Бухарін Микола Іванович (27 вересня 1888 – 1938 рр.)

Російський економіст, політичний діяч Російської імперії, РРФСР, СРСР, член Президії Виконкому Комінтерну (1919 -1920). Академік АН СРСР (1929).

Народився у сім’ї шкільного вчителя. З 1893 р. жив у Кишиневі, де батько працював податковим інспектором.

Після закінчення гімназії навчався на економічному відділенні юридичного факультету Московського університету (у 1911 р. виключений за участь у революційній діяльності). Під час революції 1905 – 1907 рр. спільно зі своїм найкращим другом Іллею Еренбургом брав активну участь у студентських демонстраціях, організованих студентами Московського університету. У 1906 р. вступив у РСДРП, прилучившись до більшовиків. У віці 19 років разом з Григорієм Сокольниковим організував у Москві молодіжну конференцію у 1907 р., яка згодом вважалася попередницею комсомолу.

1908—1910 рр.— член Московського комітету РСДРП, вів роботу у профспілках. У цей час зблизився з В. М. Смирновим і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Н. М. Лукіною.

У червні 1911 р. арештований і засланий на 3 роки в Онегу (Архангельська губернія), у тому ж році втік із заслання і нелегально виїхав до Ганновера, потім в Австро-Угорщину.

За кордоном Бухарін познайомився з Леніним, з яким згодом підтримував дружні взаємини. У Відні він також зустрівся із Сталіним, якому допомагав у роботі з німецькомовними джерелами при підготовці статті «Марксизм і національне питання». У еміграції продовжував займатися самоосвітою, вивчаючи твори як засновників марксизму і соціалістів-утопістов, так і своїх сучасників. Особливо сильний вплив на формування поглядів Бухаріна зробив А. А. Богданов.

У 1914 р., з початком Першої світової війни, заарештований владою Австро-Угорщини за підозрою у шпигунстві і висланий до Швейцарії. З 1914 р. жив у Лондоні, з 1915 р. — у Стокгольмі. У квітні 1916 р. висланий із Стокгольма, жив у Хрістіанії (Копенгаген) з жовтня 1916 р. — у Нью-Йорку (США), де познайомився з Львом Троцьким і Олександрою Колонтай і редагував (з січня 1917 р.) разом з Троцьким журнал «Новий світ».

У 1915 р. написав роботу «Світове господарство і імперіалізм», присвячену аналізу особливостей капіталізму початку XX ст. Ця робота була позитивно оцінена Леніним, він написав до неї (що не публікувалося до революції) передмову і використав ряд її положень у своїй праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916). З іншого боку, у період Першої світової війни, з початком якої серед соціал-демократів розгорнулася дискусія про право націй на самовизначення Бухарін виступив проти позиції Леніна і і його прибічників (зокрема, Сталіна і Зіновьева). Відповідні погляди Бухаріна і Пятакова, який з ними погоджувався, Ленін назвав «карикатурою на марксизм» і розцінив як рецидив економізму 1890 рр., пов’язаного з невмінням відрізняти політичні питання від економічних.

Після Лютневої революції 1917 р. Бухарін відразу прийняв рішення про повернення на батьківщину, проте повернувся до Росії лише у травні 1917 р., оскільки був арештований в Японії, через територію якої повертався. У Владивостоку був арештований місцевою владою за агітацію серед солдатів і матросів.

У 1917 р. був обраний членом ЦК РСДРП(б), після чого працював у Московському комітеті партії і редагував «Вісті Московського воєнно-революційного комітету». Провадив активну пропагандистську роботу під час Жовтневого перевороту 1917 р., займаючи радикальні ліві позиції. Джон Рід у книзі «Десять днів, що потрясли світ» (1919) стверджує, що Бухарін вважався «лівішим, ніж Ленін». Протягом багатьох років з невеликою перервою у 1918 р. — головний редактор газети «Правда» і, фактично, головний партійний ідеолог. Підготував пропозиції з націоналізації промисловості і створення органів управління економікою на чолі з Вищою радою народного господарства (ВРНГ).

У 1917—1918 рр. як редактор «лівокомуністичної» газети «Комуніст» був лідером «лівих» комуністів, спільно з іншими «лівими» комуністами, а також лівими есерами виступав як проти підписання миру з німцями у Брест-Литовську, так і проти позиції глави радянської делегації Льва Троцького, вимагаючи продовження лінії на світову пролетарську революцію. Пізніше, під час ініційованої у 1923 р. Троцьким дискусії про фракції у ВКП(б), визнав, що під час обговорення Брестського миру частина лівих есерів запропонувала йому брати участь в арешті Леніна на 24 години і створенні коаліційного соціалістичного уряду з противників мирного договору з Центральними державами. Ліві есери стверджували, що цей уряд зможе розірвати договір і продовжити революційну війну, проте Бухарін навідріз відмовився брати участь в змові проти вождя партії і держави. Через деякий час після підписання Брестського миру перейшов на сторону Леніна, свідоцтвом чого стало повернення Бухаріна на посаду головного редактора «Правди». 25 вересня 1919 р. Бухарін став жертвою терористичного акту: він був поранений бомбою, кинутою терористами-анархістами у приміщення Московського комітету РКП(б) у Леонтьєвськом провулку.

У травні 1918 р. випустив брошуру, що стала широко відомою, «Програма комуністів (більшовиків)», у якій теоретично обґрунтовував необхідність трудової повинності для нетрудових класів. Після публікації робіт «Політична економія рантьє» і «Світове господарство та імперіалізм» став одним з провідних економістів-теоретиків РКП(б). У 1919—1920 рр. був членом Виконкому Комінтерну.

У жовтні 1919 р. спільно з Євгенієм Преображенським написав книгу «Азбука комунізму», яка витримала 20 перевидань. У травні 1920 р. написав (частково у співавторстві з Георгієм П’ятаковим) роботу «Економіка перехідного періоду. Частина I: Загальна теорія трансформаційного процесу». Ці роботи були в цілому позитивно оцінені Леніним, який, проте, вважав, що розгляд низки запитань ведеться Бухаріним з точки зору не марксизму, а «загальної організаційної науки», що розроблялася А. А. Богдановим, а також критикував автора за надмірно пихатий стиль викладу. Доволі цікава жартівлива рецензія Леніна на книгу «Економіка перехідного періоду», в якій пародіюється захоплення Бухаріна іншомовною лексикою: «Чудові якості цієї чудової книги зазнають певної декваліфікації, оскільки вони лімітуються тією обставиною, primo, що автор недостатньо обґрунтовує свої постулати».

У цілому роботи Бухаріна 1918—1921 рр. написані під сильним враженням від практики «військового комунізму», пов’язаного з широким вживанням неекономічного примусу в економіці країни. Характерна цитата: «З точки зору чималого за своєю величиною історичного масштабу, пролетарський примус у всіх своїх формах, починаючи від розстрілів і кінчаючи трудовою повинністю, є, як парадоксально це не звучить, методом вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи». — «Економіка перехідного періоду», глава X.

У «профспілковій дискусії» 1920 – 1921 рр. Бухарін займав позицію, яка ним самим розглядалася як «буфер» між основними сторонами суперечки: Леніним і Троцьким. Він намагався довести, що розбіжності між учасниками дискусії засновані на непорозумінні і нагадують суперечку людини, що називає стакан скляним циліндром, і людини, що називає той же стакан інструментом для пиття. Ленін (що вважав позицію Бухаріна різновидом троцькістської) використовував приклад Бухаріна із стаканом для популярного викладу деяких поглядів марксизму, яких, на його думку, не розуміли Троцький і Бухарін (міркування Леніна здобуло згодом популярність як «діалектика стакана»). Підводячи підсумки своїм спостереженням за діяльністю Бухаріна, Ленін дав їй наступну характеристику, що згодом здобула широку популярність:

«Бухарін не лише найцінніший і найбільший теоретик партії, він також законно вважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні переконання дуже з великим сумнівом можуть бути віднесені до сповна марксистських, бо у них є щось схоластичне (він ніколи не вчився і, думаю, ніколи не розумів сповна діалектики)». — з «Листа до з’їзду» В І. Леніна.

З листопада 1923 р. активно бореться з «троцькістською» «Лівою опозицією». Смерть Леніна 21 січня 1924 р. стала серйозним душевним ударом для Бухаріна, який був одним з найкращих товаришів вождя. Бухарін відреагував на смерть засновника Радянської держави щирим і емоційним зверненням ЦК РКП(б). Після смерті Леніна переведений у члени Політбюро ЦК (2 червня 1924 р.) і став одним із впливових керівників партії і держави. Як і Зінов’єв, виступив проти публікації ленінського «Заповіту». У цей період Бухарін стає близьким другом Сталіна, який в одній з бесід охарактеризував керівних членів партії таким чином: «Ми з тобою, Бухарчик, Гімалаї, а всі інші — маленькі плями» (Бухарін належав до небагатьох вищих керівників партії і країни, що зверталися до Сталіна на «ти» і що називав його у своїх виступах Кобою; Сталін, у свою чергу, звав Бухаріна «Ніколашею» або «Бухарчиком»). Бухарін надав істотну підтримку Сталіну у боротьбі проти Троцького (1923 – 1924 рр.), Каменева і Зінов’єва (1925 – 1926 рр.) і в остаточному розгромі Троцького (1927 р.). За деякими даними, керував висилкою Троцького у Вірний у 1928 р.

Проаналізувавши причини невдач «військового комунізму», Бухарін перетворився на активного прибічника проголошеної Леніном нової економічної політики. Після смерті Леніна він робив акцент на необхідності подальшого проведення економічних реформ у руслі НЕПу. У цей час Бухарін висунув знамените гасло (1925 р.), звернене до селян: «Збагачуйтеся, нагромаджуйте, розвивайте своє господарство!», вказавши, що «соціалізм бідняків — це паршивий соціалізм» (згодом Сталін назвав гасло «не нашим», а Бухарін відмовився від своїх слів). У той же час, Бухарін брав участь і у розробці сталінської теорії «соціалізму в одній окремо взятій країні», яку протиставили ідеї перманентної світової революції Троцького.

У 1928 р. виступив проти посиленої колективізації, пропонуючи еволюційну дорогу, коли кооперація і суспільний сектор (багатоукладна економіка) будуть поступово економічно витісняти індивідуальне господарство, а кулаки не підлягатимуть фізичному усуненню як клас, а будуть поступово зрівняні з рештою жителів села.

У опублікованій у «Правді» статті «Замітки економіста» (30 вересня 1928 р.) Бухарін оголосив єдино прийнятним безкризовий розвиток аграрного і індустріального сектора, а всі інші підходи (у першу чергу сталінський) — «авантюристськими». Це, проте, перечило курсу Сталіна на загальну колективізацію і індустріалізацію (причому на програму Сталіна до певної міри вплинули і погляди Троцького про необхідність форсованої індустріалізації, які самим же Сталіним були відкинуті всього трьома роками раніше, як такі, що неможливо реалізувати).

Тижнем пізніше Політбюро засудило виступ Бухаріна, а той у полеміці у відповідь на вимогу генерального секретаря «припинити лінію гальмування колективізації» назвав Сталіна «дрібним східним деспотом». У листопаді 1928 р. Пленум ЦК назвав позицію Бухаріна, Рикова і Томська «правим ухилом» (в протилежність «лівому ухилу» Троцького). На квітневому Пленумі ЦК і ЦКК (1929) Сталін заявив, що «вчора ще особисті друзі, тепер розходимося з ним у політиці». Пленум завершив «розгром групи Бухаріна», а сам Бухарін був знятий з займаних посад. Відмовившись «покаятися», 17 листопада 1929 р. він був виведений з Політбюро ЦК. Незабаром частина тих, що підтримували позицію Бухаріна членів Комуністичного Інтернаціоналу, очолюваних вихідцями з американської компартії, були виключені з Комінтерну, утворивши «Міжнародну комуністичну опозицію». Але сам Бухарін вже через тиждень визнав свої помилки і заявив, що вестиме «рішучу боротьбу проти всіх ухилів від генеральної лінії партії і, перш за все, проти правого ухилу». На XVII з’їзді ВКП(б) (1934) у своєму виступі заявив: «Обов’язком кожного члена партії є об’єднання довкола товариша Сталіна як персонального втілення розуму і волі партії». У 1934 р. переведений з членів у кандидати у члени ЦК ВКП(б).

Бухарін через широту своїх знань вважався (поряд з Леніном, Троцьким і Луначарським) одним з найбільш ерудованих представників більшовицької партії після її приходу до влади. Бухарін вільно володів французькою, англійською і німецькою мовами. У повсякденному житті був доброзичливий і привітний, залишався доступним у спілкуванні.

У 1929https://uk.wikipedia.org/wiki/1932 рр. був членом Президії ВРНГ СРСР, завідуючим науково-технічним управлінням. З 1932 р. — член колегії Наркомату важкої промисловості СРСР. У цей же час (1931—1936 рр.) він був видавцем науково-популярного і суспільного журналу «Соціалістична реконструкція і наука» («СоРеНа»). Бухарін був одним з редакторів і активним учасником першого видання ВРЕ. У зарубіжної інтелігенції (зокрема, Андре Мальро) був проект поставити Бухаріна на чолі редакції нездійсненої міжнародної «Енциклопедії ХХ ст.»

З 1934 р. і до другої половини січня 1937 р. займав пост головного редактора газети «Известия», до співпраці в якій він залучив найкращих журналістів і письменників того часу, а вмісту і навіть оформленню газети приділяв багато уваги. У лютому 1936 р. відряджався партією за кордон для перекупки архіву Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, що належав Німецькій соціал-демократичній партії та був вивезений у низку країн Європи після приходу до влади у Німеччині нацистів.

З ім’ям Бухаріна були пов’язані надії частини інтелігенції того часу на поліпшення політики держави у відношенні до неї. Теплі стосунки пов’язували Бухаріна з Максимом Горьким (згодом Бухаріна звинуватять на суді у причетності до вбивства Горького); його допомогою у конфліктах з властями користувалися Йосип Мандельштам і Борис Пастернак. У 1934 р. Бухарін виступив на I з’їзді радянських письменників з промовою, де виключно високо ставив Пастернака, а також критикував «комсомольських поетів»:

«Це поет-співець старої інтелігенції, що стала інтелігенцією радянською, Пастернак оригінальний. У цьому його сила, тому що він нескінченно далекий від шаблону, трафаретності, римованої прози. Таким є Борис Пастернак, один з чудових майстрів вірша у наш час, що нанизав на нитці своєї творчості не лише цілу низку ліричних перлин, але і привніс ряд глибоку щирість революційних речей»

Партія, проте, незабаром відмежувалася від цього виступу. У той же час раніше Бухарін активно брав участь у посмертній кампанії проти Єсеніна і «єсенінщини», причому його участь у ній багато у чому визначалася тодішньою внутріпартійною боротьбою з Троцьким (який виступав з позитивними оцінками творчості Єсеніна). У 1927 р. у газеті «Правда» Бухарін опублікував статтю «Злі замітки», видану пізніше окремою книгою, де писав, що:

«Єсенінськая поезія по суті своїй є мужик, який наполовину перетворився на «кухаря-купця»: у лакових чобітках, з шовковим шнурком на вишитій сорочці, зірвиголова, що припадає сьогодні до ніжки «государині», завтра лиже ікону, післязавтра мастить ніс гірчицею трактирному у корчмі, а потім «душевно» засмучується, плаче, готовий обійняти пса і внести вклад до Троїце-Сергієвську лавру «на помин душі». Він навіть може повіситися на горищі від внутрішньої порожнечі. «Мила», «знайома», «істинно російська» картина!». Ідейно Єсенін представляє найнегативніші риси російського села і так званого «національного характеру»: мордобій, велику внутрішню недисциплінованість, обожнювання найвідсталіших форм суспільного життя взагалі.»

Згодом, у доповіді на першому з’їзді радянських письменників Бухарін відізвався про Єсеніна як про «дзвінкого пісенника-гусляра, талановитого ліричного поета», хоча і критично, але набагато тепліше, поставивши в один ряд з Блоком і Брюсовим як «старих» поетів, що відобразили революцію у своїй творчості.

Втіленням надій Бухаріна на демократизацію і відмову від жорсткої диктатури однієї партії стала Конституція СРСР 1936 р., проект якої Сталін, за численними свідченнями, доручив написати практично одноосібно Бухаріну (за участю Радека). Конституція містила перелік основних прав і свобод, ліквідовувала ті, що існували доти до СРСР відмінності громадян у правах за соціальним походженням і інших положень, що знаменують завершення революції і становлення єдиного радянського суспільства. Формально вона була найдемократичнішою конституцією у світі. Проте в умовах того часу багато демократичних положень цієї конституції, що отримала ім’я «Сталінської», залишилися лише на папері.

У 1936 р., у ході Першого московського процесу (над Каменевим, Зінов’євим і ін.), підсудні дали свідчення (негайно ж опубліковані) на Бухаріна, Рикова і Томського, які нібито створювали «правий блок». Томський того ж дня застрелився. Бухарін дізнався про відкриту проти нього справу, знаходячись у відпустці у Середній Азії. Відразу після процесу, 1 вересня 1936 р., Бухарін писав Ворошилову: «Цинік-вбивця Каменев наймерзенніший з людей, падло людське. Що розстріляли собак — страшено радий» (можливо з розрахунком на показ цього листа Сталіну). Але 10 вересня 1936 р. «Правда» повідомила, що Прокуратура СРСР припинила розслідування відносно Бухаріна та інших.

У січні 1937 р., під час Другого московського процесу, проти Бухаріна знов були висунуті звинувачення у приналежності до змовницької діяльності, і йому була влаштованаочна ставка з арештованим Радеком. У лютому 1937 р. оголосив голодування на знак протесту проти звинувачень його у причетності до змовницької діяльності, але після слів Сталіна: «Кому ти висуваєш ультиматум, ЦК?» — припинив її.

На Пленумі ЦК у лютому 1937 р. був виключений з партії і 27 лютого арештований. Наполягав на своїй невинності (у тому числі у листах до Сталіна); написав відкритий лист до партії, що дійшов до нас у кінці 1980 рр., записаний його дружиною з пам’яті. В ув’язненні (у внутрішній в’язниці на Луб’янці) працював над книгами «Деградація культури при фашизмі», «Філософські арабески», над автобіографічним романом «Часи», а також писав вірші. Нині ці тексти видані (Н. И. Бухарин. Тюремные рукописи, т. 1 – 2, М., 1996).

«Щоб не було жодних непорозумінь, я із самого початку говорю тобі, що для світу (суспільства) я 1) нічого не збираюся брати назад з того, що я понаписував; 2) я нічого в цьому сенсі (і у зв’язку з цим) не маю наміру у тебе ні просити, ні про що не хочу благати, що б зводило справу з тих рейок, якими воно котиться. Але для твоєї особистої інформації я пишу. Я не можу піти з життя, не написавши тобі цих останніх рядків, бо мене охоплюють муки, про які ти повинен знати:

1. Стоячи на краю прірви, з якої немає вороття, я даю тобі передсмертне чесне слово, що я невинен в тих злочинах, які я підтвердив на слідстві.

Є якась велика і смілива політична ідея генеральної чистки а) у зв’язку з передвоєнним часом, b) у зв’язку з переходом до демократії. Ця чистка захоплює а) винних, b) підозрілих і с) потенційно підозрілих. Без мене тут не могли обійтися. Одних знешкоджують так-то, інших — по-іншому, третіх — по-третьому. Страхувальним моментом є і те, що люди неминуче говорять один про одного і назавжди вселяють один до одного недовіру (суджу по собі: як я озлився на Радека який на мене наговорив! а потім і сам пішов цією дорогою.). Таким чином, у керівництва створюється повна гарантія. Ради бога, не зрозумій так, що я тут приховано докоряю, навіть у роздумах з самим собою. Я настільки виріс з дитячих пелюшок, що розумію, що великі плани, великі ідеї і великі інтереси перекривають все, і було б дріб’язковим ставити питання про свою власну персону поряд зі всесвітньо-історичними завданнями, лежачими перш за все на твоїх плечах.

Але тут-то у мене і головна мука, і головний болісний парадокс. Якби я був абсолютно упевнений, що ти саме так і думаєш, то у мене на душі було б багато спокійніше. Ну, що ж! Потрібно, так потрібно. Але повір, у мене серце обливається гарячим струменем крові, коли я подумаю, що ти можеш вірити у мої злочини і у глибині душі сам думаєш, що я у всіх жахах дійсно винен. Тоді що ж виходить? Що я сам допомагаю позбавлятися ряду людей (починаючи з себе самого!), тобто роблю явне зло! Тоді це нічим не виправдано. І все плутається у мене в голові, і хочеться на крик кричати і битися головою об стінку: адже я стаю причиною загибелі інших. Що ж робити? Що робити?

8) Дозволь, нарешті, перейти до останніх моїх невеликих прохань: а) мені легше тисячу разів померти, ніж пережити майбутній процес: я просто не знаю, як я оволодію сам собою — ти знаєш мою природу; я не ворог ні партії, ні СРСР, і я все зроблю, що у моїх силах, але сили ці у такій обстановці мінімальні, і тяжкі відчуття підіймаються у душі; я б, забувши сором і гордість, на колінах благав би, щоб не було цього. Але це, ймовірно, вже неможливо, я б просив, якщо можливо, дати мені можливість померти до суду, хоча я знаю, як ти суворо дивишся на такі питання; в) якщо мене чекає смертний вирок, то я заздалегідь тебе прошу, заклинаю прямо всім, що тобі дороге, замінити розстріл тим, що я сам вип’ю у камері отруту (дати мені морфію, щоб я заснув і не пробуджувався). Для мене цей пункт украй важливий, я не знаю, які слова я повинен знайти, щоб благати про це, як про милість: адже політично це нічому не перешкодить, та ніхто цього і знати не буде. Але дайте мені провести останні секунди так, як я хочу. Згляньтеся! Ти, знаючи мене добре, зрозумієш. Я інколи дивлюся ясними очима в обличчя смерті, точно так, як і — знаю добре — що здатний на хоробрі вчинки. А інколи той же я буваю такий сум’ятний, що нічого у мені не залишається. Так якщо мені призначена смерть, прошу про морфійну чашу. Благаю про це. с) прошу дати попрощатися з дружиною і сином. Дочці не потрібно: шкода її дуже буде, важко, так само, як Наді і батьку. А Анюта — молода, переживе, та і мені хочеться сказати їй останні слова. Я просив би дати мені з нею побачення до суду. Аргументи такі: якщо мої домашні побачать, у чому я зізнався, вони можуть накласти на себе руки від несподіванки. Я якось повинен підготувати до цього. Мені здається, що це на користь справи і в його офіційній інтерпретації. (З листа Бухаріна Сталіну від 10.12.1937.)

Бухарін був одним з головних обвинувачених (поряд з Риковим) на показовому процесі у справі «Антирадянського правого троцькістського блоку». Як майже всі інші обвинувачені, визнав провину і частково дав очікувані свідчення. У своєму останньому слові, проте, зробив спробу спростувати зведені на нього звинувачення. Хоча Бухарін все ж і заявив: «Жахливість моїх злочинів безмірна», ні в одному конкретному епізоді він прямо не зізнався. 13 березня 1938 р. Військова колегія Верховного суду СРСР визнала Бухаріна винним і засудила його до страти. Клопотання про помилування було відхилене, і він через два дні був розстріляний у селищі Коммунарка Московської області, там же і похований. 13 квітня 1956 р. Президія ЦК КПРС прийняла рішення «Про вивчення відкритих судових процесів у справі Бухаріна, Рикова, Зінов’єва, Тухачевського та інших», після чого 10 грудня 1956 р. спеціальна комісія винесла ухвалу відносно зловживань Сталіна, проте відмовилася реабілітовувати Бухаріна, Рикова, Зінов’єва і Каменева на підставі «їх багатолітньої антирадянської боротьби». Микола Бухарін, як і більшість засуджених на цьому процесі, окрім Генріха Ягоди (взагалі не реабілітованого), був реабілітований лише у 1988 р. (4 лютого) і у тому ж році посмертно відновлений у партії (червень 1988 р.) і в АН СРСР (10 травня 1988 р.).

Сім’я: Першим шлюбом Бухарін був одружений на Надії Лукиній (своїй двоюрідній сестрі), яка у 1938 була арештована і незабаром загинула у таборах. Другий раз (1921—1929 рр.) був одружений на Есфірі Гурвіч (народилася у 1895 р.). Від цього шлюбу — дочка Світлана (1924—2003 рр.). Не зважаючи на зречення цієї сім’ї від Бухаріна ще у 1929 р., і мати, і дочка попали у табори, звідки вийшли лише після смерті Сталіна. Третій раз (з 1934 р.) був одружений на дочці партійного діяча Ю. Ларіна Анні, яка також пройшла табори і була відома як мемуаристка; вона дожила до реабілітації чоловіка. Син Бухаріна від Анни Ларіної — Юрій (н. 1936), художник; виріс у дитячому будинку під ім’ям Юрій Борисович Гусман, нічого не знаючи про батьків. Нове прізвище отримав по прийомній матері Іді Гусман, тітці справжньої матері. Зараз носить прізвище Ларін і по батькові Миколаєвич.

Праці: Заявление XIV Московской губпартконференции // Правда. — 1925. 13 декабря.; Синдикализм и коммунизм // Правда. — 1921. 25 января.; Заметки экономиста // Правда. — 1928. 30 сентября.; (в соавторстве с Е.Преображенским) Азбука коммунизма: популярное обьяснение программы Российской коммунистической партии (большевиков). — М., 1919.; Избр. произведения. — М., 1988.; Проблемы теории и практики социализма. — М., 1989.; Борьба за новьх людей. Роль кадров в переходньй период (из доклада в Ленинграде 5 февраля 1923 г.) // Бухарин Н. Борьба за кадрь. М.-Л.: Молодая гвардия, 1926.; О мировой революции, нашей стране, культуре и прочем (Ответ академику И.Павлову). Л.: Госиздат, 1924.

ДЖЕРЕЛА:

Н. И. Бухарин. Тюремные рукописи, т. 1 – 2, М., 1996.; Павлов Н. В., Федоров М. Л. Николай Иванович Бухарин // Вопрось истории КПСС. — 1988.; Бордюгов Г., Козлов В. Николай Бухарин. эпизодь политической биографии // Коммунист. — 1988.; Коэн Стивен. Николай Бухарин: Страниць жизни // За рубежом. — 1988.; Резолюция Х пленума ИККИ о тов. Бухарине // Правда. — 1929. 21 августа.; Цакунов С.В.Развитие экономических взглядов Н.И.Бухарина после перехода к нэпу // Бухарин: Человек, политик, ученый. — М., 1990.

Йосип Сталін – соціалістичний диктатор

Йосип Віссаріонович Джугашвілі народився 9 (21) грудня 1879 в невеликому грузинському містечку Горі в сім’ї шевця, хоча, згідно однієї з легенд, він був сином дуже красивою селянки і грузинського князя. Виховувався, як більшість кавказьких чоловіків, самостійним, наполегливим, впертим. Про цей період його життя мало що відомо, достовірно тільки одне: Йосип Віссаріонович не любив згадувати про Горі і своє дитинство, а якщо це й траплялося, то згадував він лише про матір і ніколи – про батька, який, швидше за все, ставився до Йосипа досить холодно.

У будь-якому випадку, хто б не був його батьком (існувала ще версія про гостював у грузинського князя відомому мандрівнику Пржевальським, говорили навіть про разючий схожості Сталіна з ним), хлопчик виріс розумним, ерудованим і допитливим. Незважаючи на нужду і злидні, поступово в 1888 році в духовне училище, він став там одним з кращих учнів, після чого, отримавши диплом з відзнакою, в 1894 році був прийнятий в Тифлисскую духовну семінарію.

Саме завдяки Джугашвілі, який організував для таких же гарячих голів гурток юних соціалістів, Тіфліська семінарія стала одним з найбільш «бунтарських» навчальних закладів Грузії. Йосип ж просто закинув навчання, збагачуючись тільки з двох предметів – громадянської історії і логіці, які найбільш цікавили його.

У травні 1899 року, утвердившись у репутації баламута, Джугашвілі залишає семінарію, щоб повністю присвятити себе революційній боротьбі. Через півтора року його обирають до складу Тифлисского соціал-демократичного комітету. З офіційної біографії Сталіна (партійний псевдонім з 1913 року) відомо, що з 1902 по 1913-й його вісім разів заарештовували, у тому числі сім разів відправляли у заслання, звідки він шість разів здійснював втечі.
Коли почалася суперечка між більшовиками і меншовиками, Сталін без вагань став на бік Леніна і в 1912 році за його пропозицією було кооптований до складу ЦК партії більшовиків, де отримав завдання займатися національним питанням.

На думку англійського історика Саймона Себаг-Монтефиоре, Сталін мав видатні інтелектуальні здібності: коли він прийшов до влади, стверджує історик, він завжди сам писав свої промови і статті в чіткому і часто витонченому стилі.
Згідно Саймону Себаг-Монтефиоре, бібліотека Сталіна налічувала 20 000 томів, і він кожен день багато читав, роблячи позначки на полях творів Мопассана, Уайльда, Гоголя, Гете, Золя і ведучи їх каталог. Крім того, Сталіну подобалася поезія, і в юності він сам писав вірші грузинською мовою. Сталін цитував Біблію, праці Бісмарка, твори Чехова, захоплювався Достоєвським.

Лютневу революцію Сталін зустрів у засланні в Сибіру. Але вже 12 березня він повернувся в Петроград і увійшов до складу редакції більшовицької газети «Правда». З квітня 1917 Сталін здійснював зв’язок ЦК з партійними організаціями на місцях. II з’їзд Рад ввів його до складу першого радянського уряду як наркома у справах національностей.

У роки Громадянської війни Йосип Сталін призначався членом Реввійськради РРФСР і Західного, Південного, Південно-Західного фронтів. Навесні 1919 року він став членом першого складу Політбюро і Оргбюро ЦК РКП (б), наркомом Держконтролю.

Під час Громадянської війни Сталін отримав величезний досвід військово-політичного керівництва великими підрозділами військ при обороні Царицина і Петрограда, на багатьох фронтах – в боротьбі проти Денікіна, Врангеля, белополяков.

24 березня 1921 в Москві у Сталіна у другому шлюбі з дочкою російського революціонера С. Я. Аллілуєва Надією Аллілуєвої народився син Василь. Він виховувався в родині разом зі своїм однолітком Артемом Сергєєвим, якого Сталін усиновив після загибелі свого близького друга – революціонера Ф. А. Сергєєва (потім Василь Сталін стане відомим радянським військовим діячем, генерал-лейтенантом авіації (1947), командувачем ВПС Московського військового округу ( 1947-1952 роки).

3 квітня 1922 на Пленумі ЦК РКП (б) Сталін був обраний до Політбюро і Оргбюро ЦК РКП (б), а також Генеральним секретарем ЦК РКП (б). Спочатку ця посада визначала лише керівництво партійним апаратом, а в якості лідера партії і глави уряду продовжував сприйматися Голова Ради Народних Комісарів РРФСР В. І. Ленін.

Але з 1922 року через хворобу Ленін фактично відійшов від політичної діяльності і всередині Політбюро була організована відома «трійка», заснована на протидію Троцькому, який очолював Червону армію на ключових посадах наркомвійськмора і предреввоенсовета. Всі партійні лідери «трійки» на той момент поєднували по кілька ключових постів: Зінов’єв очолював впливову Ленінградську парторганізацію, одночасно будучи головою Виконкому Комінтерну; Каменєв керував Московської парторганізацією і попутно Радою Праці і Оборони, що об’єднував низку ключових наркоматів (з відходом Леніна від політичної діяльності саме Каменєв став найчастіше головувати замість нього на засіданнях Раднаркому); Сталін же об’єднував керівництво Секретаріатом і Оргбюро ЦК, очолюючи також Рабкрин і Наркомнац.

В кінці грудня 1922 – початку січня 1923 років Ленін продиктував своє «Лист до з’їзду», де різко розкритикував своїх найближчих соратників по партії, в тому числі Сталіна, запропонувавши зняти його з посади Генерального секретаря. Лист було озвучено серед членів ЦК напередодні XIII з’їзду РКП (б), що проходив у травні 1924 року. Сталін подав у відставку, однак за підсумками з’їзду залишився на своїй посаді.

У лютому 1926 у Сталіна народилася дочка Світлана (потім перекладач, кандидат філологічних наук, мемуарист).
Тим часом Троцький, не поділяв висунуту Сталіним теорію перемоги соціалізму в одній країні, в квітні 1926 приєднався до Зинов’єву і Каменєву (їх ліва опозиція в ВКП (б) була засуджена на XIV з’їзді в грудні 1925 року). Була створена так звана «Об’єднана опозиція», яка висунула гасло «перенесемо вогонь направо – проти непмана, кулака і бюрократа». У день десятиліття Великої Жовтневої революції 7 листопада 1927 ними була проведена опозиційна демонстрація, що послужило приводом для виключення Зінов’єва і Троцького 16 листопада 1927 з партії.
У 1929 році Сталін звинуватив Бухаріна та його союзників в «правий ухил» і фактично став реалізовувати програму «лівих» на згортання непу і форсовану індустріалізацію.

XV з’їзд ВКП (б), що проходив 2-19 грудня 1927, прийняв рішення про проведення колективізації сільськогосподарського виробництва в СРСР, тобто про ліквідацію одноосібних селянських господарств і об’єднання їх в колективні господарства (колгоспи). В основному колективізація була проведена в 1928-1933 роках, а в західних районах України і Білорусії, Молдавії, Естонії, Латвії та Литві, приєднаних до СРСР в 1939-1940 роках, – вже після Великої Вітчизняної війни. Супроводжувалася вона так званим «розкуркуленням», а точніше політичними репресіями, що застосовувалися в адміністративному порядку місцевими органами влади на підставі постанови Політбюро ЦК ВКП (б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».
Вже в перший день проведення операції 6 лютого 1930 ОГПУ заарештувало близько 16 тисяч чоловік, а на 9 лютого 1930 взяли 25 тисяч осіб із запланованих 60 тисяч куркулів «першої категорії».
Згідно з довідкою Відділу по спецпереселенцам ГУЛАГу ОГПУ, всього за 1930-1931 роки було відправлено на спецпоселення 381 026 сімей загальною чисельністю 1803392 людини. За 1932-1940 роки до них додалися ще 489 822 розкуркулених. На засланні померли сотні тисяч людей.

Кількість тільки загиблих від голоду українців, згідно енциклопедії Британіка, склало від 4 до 5 млн, а всього в СРСР в цей період від голоду померло від 6 до 8 млн чоловік.
Останні дані по кількості загиблих від голоду (3941000 чоловік) лягли в основу обвинувальної частини вироку Апеляційного суду Києва від 13 січня 2010 року по справі щодо організаторів голодомору – Йосипа Сталіна та інших представників влади СРСР і УРСР.
У 1932 році ряд регіонів СРСР (Поволжя, Кубань, Південний Урал, Західний Сибір, Україну, Білорусію і Казахстан) вразив голод. Але історики вважають, що голодомор 1932-1933 років був штучним: держава мала можливості для зниження його масштабів і наслідків, але не зробило цього.

У сталінський час масові репресії були головною формою управління державою і суспільством. Вироки глава держави виносив особисто – червоним олівцем, навпроти деяких імен уточнюючи: «Бийте ще». Внизу численних сторінок стояло: «Всіх розстріляти». В окремі дні Сталін засуджував до страти більше 3000 так званих ворогів народу.
За 1930-1953 роки, за даними різних досліджень, тільки за політичними звинуваченнями було заарештовано від 3,6 до 3,8 млн осіб, з них розстріляно від 748 до 786 тисяч.

Крім того, в квітні 1935 року Сталіним був ініційований жахливий правовий акт, згідно з яким діти віком від дванадцяти років могли бути заарештовані і піддані покаранню (включаючи розстріл) нарівні з дорослими.
Також в ході сталінських репресій для отримання зізнань у широких масштабах застосовувалися тортури. Історик Антонов-Овсієнко вказує: «Операції з винищування беззбройних підданих він планував, готував і здійснював сам. Він охоче входив до технічні деталі, його радувала можливість безпосередньої участі в «викритті» ворогів. Особливу насолоду доставляли генсеку очні ставки, і він не раз балував себе цими воістину диявольськими уявленнями ».
За час правління Сталіна більше 20 мільйонів чоловік пройшли через ГУЛАГ і ще 6 мільйонів були депортовані на спецпоселення. На 1937-1938 роки припав період наймасовіших репресій, часто іменований як «Великий терор».
Саме в 1937-1938 роках були проведені масштабні політичні «чистки» щодо командного і начальницького складу РСЧА і РСЧФ.

Історики вважають, що вони завдали серйозної шкоди обороноздатності країни і призвели до значних втрат радянських військ у початковий період Великої Вітчизняної війни. Під час «чисток» в число репресованих потрапили троє з п’яти маршалів Радянського Союзу, 20 командармів 1-го і 2-го рангів, 5 флагманів флоту 1-го і 2-го рангів, 6 флагманів 1-го рангу, 69 комкорів, 153 комдива, 247 комбригів.
Деякі історики ставлять в провину особисто Сталіну непідготовленість Радянського Союзу до війни і величезні втрати, особливо в початковий період Великої Вітчизняної, підкреслюючи, що багато джерела називали лідеру партії 22 червня 1941 як дату нападу, але він проігнорував це.

Дійсно, на початку війни Сталін показав себе слабким стратегом, приймаючи безліч некомпетентних рішень. Однак, за словами Маршала Радянського Союзу Жукова, починаючи з Сталінградської битви Сталін став проявляти себе як людина, «володіє питаннями організацій фронтових операцій та операцій груп фронтів і керівний ними з великим знанням справи, добре розбираючись і у великих стратегічних питаннях», а також вміє «знайти головну ланку в стратегічній обстановці». Г. К. Жуков вважав за необхідне «віддати належне» І. В. Сталіну, як «видатному організатору» у «забезпеченні операцій, створенні стратегічних резервів, в організації виробництва бойової техніки і взагалі у створенні всього необхідного для ведення війни».

Через тиждень після початку війни Сталін був призначений Головою щойно утвореного Державного комітету оборони, 19 липня 1941 він стає наркомом оборони, а з серпня того ж року Указом Президії Верховної Ради СРСР призначається Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами СРСР.
До речі, в роки війни Сталін пережив і особисту трагедію – загибель служив у складі 20-ї армії старшого сина – Якова Джугашвілі.

1 січня 1940 американський журнал Time назвав Сталіна «людиною року» (за 1939 рік), пояснивши свій вибір укладенням «нацистсько-комуністичного» пакту про ненапад і розв’язуванням радянсько-фінської війни, в результаті чого Сталін радикально змінив баланс політичних сил і став партнером Гітлера по агресії. 4 січня 1943 журнал знову назвав Сталіна «людиною року», прокоментувавши це так: «Тільки Йосип Сталін в точності знає, як близько Росія підійшла до поразки в 1942-му. І тільки Йосипу Сталіну достовірно відомо, що йому довелося зробити, щоб Росія це подолала … »

11 лютого 1943 Сталін підписав постанову Держкомітету оборони про початок робіт зі створення атомної бомби.
З 28 листопада по 1 грудня 1943 Сталін брав участь у Тегеранської конференції – перший за роки Другої світової війни конференції «Великої трійки» – лідерів трьох країн: СРСР, США і Великобританії, а 4 лютого – 11 лютого 1945 – в Ялтинській конференції союзних держав , присвячених встановленню післявоєнного світового порядку.
25 січня 1946 Сталін разом з високопоставленими керівними особами СРСР вперше зустрівся з розробником атомної бомби, академіком І. В. Курчатовим. Їм були підписані близько 60 документів, що визначили розвиток атомної науки і техніки, результатом впровадження в життя яких стало успішне випробування першої радянської атомної бомби (29 серпня 1949 року на полігоні в Семипалатинської області Казахської РСР) і будівництво першої в світі АЕС в Обнінську (1954) .

1 березня 1953 один з охоронців Сталіна виявив його лежачим на підлозі малої їдальні в своїй офіційній резиденції – Ближній дачі, де він постійно проживав в післявоєнний період. Вранці 2 березня в резиденцію прибули лікарі і діагностували параліч правої сторони тіла. 5 березня в 21 годині 50 хвилин Сталін помер від крововиливу в мозок.
Майже всі дослідники вважають, що соратники Сталіна сприяли (необов’язково навмисне) його смерті, оскільки не поспішали викликати медичну допомогу.