встановлювати більш високі ціни на них порівняно з цінами на сільськогосподарську продукцію. Ці “ножиці цін” були додатковим, поряд з податками, каналом перерозподілу національного доходу з села в місто. Але селяни, якщо їх не влаштовували надто низькі ціни па хліб, мали змогу відмовлятися під продажу. Тоді спалахувала хлібозаготівельна криза. Ринковий механізм утворення хлібного фонду перешкоджав державі тиснути на селян. Для збереження бюджетної рівноваги вона змушена була стримувати надто високі темпи індустріалізації.

Чергова хлібозаготівельна криза сталася відразу після XV з’їзду ВКП(б), на початку 1928 р. Оновлене партійне керівництво, в якому вже не було Л. Д. Троцького, Г. Є. Зінов’єва і Л. Б. Каменева, взяло на озброєння волюнтаристський курс переможених лідерів на прискорення індустріалізації. Це можна було зробити лише шляхом використання надзвичайних засобів тиску на селянство (непосильні податки, штрафи, продаж майна з торгів за їх несплату і, нарешті, заслання або тюремне ув’язнення). Отже, держава, яка називала себе робітничо-селянською, поверталася до формування хлібного фонду методом позаекономічного примусу.

Поворот від непу до воєнного комунізму відбувся не без напруженої боротьби всередині партійно-державного керівництва. Найстаріші члени Політбюро М. І. Бухарін, О. І. Риков і М. П. Томський стали на захист непу. На квітневому (1929 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) опір групи Бухаріна було кваліфіковано як “правий ухил” від генеральної лінії партії. Відразу ж після пленуму почалася чистка партії від прибічників Бухаріна. Під приводом зміцнення демократичного централізму в партійних організаціях насаджувалася практика беззаперечного виконання директив центрального керівництва.

У червні 1929 р. в РСФРР було введено обов’язкові планові завдання по хлібоздачі s розкладкою плану по кожному селу і -за принципом самообкладання на сільських сходах – по кожному господарству з товарною продукцією. Такі не заходи передбачалися у прийнятій 3 липня постанов ВУЦВК і РНК УСРР “Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів”. Ці державні акти були кричущим викликом загальнолюдським нормам моральності і економічної доцільності, торжеством грубої і нерозумної сили. Починаючи з літа 1929 р. “закони” такого типу посипалися, мов з рога достатку. Кульмінаційною в цій зливі була друга половина 1932 р. Після цього й настав голодомор, хоча голодування почалося значно раніше.

У доктринальному відношенні законодавство періоду “наступу соціалізму по всьому фронту” було военно-комуністичним. Проте помилково ототожнювати запроваджувану з метою виживання державну політику періоду громадянської війни і політику невеликої купки людей, які змогли оволодіти контролем над партією і державою, щоб використати його для неправедної справи – позбавлення селянства економічної самостійності, перетворення колгоспників, як і робітничого класу, в найману робочу силу. Разом з тим неправомірно було б і заперечувати генетичний зв’язок між воєнно-комуністичним законодавством періоду громадянської війни і першої п’ятирічки. Дійсно, В. І. Ленін відсахнувся від силових методів в управлінні господарством і встиг попередити комуністів, що партії, які провадитимуть подібну політику, неминуче зазнають краху 1 . Але в партійну програму, прийняту ще у 1919 p., було закладено воєнно-комуністичну матрицю. Сталін керувався нею, використовуючи добре розбудований державний апарат для насильства над життям, над селянством. Таке насильство повною мірою виявилося не тільки у формі надзвичайних заходів, а й у вигляді буденної довготривалої політики – 1929 рік дійсно став роком “великого перелому”.

Щоб нові закони працювали, було застосовано старий, як світ, принцип “поділяй і володарюй”. Власті намагалися приборкати опір селян-власників руками селянської бідноти. У вгаданій постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 3 липня 1929 р. 25 % штрафу і грошей, одержаних від продажу майна з торгів, перераховувалося у фонди кооперування і колективізації бідноти. Цим забезпечувалася корислива заінтересованість бідних верств села в експропріації майна заможніших. При доведенні хлібозаготівельного плану “до двору” теж використовували протиставлення на сільських сходах бідняків і заможних: перші спочатку безтурботно погоджувалися на те, щоб весь тягар продрозкладки припав на селян, які мали товарні лишки продукції. Такий метод хлібозаготівель називали “уральсько-сибірським”. Вперше його використав Сталін під час поїздки в Сибір у січні 1928 р. (тоді всі члени Політбюро роз’їхалися по країні, щоб взяти особисту участь у подоланні хлібозаготівельної кризи). Характерно, що у 1929 p., як ми бачимо з вміщених у збірнику звітів окрвиконкомів про хід хлібозаготівель після XV з’їзду ВКП(б), “уральсько-сибірський метод” більше не спрацьовував. Селянство почало усвідомлювати, що загроза, яка йшла від держави, торкалася всіх. До того ж різко зменшилися товарні лишки у заможних. Тому хлібозаготівельний план почали розкладати по дворах вже не па сходах, а в сільраді, тобто бюрократичним способом. Та це був паліатив. У селянина-влаеника можна було вилучити вже вироблений хліб, але змусити його постійно працювати на “першу заповідь”, як охрестив хлібозаготівельний плав Сталін, не змогла б навіть загроза тюрми або депортації у віддалені райони, Інша річ – праця в колгоспі, під командою бригадира й голова. Тому основним методом стягнення продрозкладки визнали негайну колективізацію.

Партійно-державні документи, починаючи з постанови ЦК ВКП(б) “Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” від 5 січня 1930 p., відомі, і в збірнику вони не наводяться. До того ж дійсну історію колекти візації треба вивчати не за постановами. Це повною мірою стосується й проблеми темпів.

На листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б), який ввімкнув зелене світло для примусової колективізації, було окремо заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С В. Косіора “Про сільське господарство України і про роботу на селі”. У прийнятій резолюції йшлося про необхідність здійснення суцільної колективізації степового району республіки “протягом найближчих років”. Під час обговорення центрального питання про темпи і кінцеві строки суцільної колективізації в масштабах всієї країни на пленумі не виявилося єдності думок. В. М. Молотов і Л. М. Каганович наполягали на тому, щоб завершити її приблизно за рік. С. В. Косіор і деякі інші представники партійно-державного керівництва України підтримали цю позицію, яку поділяв, як їм було відомо, генеральний секретар ЦК ВКП(б). Більшість членів партійного керівництва висловилася, однак, за триваліші строки. Утворена пленумом комісія під головуванням наркомзему СРСР Я. А. Яковлева солідаризувалася з більшістю. Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Нею Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 або навесні 1932 р.

Фактично ж підпорядкований генсеку партійний апарат постійно проводив більш радикальну лінію. її втілено, наприклад, в інструктивному листі ЦК КП(б)У від 24 лютого 1930 p. sa підписом С В. Косіора. Адресований місцевим парторга-пізаціям, він вимагав колективізувати Степ за час весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р. Ця ж лінія простежується у наведеному в збірнику обіжнику Наркомзему УСРР від 5 березня 1930 p., де визнається: за планом НКЗС передбачалося протягом 1930 р. усуспільнити селянські господарства по всій Україні.

Подібний авантюризм у політиці щодо селянства викликав його відчайдушний опір, призвів до того, що навесні 1930 р. країна опинилася на порозі громадянської війни. Тільки тоді Сталін на деякий час припинив тиск на селянство і опублікував в газеті “Правда” статтю “Запаморочення від успіхів”. В ній лінія на негайну примусову колективізацію була проголошена “перегином”, а відповідальність за перегини цілком покладена на місцеві власті.

Примусова колективізація, як і хлібозаготівлі, здійснювалася за сталінським методом протиставлення різних за майновим станом верств селянства. Щоб селянин-власник “добровільно” написав заяву про вступ до колгоспу, його треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Тому колективізація супроводжувалася знищенням найпрацьовитішого, а тому й найзаможнішого прошарку селянства і відповідно – істотним руйнуванням продуктивних сил сільського господарства. В кожне село надходила зверху рознарядка із завданням розкуркулити певну частину дворів. Кандидатури в “куркулі” завжди знаходилися в потрібній кількості, бо зрозуміло, що майновий стан селянських господарств був різним. Якщо проти курсу на колективізацію виступав бідняк або навіть наймит, що не мав власного господарства, його соціальне походження не служило гарантією безпеки. Таких репресували як “підкуркульників”.

Посилення податкового тиску на “куркулів”, техніка розкуркулення, організація “куркульських виселків”, депортація розкуркулених у віддалені райони, репресії щодо відповідальних працівників партійно-державного апарату за зволікання з розкуркуленням, доля селянських сімей, репресованих згідно з злочинними законами, спроби опору, взагалі вся картина “ліквідації куркуля як класу” широко представлена в документах збірника.

Разом із народженням колгоспного ладу народилося й директивне керівництво колгоспами, основним принципом якого було: хто давав директиву, не брав на себе економічної відповідальності за наслідки її запровадження. Одержавлення тієї форми власності, яка дістала назву “колгоспно-кооперативної”, виявилося у суперечливому, часто некомпетентному, але за всіх умов – авторитарному втручанні у виробниче життя колгоспів, зарегламентованості їх численними постановами, планами і нормативами, народжуваними на всіх рівнях управлінського апарату – від загальносоюзного до районного.

Чи не найважливішу роль у колективному господарюванні відіграв адмїністративно-управлінський апарат одержавлених колгоспів. За статутом, загальні збори колгоспників могли самостійно обирати голову колгоспу і правління в цілому. Однак реальні повноваження цього органу внутріколгоспної демократії істотно обмежувалися. Остаточне слово у визначенні кандидатур керівників належало районним організаціям. Цікавим щодо цього є непідписаний лист хліборобів Одещини до Сталіна. В ньому перед генсеком ставилися два питання: чому селяни не мають що їсти, хоч виробляють досить хліба?: чому вони не можуть вільно висловлюватися на зборах про всі недоліки і обирати до правлінця тих, кого хочуть?

В газетах повторювали, що радянська влада – це влада трудящих. А чи була взагалі радянська влада на селі? Певну відповідь дав документ від 31 серпня 1931 р. Це телеграма голови Бориспільського райвиконкому про розпуск всього складу Старинської сільради та передачу його до суду за зрив хлібозаготівель і бездіяльність щодо колективізації. Вдумаємося: апаратний працівник спроможний був розпустити сільраду і організувати судову розправу над обранцями селян. Характерно, що голова райвиконкому ще не пересвідчився у безмежності своєї влади і тому повідомляв ВУЦВК про здійснену акцію. Одержане від апаратного же працівника ВУЦВК пояснення недвозначне: сільради перебувають цілком у компетенції райвиконкомів.

Почуваючи себе господарями на селі, районні інстанції могли робити все, до завгодно: без будь-якої згоди списувати грошові суми а банківських рахунків колгоспів, розпускати їх, штрафувати колгоспників і колгоспи всупереч статутовим положенням та існуючим законам, примусово усуспільнювати худобу колгоспників, об’єднувати артілі. В липні 1932 p. C. В. Косіор з трибуни Всеукраїнської партійної конференції засудив “укрупнювальну сверблячку”. В резолюції по його доповіді конференція вказала на те, що злиття можна допускати тільки як виняток, і не інакше як за ухвалою самих колгоспників, при умові, що об’єднувані колгоспи перебувають в однаковому господарському і фінансовому стані. Проте процес тривав.

Документи збірника ілюструють зростання втрат сільськогосподарської продукції через безвідповідальне “смикання” колгоспів районними інстанціями, а також стрімке падіння продуктивності праці в громадському господарстві, причиною якого було змушування колгоспників працювати на державу практично без оплати. Не можна сумніватися в тому, що спрямування мало не всієї продукції громадського господарства в державний фонд за символічними цінами було найголовнішою причиною глибокої економічної кризи, яка охопила колгоспний лад в момент його народження. Та були й інші причини кризи, які корінилися в методах примусової колективізації.

Із зрозумілих причин радянська історіографія ніколи не робила спроб виявити, як позначалася на колгоспах гостра соціальна напруженість, викликана державною політикою поляризації села, тобто розпалювання об’єктивно існуючих суперечностей між різними верствами селянства. А документи свідчать, що наділення владою людей, які були мало пов’язані з сільським господарством, при ігноруванні середняків і придушенні різними способами більш-менш заможної частини селянства призводило до дезорганізації і деградації виробництва навіть за відсутності хлібозаготівельної розкладки. Така ситуація складалася тоді, коли рівень безгосподарності переходив за критичний, а колгоспи нічого вже не могли віддати державі.

Істотний інтерес під цим кутом зору становить анонімний лист колгоспника артілі “Нове життя” з с. Сущани Кагарлицького р-ну на Київщині, який було адресовано в газету “Колгоспне село”. На січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін, як уже зазначалося, зробив урочисту заяву про дострокове виконання першої п’ятирічки. Він спробував переконати навіть селян, у яких надзвичайні комісії саме в цей час викачували останні продовольчі запаси зерна в рахунок “боргу” по хлібозаготівлях, у поліпшенні їх добробуту. Схвильований безмежним цинізмом генсека, сущанський колгоспник писав “у відповідь на промову тов. Сталіна”, що в селі люди від голоду другий рік мруть як мухи восени, хоч жодного центнера зерна не було взято за хлібозаготівельним планом. Далі наводилися вражаючі факти про “господарювання” всевладного правління, яке буквально проїло і пропило колгосп. На відміну від багатьох селянських листів, які без усякого руху осідали в редакційному портфелі, з цією анонімкою працювали: в архіві збереглася передрукована на машинці і розмножена ротапринтним способом копія. Сущанські колгоспники не чекали такого “нового життя”, яке їм влаштувала зграя нових глитаїв незаможницького походження. Та поставити правління під громадський контроль вони виявилися нездатні. І не тільки тому, що зміна керівництва не юридично, а фактично була прерогативою районних інстанцій. Сама колгоспна громада не являла міцного колективу, а якщо й наважувалася протестувати проти кричущих зловживань, то лише за допомогою анонімних листів. Сталінські методи хлібозаготівель, оподаткування і колективізації створювали атмосферу, в якій поширювалися зловживання, протекціонізм й груповщина серед адміністративно-управлінського апарату, соціальна й господарська апатія – серед рядових колгоспників.

Ми звикли говорити про голод у хронологічних межах 1932-1933 pp. Однак хронологія голоду на Україні більш складна. Документи свідчать, що треба окремо виділяти голодування 1931 p., голод 1932 р. і голодомор 1933 р. У кожному році існували свої чинники, які впливали на масштаби голоду. Однак найголовніша і постійна причина дедалі більшої дестабілізації становища на селі – це сталінська політика воєнно-комуністичного штурму, яка супроводжувалася безповоротним вилученням величезних обсягів сільськогосподарської продукції.

Протягом січня – листопада 1930 р. держава витиснула з селянського сектора України (колгоспи та одноосібники) 400 млн пуд. хліба. Ще ніколи; республіка не заготовляла такої кількості зерна. На XVI з’їзді партії Сталін оголосив, що зернову проблему “ми вже розв’язуємо в основному з успіхом”. Та успіх цей забезпечувався підривом Продуктивних сил сільського господарства. Після непоганого врожаю 1930 р. на селі виникли серйозні проблеми з укомплектуванням посівного, продовольчого і фуражного фондів. У збірнику наводиться лист голови колгоспу “Спільна праця” Гришинського району на Донеччині, двадцятип’ятитисячника Ю. С. Чорного. Звертаючись до ВУЦВК, він повідомляв, що після виконання хлібозаготівельного плану в артілі не залишається зерна, щоб забезпечити потреби людей і худоби в першій половині 1931 p., тобто до нового врожаю. В такому становищі опинилися сотні колгоспів. Щоб вижити, селяни змушені були харчуватися різними сурогатами.

За січень – листопад 1931 р. у колгоспів та одноосібників на Україні було вилучено 380 млн пуд. хліба. Однак урожай 1931 р. був набагато меншим, а втрати зерна збільшилися внаслідок зростаючої безгосподарності і відвертого небажання селян працювати задурно. Пізніше, на III Всеукраїнській конференції КП(б)У члени партійно-державного керівництва зробили спробу орієнтовно оцінити ці втрати. Максимальну оцінку дав М. О. Скрипник – до 200 млн пудів, тобто піврічний продовольчий фонд сільського населення. В результаті запаси хліба до нового врожаю стали зовсім мізерними. Вперше селяни почали вмирати голодною смертю.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р. Навесні 1932 p., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, в багатьох районах України почався повальний голод. Його жертвами стали десятки тисяч селян. Друкується багато документів приймальні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком. Ці свідчення важко читати. Однак найбільше вражає документ, в якому розповідається про матір, яка зарізала малолітнього сипа, щоб його м’ясо обміняти на яйця і прогодувати інших своїх дітей.

Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не знайшло адекватного висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи Політбюро ЦК КП(б)У часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово “голод”.

Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло, побоюваннями за просочування негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив таємниці. По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф “цілком таємно”. Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно означало б визнання факту економічної катастрофи, в яку потрапила країна внаслідок авантюристичної політики “наступу соціалізму по всьому фронту”. Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці рішення й призвели до голодомору.

Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво змушене було у 1932 р. відновити в правах торгівлю. Тим самим визнавалася безперспективність подальших спроб будувати безринкову воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля за цінами попиту і пропонування дозволялася, починаючи з травня 1932 р. Вона дістала благозвучну назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли всі бажаючі. Однак торгівля хлібом могла відновитися тільки з середини січня 1933 p., після виконання хлібозаготівельного плану з урожаю 1932 р. Державну комерційну торгівлю розпочато без прийняття спеціального закону.

У січні 1933 р. безрозмірну продрозкладку, яка спричинила колапс сільського господарства, було скасовано. Замість неї запроваджувалися обов’язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим поставкам було надано характер додаткових зобов’язань. Всім зерном, виробленим понад твердо зафіксований податок, селяни діставали змогу вільно розпоряджатися, в тому числі реалізувати лишки по каналах колгоспної торгівлі. Цим у них створювалася заінтересованість в розвиткові громадського господарства колгоспів. Місцевим органам влади заборонялося давати колгоспам зустрічні плани або накладати на них зобов’язання здавати зерно в кількостях, що перевищували погектарні норми, визначені в законі про обов’язкові поставки.

Значення нових законів не треба переоцінювати. Відмовившись від продрозкладки,- Сталін до непу не повернувся. Ринок відродився лише у вигляді роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як і раніше, формувався не закупками з ринку, а шляхом примусу, через обов’язкові поставки, що зберігали натуральну форму. їх розміри й ціпи, як і ціни на промислову продукцію, що постачалася селу, визначалися державою. Отже, нееквівалентність обміну між містом і селом; зберігалася, хоч і не в такому потворному вигляді, як у 1929- 1932 pp.

Чи можна вважати, що декларовані в 1932-1933 pp. фундаментальні зміни у виробничих відносинах сприяли перетворенню колгоспів на соціалістичні підприємства? Ні в якому разі. Запровадження з грудня 1932 р. паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Одночасно до мінімуму було скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли забезпечувати свій прожитковий мінімум лише працею в громадському господарстві. Скасування продрозкладки, яка загнала сільське господарство в глухий кут, можна вважати визнанням безперспективності праці, продукт якої належав державі цілком, тобто за змістом праці рабської. На зміну їй приходила система виробничих відносин, яка будувалася на примусовому поділі продукту праці в його натуральній формі між працівником і державою. Така система відносин властива кріпосництву.

Реконструкція відносин між містом і селом відкривала деякі перспектив* розвитку колгоспного ладу, але не могла дати негайного ефекту. Восени 1932 р. ста-новаще в народному господарстві, і передусім на селі, стало катастрофічним. Про це свідчить безліч фактів у документах збірника. Ми не маємо, однак, ключового факту – оцінка втрат урожаю 1932 р. У статистичних збірниках наводиться не амбарна, а біологічна урожайність – величина фіктивна. Виходячи із загальної картини дедалі глибшої деградації виробництва, можна гадати, що ці втрати істотно вросли порівняно з більш-менш відомими втратами 1931 р. Зростання втрат змушений був підтвердити й Сталін у бесіді з американським полковником Робінсом в травні 1933 р.

Незважаючи на загалом добрий урожай 1932 p., сільське господарство ВИЯВИЛОСЯ неспроможним забезпечити потреби промисловості й експорту в зерні паніть ціною зниження селянського споживання до злиденного рівня.. Втрати від час збирання цього врожаю вперше позначилися на хлібозаготівлях. Потік зерна, який у попередні роки надходив на елеватори і державні зсипні пункти, перетворився на тоненьку цівочку. Від червня до жовтня 1932 р. а колгоспів та одноосібних господарств України вдалося витиснути лише 132 млн пуд. хліба. Як і до утворення колгоспного ладу, в країні вибухнула хлібозаготівельна криза. Різниця полягала лише в тому, що у 1928 р. в країні хліб був, а криза обумовлювалася небажанням селян везти його на ринок. Тепер же запаси товарного колгоспного хліба розтанули у втратах.

Провал продрозкладки1932 р. призвів до істотного скорочення централізованих ресурсів продовольства. Відповідно зменшилися пайкове постачання робітників і службовців, хлібний експорт. Виник дефіцит зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи великої короткострокової (вексельної) заборгованості іноземним фірмам за імпортовані товари. Це загрожувало державним банкрутством.

Партійно-державна верхівка країни в обстановці, що склалася, прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації наявних запасів зерна в хлібовиробній смузі. Надіслані восени 1932 р. надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співпрацівників генсека – Кагановича (Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева (Поволжя) викачали у селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. Конфісковане зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за імпортовану техніку, а також в державну торгівлю – або нормовану (по картках), або комерційну. Цим самим було пом’якшено наслідки кризи у промисловості. Село ж на півроку, до нового врожаю, залишили напризволяще.

Що ж відбувалося на селі? Пряму відповідь на це матеріали збірника дають, на жаль, не часто. Однак посередніх свідчень про трагедію українського села досить багато. Одне з них – проблема дитячої безпритульності, що наростала протягом 1931-1933 pp.

Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Значно більше поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах дивитися на те, як згасав дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали – в установах, лікарнях, па вокзалах, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створили серйозну проблему, якою з ініціативи П. П. Постишева зайнялося Політбюро ЦК КП(б)У. Держава виділила певні кошти, щоб терміново створити дитячі притулки. Частково розв’язання цієї проблеми переклали на колгоспи, де організовувався патронаж. Було звернуто особливу увагу на своєчасне підбирання бездоглядних дітей силами міліції. В умовах, коли поширився канібалізм, жаттю беззахисної дитини кожного ДНЯ загрожувала смертельна небезпека.

Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-х pp. у кожній області України вниклії численні сільські населені пункти, що існували до 1933 р. Причини цього явища могли бути різними, але безсумнівно, що найголовнішу роль тут відіграв голодомор. Інколи повністю вимирало населення навіть великих сіл. В цих випадках організовувалося переселення, в тому числі з-за меж України. У збірнику друкується документ з Центрального державного архіву народного господарства СРСР – підсумкові дані про переселення на Україну селян з Росії та Білорусії у 1933 р.

Одне з безпосередніх свідчень голоду – смертні книги й статистичні картка про природний рух народонаселення, які велися в сільрадах. Документи Центрального управління народногосподарського обліку при Держплані СРСР, з яких наприкінці 1989 р. вперше знято гриф надсекретності, свідчать про те, що реєстраторам ЗАГСів давалися негласні інструкції не фіксувати дійсну причину смерті. Проте не всі службовці додержувалися інструкцій. У підбірці статистичних карток з трьох сільрад Вінницького району відтворено дійсну картину голодомору, яка показує й те, що діти інколи бували жертвами власних батьків-канібалів.

Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку 1932- 1933 pp. Те, що при заготівлях 1929-1931 pp. вважалося перегином,-знущання над селянами, подвірні обшуки а ключками й щупами, конфіскація зерна, одержаного на трудодні та ін., тепер стало звичним явищем. У норму перетворилося й те, що раніше не спостерігалося навіть у формі “перегину” – конфіскація не хліба, а будь-яких продуктів (картоплі, м’яса, сала тощо), заготовлених селянами до нового врожаю. У постанові РНК УСРР за підписом В. Я. Чубаря “Про заходи до посилення хлібозаготівель” від 20 листопада 1932 p., яка стала програмо” дій для заготівельників, передбачалося застосування “натуральних штрафів”. Йшлося про штрафування м’ясом колгоспів, “що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісна зривають план хлібозаготівель”. Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію па них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Сам по собі цей пункт урядової постанови – страхітливе свідчення варваризації тоталітарної держави в екстремальних умовах економічної катастрофи. І все-таки постанова не санкціонувала запровадження подвірних обшуків з конфіскацією всього їстівного. У наведеному в збірнику розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25 листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність “масових трусів”. Та архівні документи й тогочасна преса свідчать, що такі обшуки були поширені в усіх місцевостях, крім прикордонних Конфіскація була свідомо спрямо– вана на повільне фізичне вивищення селян. Неможливо довести документально, хто віддавав такі накази і з якою метою. Тут відчувається, однак, тиск невидимої, але могутньої сили – надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова.

Надзвичайна комісія діяла з ЗО жовтня 1932 р. до останніх днів січня 1933 p., коли в республіку приїхав на постійну роботу з диктаторськими повноваженнями секретар ЦК ВКП(б) П. П. Постишев. Та якби прискіпливий історик заходився гортати десятки тисяч архівних справ, щоб знайти сліди її діяльності, він зазнав би невдачі. Документації комісії нема і ніколи не було. Молотов, а іноді Каганович, який персонально відповідав за інший регіон, здійснювали інспекційні поїздки по Україні. Всі їх розпорядження, включаючи згадувану постанову “Про заходи до посилення хлібозаготівель” від 20 листопада 1932 p., йшли під грифом республіканських органів за підписами С В. Косіора, В. Я. Чубаря та інших представників партійно-державного керівництва України. Найближчі помічники Сталіна вважала За потрібне давати лише усні вказівки. Навіть протоколи засідань Політбюро ЦК КП(б)У, які тривали годинами, фіксують лише зловісну присутність одного а сталінських емісарів. Отже прямих, “оформлених” за всіма правилами документів, які розкривали б детальний вміст обговорюваних гострих питань, поки що не знайдено, пошук хоча б побіжних документів тривав. Але є багато інших матеріалів, які свідчать про реальний ефект від отих “розмов” на високому рівні щодо долі селян і колгоспів. Це тим більш важливо, що попередні документальні видання однобічно ілюстрували соціально-економічні процеси в аграрному секторі.

Наприкінці 1990 р. у Політвидаві України вийшов підготовлений Інститутом політичних досліджень ЦК Компартії України збірник документів “Голод 1932- 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів”. У ньому опубліковано документи ‘з партійних архівів, які вперше розкривають багато деталей замовчуваного голоду. В нашому збірнику вміщено документи з державних архівів за триваліший хронологічний період. Вони дають змогу читачеві більш повно розібратися в масштабах і причинах голоду.

На відміну від радянських учених, які дістали можливість публікувати результати досліджень про голодомор тільки з 1988 p., українська діаспора і деякі вчені Заходу постійно займалися цією проблемою. В результаті у них нагромадилася ціла бібліотека праць. В бібліографії, яку складав канадський вчений Марко Царинник, налічується понад 10 тис. книг і статей. Серед цієї літератури переважають мемуарні’ матеріали. За останній час з’явилося кілька видань документального характеру, які тут треба згадати.

У 1988 р. видавництво Лаймстон Пресс (на США і Канаду) надрукувало підготовлений канадськими дослідниками Богданом Корданом, Любомиром Луцюком і Марком Царинником збірник документів британського міністерства іноземних справ про голод 1932-1933 pp. на Україні 2 . В ньому – свідчення іноземних спостерігачів, здебільшого дипломатів або економічних експертів, а також різнопланові, часом випадкові повідомлення про економічне становище в СРСР. Виявлені у Форін офіс істориками і надруковані у тематичному збірнику, вказані матеріали приголомшують повнотою і достовірністю.

Заслуговує окремої згадки велика публікація італійського вченого А. Граціозі у французькому спеціалізованому журналі 3 . У ній вперше побачили світ надзвичайно рельєфні спостереження харківського консула Серджіо Граденіго, які регулярно надсилалися до королівського посольства Італії у Москві. Наприклад, Граденіго задокументував результати своєї повітряної мандрівки від Харкова до Одеси, під час якої були зроблені хронометровані спостереження з висоти 500-600 м. за станом польових робіт на всій трасі польоту. У підбірці з 38 документів є й інші матеріали італійського посольства на згадану тему.

М. Царинник продовжує публікацію документів дипломатичного походження про голод на Україні. Новим об’єктом пошуку він обрав архіви американського Державного департаменту. Книга вже підготовлена до друку.

Окремим жанром документальної публікації слід вважати величезний, обсягом -майже в 200 друкованих аркушів, збірник розповідей про голод колишніх громадян СРСР, записаних комісією конгресу США по голоду 1932-1933 pp. на Україні. Збірник побачив світ у Вашингтоні наприкінці 1990 р. Керівник науково-дослідної групи в комісії, проф. Дж. Мейс привіз у Київ на міжнародний симпозіум по голодомору у вересні 1990 р. комп’ютерний набір цього збірника. Ми вже мали нагоду детально охарактеризувати цю унікальну працю 4 . Тут доцільно тільки зауважити, що розроблена Дж. Мейсом і Л. Геретцем у 1983 р. методика опитування свідків позбавляє одержаний матеріал багатьох недоліків мемуарних творів. Оскільки десятки свідчень підпорядковано одному плану, дослідник має можливість зіставити відповіді за їх змістом (перепровіряючи конкретні дані багато разів), а також здійснити відповідну кореляцію на соціальний стан опитуваного, місце проживання, стать, освіту.

Завершуючи короткий огляд останніх джерельних публікацій з досліджуваної проблеми, треба згадати книгу-меморіал “33-й: голод” (готується у видавництві “Радянський письменник”). Основу її становлять спогади сотень очевидців голоду, наших сучасників, які було безпосередньо записано і оброблено упорядниками – письменником Володимиром Маняком і журналісткою Лідією Коваленко, або передано їм редакцією газети “Сільські вісті”. В цій книзі використано також деякі документи про голод, виявлені працівниками Інституту історії України АН України в архівах республіки і вперше опубліковані в “Українському історичному журналі” 5 . Ця журнальна публікація одночасно заклала основи пропонованого читачеві документального збірника.

Головна мета цього збірника – виявити глибинні процеси в аграрному секторі, сутність яких виявилася згодом у занепаді сільського господарства. Це саме ті документи, яких не вистачало для встановлення причинно-наслідкових зв’язків, діалектичного розуміння- сталінської колективізації, зокрема, її руйнацької дії щодо сільського господарства й селянства, що врешті-решт призвело до масового голоду. Видання таких документів тим більш важливо, що відносно “здобутків” такої колективізації наша історіографія має чималий доробок, в тому числі й джерелознавчий. А от публікація правдивих документів тих часів тільки-но розпочинається.

Довгий час вважалося, що таких документів немає, або ж вони – на “спецсхороні” й недоступні для дослідників. Між тим всі документи цього збірника знаходилися на відкритому зберіганні, але, знайшовши, дослідник не міг опублікувати їх в умовах злочинного замовчування трагічних сторінок нашої історії.

Авторський колектив збірника звернувся до документів 1929-1933 pp. не випадково: саме на ці роки припадає пік соціально-економічної політики сталінського уряду на селі – суцільна колективізація.

Враховуючи, що директивні партійні й урядові документи цього періоду відомі, опубліковані у різних виданнях (у тому числі тритомнику “Історія колективізації сільського господарства Української РСР (1917-1937 pp.)”) 6 , автори намагалися уникнути їх повторної публікації, крім декількох найважливіших.

Значну частину збірника складають саме ті офіційні документи, які висвітлюють здійснення політики на селі – звіти, огляди, інформаційні зведення, доповіді, повідомлення сількорів та редакцій газет, судові вироки та ін. Оскільки в них викладено гостросюжетну інформацію, відтворено дійсні події колективізації і розселянювання – ці документи не могли бути використані дослідниками і здебільшого не відбиралися до публікації, тим більше, що деякі з них йшли під грифом “таємно”. Але таємність їх була властивою лише тим часам, а відклалися вони у відкритих архівних фондах. Отже, настав їх час обнародування, чим скористалися упорядники, зберігши всі позначки про тодішню таємність.

Поряд з ними особливо цінну групу документів становлять селянські листи. Писали всі – колгоспники і одноосібники, бідняки і середняки, “куркулі” і наймити. Скаржилися майже всі верстви села, в тому числі службовці, робітники, пов’язані а сільським господарством, а також члени селянських сімей (військовослужбовці, учні, студенти), що проживали поза межами села, але знали про бідування своїх родин. Характерно, що спочатку йшли листи індивідуальні або ж групові, згодом, з посиленням темпів колективізації і особливо хлібозаготівель, з’являються листи вже від голів колгоспів, правлінь артілей, членів сільрад, сільських активістів тощо. Головне в них – вболівання не лише за власну долю, а й стурбованість станом колективного господарювання, невдоволення політикою надмірних хлібозаготівель, страх перед загрозою голоду, що вже маячив перед селянами з 1931 р.

В цих хліборобських листах відбилася вся політика колективізації та методи її здійснення на селі, що так тісно переплітається з інформацією офіційних органів і осіб. У поєднанні таких різних джерел та типів документів упорядники збірника вбачають основну їх якість – достовірність. До того ж, в багатьох листах вражає мудрість і прозорливість селянських думок і оцінок колективізації.

Окремо слід відзначити характер і значення документів за першу половину 1929 р. Це звіти окружних виконавчих комітетів про аграрну політику на селі після XV з’їзду ВКП(б). Зокрема, в центрі їх уваги була хлібозаготівля, теза “наступу па куркуля” і створення такої ситуації на селі, яка б максимально сприяла здійсненню наступного етапу – “ліквідації куркульства як класу” (цей вислів, до речі, вживався ще до його офіційного визначення).

Поряд з цим документи свідчать, як активізуються заходи щодо прискорення темпів колективізації, яка згодом проголошувалася “суцільною”. А поки що окрвиконкоми звітували про розподіл землі між селянами не за жеребом, як це було раніше (кону де випаде), а цілком свідомо за соціально-класовими ознаками. Бідняцько-середняцькі маси одержували кращі землі і, головне, поруч з селом, компактно, одним клином. Розрахунок був з дальнім прицілом – наділи селян усуспільнити в єдиний земельний масив у колгоспі, а їх власників, відповідно, зробити колгоспниками. Заможним же верствам села відводилися Далекі та незручні землі, а для них самих утворювалися спеціальні “виселки” для проживання. Ці документи свідчать, що у диференціації селянства закладалася дезорганізаційна вибухівка як щодо сільськогосподарського виробництва, так і відносин на селі, що знайшло своє визначення у класичній сталінській формулі “загострення класової боротьби”.

Водночас неабияке значення має висвітлення документами таких процесів, як відхід від ринкових відносин та впровадження позаекономічних методів господарювання, краще розуміння коренів лихварства, утаювання й спекуляції хлібом, нееквівалентності обміну між містом і селом та ін.

Якщо ж уважно проаналізувати цю групу документів, особливо в поєднанні з листами селян, то постає цілісна картина інтенсивних заходів з арсеналом примусовості ще до суцільної колективізації, яка потім вкрай загострила всі процеси. Загалом ці документи показують, як готувався і починався “рік великого перелому”.

З джерелознавчої точки зору становить інтерес їх походження, бо виникли вони не випадково. За розпорядженням організаційної комісії ЦВК СРСР оргвідділ ВУЦВК 29 грудня 1928 р. надіслав окружним виконкомом програму вивчення практики наступу на “куркуля”, здійснювану па місцях за рішенням XV з’їзду ВКП(б) (грудень 1927 p.). Програма мала такі розділи: 1) хлібозаготівля; 2) селянська позика; 3) самообкладання; 4) посівна кампанія; 5) землевпорядження; 6) економічні корені, що живлять “куркульство”; 7) розвиток соціалістичних елементів на селі; 8) економічні та політичні наслідки наступу на “куркуля”; 9) оцінка стану й роботи радянського апарату (ЦДАЖР України, ф. 1, оп. 5, спр. 385, арк. 1-3).

Інші офіційні документи – це матеріали діючих на той час установ – Раднаркому УСРР, ВУЦВК, Наркомзему, Укрколгоспцентру Укрзерноцентру, Наркомату робітничо-селянської інспекції, Верховного суду УСРР, редакцій газет. їх цінність полягає в тому, що вони містять не лише власні документи, а й ті, які надсилалися до них з місць. Наприклад, відклалися матеріали окружних, обласних, районних, міських виконкомів, сільрад, а також повідомлення працівників всіх рівнів – уповноважених, членів контрольних комісій та інформаційних груп, прокурорів, інспекторів, кореспондентів і т. д. Ці документи різноманітно представлено у збірнику та широко використано у коментарях, де з метою розширення джерельної бази вони наводяться переважно повністю.

У різних фондах вдалося знайти і листи селян, найбільше їх вбереглося в матеріалах ВУЦВК (ф. 1). До приймальної його голови Г. І. Петровськото щорічно вверталися тисячі людей як на особистий прийом, так і поштою. У найвищому органі влади вони шукали захисту, допомоги, відновлення справедливості. Писали про колективізацію, хлібо- та м’ясозаготівлі, оподаткування, штрафування, розкуркулення, висилку, свавілля надто запопадливих місцевих керівників, вступ і вихід з колгоспів. голодування сімей та про інші сторони нелегкого в цей час селянського життя.

Незначна частина скарг розглядалася у ВУЦВКу відразу, але більшість їх пересилалася на місця для перевірки, вжиття заходів та обов’язкової відповіді ВУЦВКу про наслідки розгляду. Цією обставиною пояснюється, зокрема, відсутність багатьох листів у матеріалах ВУЦВК. Проте їх можна спробувати розшукати у відповідних місцевих державних архівах. Збереглася також велика кількість супровідних листів ВУЦВК до місцевих адресатів, які, по-перше, спрямовують пошуки, а по-друге, містять ціпну інформацію. Специфіка діловодства тих часів полягала в тому, що, пересилаючи селянські заяви, працівники приймальної ВУЦВК коротко викладали їх зміст. Отже, навіть за відсутності оригіналу листа можна знати, про що в ньому йшлося. Частина таких супровідних розпоряджень ВУЦВК публікується у збірнику і, як знати, може це єдині свідчення про думки селян.

Іншим важливим джерелом, де знайдено селянські листи (хоча значно менше), є фонд Наркомату робітничо-селянської інспекції (НК РСІ-ф. 539), па той час об’єднаного з контрольними комісіями в центрі і на місцях. Переважно пі органи самі перевіряли скарги, або доручали розібратися у справах відповідним установам. Тому тут накопичився цінний матеріал про наслідки конкретних обстежень на місцях, а також узагальнюючі документи, які значною мірою використано у збірнику.

В матеріалах інших республіканських установ та організацій селянських листів не так багато. Виняток становлять редакції газет (ф. 388), куди часто зверталися селяни. Але газетярі, як правило, їх не розглядали, пересилали за належністю і сповіщали про це авторів листів, залишаючи копії в редакції. Завдяки цьому найбільш цікаві з них відібрані до нашої публікації, як і повідомлення сількорів, що складали значний вміст редакційного “портфелю”.

Напруженість обстановки на селі відбиває більшість документів. У матеріалах органів юстиції, прокуратури, судів всіх рівнів висвітлено їх репресивну діяльність. Проте серед них б такі, що виправдовують засуджених або пом’якшують вироки. В цьому плані заслуговують на увагу постанови касаційної колегії Верховного суду УСРР (ф. 24), що вирішувала долю тисяч людей.

В офіційних документах простежуються корені трагедії народу, але про голод нема навіть згадки. У крайньому випадку йдеться про “продовольчі труднощі”, “прорив на господарському фронті”, допомогу “від недороду” та ін. Вже тоді спрацьовував механізм приховування правди (хіба що для конспірації на багато років), а вона волала з листів людей, що гинули голодною смертю. Така документальна контрастність у збірнику теж є характеристикою епохи.

Авторський колектив вирішив не подавати спеціальні матеріали про організаційно-господарський етап колгоспів, їх матеріально-технічну базу, роботу МТС, внутрішній розпорядок та ін. з таких міркувань. По-перше, тематична спрямованість збірника вимагав концентрованої уваги на визначених в ньому проблемах. По-друге, згадані питання досить широко висвітлені у тритомнику “Історія колективізації сільського господарства Української РСР (1917-1937 pp.)”. По-третє, хіба весь комплекс документів даного збірника не свідчить про те, яким був стан колгоспів і селянства? Їх деградація в умовах насильства стала очевидного вже через 2-3 роки.

Отже, склад і зміст документів охоплює по суті не лише основні проблеми періоду та теми збірника, а й значно ширше коло питань.

Основною джерельною базою цього видання є архівні фонди ЦДАЖР України, документи яких складають абсолютну більшість. Проте починаючи з 1933 р. в архіві мало збереглося матеріалів через їх втрати під час війни 1941-1945 pp. Подано також документи деяких обласних державних архівів. Переважна більшість документів – це оригінали, в тому числі рукописні листи селян. Спосіб відтворення вказано в легендах.

Всього у збірнику публікується 403 документа. Значну їх частину Подано повністю, за винятком тих, текст яких не стосується теми або має другорядне значення. Таке загальне застереження позбавляв авторів необхідності кожен раз пояснювати, що вилучено (крім окремих випадків, коли в цьому є особлива потреба), а неповнота документів позначається в заголовку та крапками.

Документи публікуються мовою оригіналу за сучасним правописом, але із збереженням стилю викладу і всіх мовних особливостей часу. Тому часто трапляються русизми, українізми, не вживані нині, або й застарілі слова. Всі недописані, пропущені, незрозумілі слова або інші неточності доповнено чи замінено у квадратних; дужках з відповідним поясненням у текстуальних примітках. Орфографічні та синтаксичні помилки виправлено без застережень.

Особливо дбайливо упорядники поставилися до текстів селянських листів, своєрідність яких створювала певні труднощі для їх наукового відтворення. Адже писали люди напівписьменні, а то й зовсім неписьменні за чиєюсь допомогою, викладали свої думки як могли. Отже сучасний освічений читач не повинен дивуватися недоладностям, якими рясніють листи, бо їх редагування неприпустиме а правилами археографії і віддалило б текст від оригіналу. Збережено також назви листів, що їх давали самі селяни: “жалоба”, “повідомлення”, “письмо колгоспника”, “нагадування”, “прохання” та ін.

Всі особливості датування документів застережено у текстуальних примітках або позначкою “не раніше”, “не пізніше” такого-то числа. Назви населених пунктів, округів, районів, областей подані за адміністративно-територіальним поділом того часу. В цілому археографічне опрацювання документів збірника і довідкового апарату здійснено відповідно до вимог і рекомендацій діючих “Правил видання історичних документів в СРСР”.

Користуватися збірником допоможуть додатки: примітки, список скорочень, перелік документів, а також іменний та географічний покажчики.

Підготували видання до друку наукові співробітники Інституту історії України АН України та ЦДАЖР України. Передмову написали С В. Кульчицький і Є. П. Шаталіна. Примітки склала Є. П. Шаталіна, покажчики підготували Г. М. Михайличенко та М. Г. Палієнко. Науково-допоміжну роботу виконала А. П. Огінська. У виявленні матеріалів, крім упорядників брали участь науковці обласних державних архівів та зав. відділом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України Л. І. Лозенко. Авторський колектив висловлює їм за це щиру подяку.

1 Ленін В. І. Про продовольчий податок (значення нової політики і її умови) // Повне зібр. творів.- Т. 43.- С 203.

2 The Foreign Office and the Famine, British Documents on Ukraine and the Great Famine of 1932-1933.- Kingston, Ont, New York, 1988.

3 Cahiers du Monde russe et sovietique.- Jan.- Juin, 1989.- Vol. 30.- P. 5-106.

4 Кулъчицъкий С. В. Як це було. Читаючи документи створеної при конгресі США “Комісії по голоду 1932-1933 pp. на Україні” // Під прапором ленінізму.- 1990.- № 23.- С. 79-86.

5 Марочко В. І., Шаталіна Є. П. Голод на Україні (1931-1933 рр.) // Укр. іст. журн.- 1989.- № 7-12; 1990.- № 1.

6 Колгоспне будівництво на Україні (1917-1927 pp.).-К., 1962,-Т. 1: Здійснення суцільної колективізації на Україні (1927-1932 pp.).- К., 1965.-Т. 2: Зміцнення і дальший розвиток колгоспного ладу на Україні (1933-1937 pp.).- К.. 1971.-Т. 3.

Copyright © 2024 – Державна архівна служба України
Всі права застережені
Вебмайстер: [email protected]