Каченя, яке не вміло літати

Маленьке дике Каченя не хотіло жити в гурті, де ряску і все інше треба було ділити порівну. Одного разу, коли всі його братики й сестрички пливли з мамою, шукаючи їжу, Каченя сховалося в очереті.
Почекало, доки стемніє, і обережно вибралося на плесо. «Тепер не буду ні з ким ділитися,— раділо воно.— Тепер уся ряска буде тільки моя».

Навколо було темно. Погрозливо кумкали жаби. У траві деренчав цвіркун.
Каченяті стало страшно, але воно намагалося перебороти страх. «Коли ти таке боязливе,— сказало собі Каченя, — то повертайся до гурту, де все треба ділити порівну».

Раптом Каченя відчуло, як легкою хвилькою сколихнулась вода. А згодом воно побачило, що попід очеретом пливе Стара Качка з виводком малят, які шнурочком тягнуться за нею.
Раз за разом Качка пірнала головою у воду, видобувала звідти щось смачненьке і по черзі частувала своїх діток.
«Ото життя! — зраділо Каченя.— І їжу самому не треба визбирувати в очереті».
Живий шнурочок проплив мимо. Каченя швиденько вибралося зі свого схову і прилаштувалося в кінці. Крайнє каченя озирнулося і спитало:

— Я,— зраділо Каченя, що його впізнали. Адже воно було набагато старше за цих малят.

Вони плавали довго. Качка визбирувала в темряві їжу, вчила своїх діток шукати ряску. Каченя ждало, коли Качка дасть йому попоїсти. Коли наїлось, то навіть подякувати забуло.
Перед сном Стара Качка полічила своє сімейство. Так вона робила завжди, коли поверталася на острів, зарослий кущами пахучого, як мед, верболозу. Там був їхній качиний дім.
Чи не загубився хто? Не втонув? Чи не вхопив когось шуліка?
Цього разу голосів відгукнулося більше, ніж завжди.

Стара Качка тихо крякнула. «Як же це я не помітила? — подумала вона.— Коли дітей так багато, обов’язково щось наплутаєш…»
Звідтоді й росло Каченя серед нових маленьких братиків та сестричок. Першим вихоплювало з материного дзьоба ряску або жучка, першим пірнало під тепле крило, коли лаштувалися спати.

Стара Качка давно зрозуміла, що нічого вона не наплутала. Просто до їхньої сімейки приблукало чуже каченя. Може, сирітка. А у великій сім’ї завжди знайдеться місце. Нехай живе собі. Найласіший шматочок, найпоживнішу ряску Качка-мама залишала для приблуди. Щоб відчував себе, як у рідній сім’ї. Або ще краще.
Стара Качка з дедалі більшою тривогою приглядалася до приблуди. Колір пір’я у нього чомусь змінювався швидше, ніж у її малят.
«Чому б це? — непокоїлась Стара Качка.— Може, братики й сестрички його потай кривдять?»
Качка-мама почала приглядатися ще пильніше. Чи не дзьобають його малі? Чи не проганяють від ряски. Ні, все посімейство було до Каченяти таке ж уважне, як і одне до одного, навіть ще уважніше.

Наближалася осінь, час було вчитися літати.

— Не хочу літати! — раптом запротестувало Каченя.— В небі ряски немає.

— Але ж нам треба летіти далеко-далеко, аж до самої Африки,— намагалася переконати його Стара Качка.

— Не хочу в Африку,— не поступалося Каченя.— Мені ряски й тут удосталь. А коли ви полетите, все мені залишиться.
Стара Качка розгубилася.

— В Африці ростуть банани та ананаси,— зманювала вона Каченя.— Вони смачніші, ніж ряска.

— Ну, коли так…— одразу згодилося Каченя. Аж тут раптом з’ясувалося: Каченя так розповніло, що крила не хотіли тримати його в повітрі.

— Я теж хочу в Африку! — пхикало воно. Уже й відлітати час, а Каченя лише навчилося з
місця на місце перестрибувати.

— Це ти все винувата! — сварило воно Стару Качку.— Обгодувала мене так, що злетіти не можу. Ти, ти, ти в усьому винна!

Такої несправедливості Стара Качка не чекала. «Що з ним сталося?» — бідкалася вона.
Їй так було шкода приблуди — серце розривалося.

— Летіть он з тією зграєю прямо й прямо, та дивіться не відставайте,— навчала вона своїх каченят.— А біля моря я вас дожену. Ось тільки навчу літати Каченя.

Сади спорожніли. А потім озеро почала сковувати крига. Ось уже біля острова залишилася тільки маленька ополонка, в якій бовталося розповніле незграбне Каченя. Стара Качка ходила біля ополонки, відлякуючи здичавілих котів.
Ось уже й ополонка починає замерзати…
«Що то буде з Каченям? Що буде?» — бідкалася Стара Качка.

— Я хочу літати…— схлипувало Каченя, тремтячи від холоду.— Я хочу в небо, хоч там і немає ряски…

Проте пізно, ніяка сила вже не могла його підняти.
Одного дня, коли озеро замерзло, бабуся приїхала на дачу з Олежком, щоб навчити його кататися на ковзанах по першій рівній кризі.
І тут вони побачили ополонку, в якій ледь ворушилося тлусте Каченя. А біля ополонки плигала стривожена Стара Качка.

— Воно може замерзнути,— показав Олежко на ополонку.

Бабуся витягла з води ледь живе Каченя, сховала за пазуху.
А Стара Качка спурхнула в небо, покружляла та й полетіла доганяти зграю. Вона думала про те, що легко обрости жиром, але важко навчитися літати.

Найменше каченя

Навесні стара качка вивела трьох каченят. Одного вона назвала Пуховим Пуфиком – він був покритий м’яким жовтим пухом, другого – Кряк-Розчепірка, тому що він ходив перевальцем і повторював: «Кря-кря-кря!», А третього, зовсім крихітного, Самим Страшним Ненажерою. Ти, звичайно, запитаєш, за що йому дали таке образливе ім’я Зараз розповім. Ледве ці жовті кульки з’явилися на світ, бабуся Тодора пустила їх на подвір’я і стала годувати хлібними крихтами. Найменше каченя широко відкрило дзьоб і миттю все проковтнуло. Пуховому Пуфику і Кряк-Розчепірці нічого не дісталося. Тоді бабуся Тодора, розсердившись, і назвала його Самим Страшним Ненажерою. А дурне каченя, ні, щоб засоромитися, навпаки, відчуло гордість. Воно важно покрокувало по подвір’ю, підійшло до бородатого індика і стало хвалитися своїм ім’ям. Ти напевно знаєш, що індик неймовірний базіка. Він цілий день ходить і базікає: «Бол-бол-бол!»

Індик відразу пішов до пташника розповідати своїм друзям, як назвали саме маленьке каченя.

Коли каченятам виповнилося сім днів, стара качка повела їх на ріку.

– Куди ми йдемо, мамо? – запитав Пуховий Пуфик.

– На ріку, дитинко. Що вам наловити на сніданок? Срібних рибок, чи пуголовків?

– Я хочу срібну рибку, – сказав Пуховий Пуфик.

– А я пуголовка, – заявив Кряк-Розчепірка.

– А ти? – запитала качка Самого Страшного Ненажеру.

– А я кита хочу з’їсти, кита-а! – крикнуло маленьке каченя.

– Дивись, доведе тебе ненажерливість до біди, – пригрозила йому качка.

Прийшли на берег, качка і каже:

– Посидьте під вербою, ви ще маленькі і плавати зовсім не вмієте. Чекайте мене, нікуди звідси не йдіть.

Качка зачалапала до води і попливла на глибину. Там вона спіймала пуголовка, сховала його біля берега в корінні дерева і знову пірнула в воду.

Самий Страшний Ненажера не міг довго встояти на місці. Йому здавалося, що він даремно витрачає дорогоцінний час.

– Буду я тут чекати цілий рік! Подумаєш! Буду я тут вистоювати через якогось пуголовка! Не таке вже я дурне каченя. Зараз я сам кого-небудь зловлю.

І він теж зачалапав до води. Наступив на мокрий камінчик біля берега, послизнувся і – бульк у воду! Швидка течія підхопила його і понесла вниз по ріці, туди, де темнів ліс.

Ти знаєш, напевно, що в лісі живе хитра лисиця. Вона тільки що вилізла з нори, а слідом за нею вибігли двоє жвавих лисенят.

– Мамо, – заскиглили лисенята, – принеси нам на обід якусь живу пташку! Так набридла стара жорстка курятина.

– Добре, дітки, принесу вам що-небудь м’якеньке і живе, тільки будьте розумними і не вилазьте з нори.

І, махнувши на прощання лапою, лисиця безшумно зникла в лісовій гущавині.

На березі ріки, де плакучі верби купають своє сріблясте листя у воді, є велике дупло. Хитра лисиця залізла до нього і причаїлася. Звідти вона побачила каченя, яке пливло, зосереджено дивлячись на воду. Коли Самий Страшний Ненажера наблизився до дупла, він уже вмів добре плавати і відчував себе в воді абсолютно свобідно.

– Стій! – крикнула лисиця, вискочивши з дупла і загрозливо махнула хвостом.

– Ти хто такий? – запитала лисиця.

– Я Самий Страшний Ненажера.

– Ой, який же ти страшний! – засміялася лисиця.

– Я не страшний, а безстрашний.

– Хм, – посміхнулася лисиця. Ну і куди ж ти прямуєш?

– А що ти будеш з ним робити?

– З’їм його. Дуже я зголоднів.

– Ти дурне каченя, – сказала лисиця. – Кити в ріках не живуть. Кити живуть в лісі. Йдемо зі мною, я знаю місце, де водяться найбільші кити. Будеш клювати їх до тих пір, поки не наїсися досхочу.

– А ти хто така? – підозріло подивилося на неї каченя.

– Я лісова сестра милосердя. Допомагаю маленьким каченятам. Спочатку годую їх, а потім відвожу додому, до їхніх мам.

– Я так і подумав, що у тебе добре серце, – зрадів Самий Страшний Ненажера і поплив до берега.

Та тільки він наблизився, лисиця простягнула лапу, підкинула його вгору, потім схопила за ногу, жбурнула собі на спину і щодуху кинулася до нори.

– Бідне каченя! – зітхнула жаба. – Ця лисиця проковтне його, як муху.

– Яке було миле пташеня, – зашелестіли прибережні верби, і роса посипалася з їх гілок, як сльози.

Хитра лисиця, не розбираючи дороги, мчала заячою стежкою. Серце її калатало: як зрадіють лисенята, коли отримають на обід живе каченя! Вона так поспішала, що зовсім забула про капкан. Але ж лисиця чула, що дідусь Тодор поставив капкан під купою сухого листя посередині заячої стежки. Замість того, щоб перестрибнути через цю купу, вона наступила на неї, і в ту ж мить прихований капкан сказав:

– Шрак! – і схопив лисицю за праву лапу.

Лисиця спіткнулася, каченя впало на траву.

Коли Самий Страшний Ненажера переконався, що він врятований і його життю не загрожує небезпека, він зневажливо глянув на лисицю і попрямував стежкою назад до ріки. До самої води він ні разу не обернувся назад. Потім, як маленький човник, поплив вгору за течією до тієї верби, де його чекали стривожена мама, Пуховий Пуфик і Кряк-Розчепірка.

– Ах ти розбійник! – здалека крикнула йому стара качка. – А я тут не знаю, де тебе шукати.

– Я був в лісі, мамо, – відповіло каченя. – Поплив за китом, а зловив лисицю.

– Невже? І що ти з нею зробив?

– Я вирішив подарувати її бабусі Тодор на комір. За це, я думаю, вона буде давати мені більше зерна і крихт. Дуже вже я зголоднів, мамо.

Самий Страшний Ненажера вийшов на берег, широко розкрив дзьоб, схопив одразу двох пуголовків і з насолодою їх проковтнув.