Зміст:
ЛІТОПИСНІ ОПОВІДІ
Україна має славну історію, у якій є як світлі сторінки, так і сумні. Упродовж віків нашим предкам доводилося боронити землю від багатьох нападників, захищати себе та свої святині. Були епохи, коли наша держава занепадала, а були й часи, коли міцнішала, піднімалася, будувала міста й храми, до неї з повагою ставилася вся Європа. Досить згадати княжу й козацьку добу! Усім королям і князям Європи за честь було поріднитися з київським князем Ярославом Мудрим, сином князя Володимира. А слава козацька. Вона гриміла на весь світ!
Звідки ми, їхні нащадки, у ХХІ ст. знаємо про події минулого? Звичайно ж, наша історія закарбована в усній народній творчості, але фольклорні твори не завжди можна вважати джерелом достовірної інформації. Адже ми знаємо, що в народних піснях, переказах, думах є багато народної фантазії та перебільшення.
Світло про нашу минувшину проливають перші книги, вік яких — тисяча років! Серед небагатьох книг княжої доби, що дійшли до наших днів, — «Повість минулих літ». Це — найдавніший літопис, який є в нас не в оригіналі, а в списку наступних поколінь (тобто це копія, списана з оригіналу). Що таке літопис?
Києво-Печерська лавра. Сучасне фото
Теорія літератури
Літопис — найдавніший вид літератури. Це розташовані в часовій послідовності коротенькі замітки й докладні оповідання про історичні події. Літописи одночасно є як історичними документами, так і художніми творами. Адже в них записані факти й події минулих часів (як у підручнику з історії), у той же час у них багато легенд, переказів, навіть байок і казок, що написані емоційно й образно з використанням художніх засобів (а це вже різні жанри художніх творів).
Хто ж автор «Повісті минулих літ»? Найбільше до створення цього літопису долучився славетний Нестор Літописець — чернець Києво-Печерського монастиря. Він жив у другій половині ХІ — на початку ХІІ ст. Нестор потрапив до монастиря в сімнадцятирічному віці, щоб поринути в улюблене книжне навчання. Тоді Києво-Печерський монастир був найбільшим релігійним і культурним центром Київської держави. Нестор походив із багатої сім’ї, був освіченою людиною, знав іноземні мови. Він двадцять років працював над створенням «Повісті минулих літ».
У цьому літописі ведеться розповідь про історію України від найдавніших часів (про заснування Києва) до сучасних Несторові подій, тобто до 1110 р. У цій книзі йдеться про те, що Київ заснував апостол Андрій, який сказав своїм учням: «Бачите ви гори ці? Так-от, на цих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». У літописі подано докладні відомості про полян, древлян, сіверян та інші племена, про їхні звичаї й мову. У ньому йдеться про укладання Святославом миру з греками, хрещення Русі-України Володимиром Великим, про перемогу Ярослава над печенігами та багато інших подій. Головна думка «Повісті минулих літ» — захоплення героїчним минулим. Цей літопис також позначений глибоким сумом із приводу княжих сварок і лиха, заподіяного ордою.
Нестор Літописець. Скульптор М. Антокольський
Мощі Нестора Літописця й донині зберігаються в Києво-Печерській лаврі поруч із тілами інших святих. До того ж біля нього лежать мощі відомого в билинного героя Іллі Муромця, який теж, як і Нестор Літописець, був ченцем Києво-Печерського монастиря.
ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ
Три брати — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь
Поляни жили окремо й володіли своїми родами. І до того вони жили родами, кожен на своєму місці. І були три брати: одному ім’я Кий, другому — Щек, а третьому — Хорив, а сестра в них була Либідь. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив — на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто. На честь старшого брата свого нарекли його Київ. Був круг міста ліс і бір великий, і ловився там усякий звір, і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони полянами, від них поляни й донині в Києві.
Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз із того боку Дніпра; тим-то й говорили: «На перевіз на Київ». Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював у своєму роду й ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж він повертався, то прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і хотів сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишні племена; так і донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут же померли.
Пам’ятний знак на честь засновників Києва — братів Кия, Щека, Хорива та сестри їхньої Либеді. Скульптор В. Бородай
Після смерті братів рід їхній став князювати в полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів — своє, а в словен у Новгороді — своє. Інше князювання було на річці Полоті, де жили полочани. Від них пішли кривичі, які сидять у верхів’ї Волги, і у верхів’ї Двіни, і у верхів’ї Дніпра, їхнє місто — Смоленськ. Від них же походять і сіверяни. А на Білоозері сидить весь, на Ростовському морі — меря. А на річці Оці, де вона впадає у Волгу, — мурома, яка говорить своєю мовою, і черемиси, які говорять своєю мовою, і мордва, яка говорить своєю мовою. Ось хто тільки говорить на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, які сиділи по Бугу, а потім прозвалися волинянами. А от інші народи, які платять данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, корс, — усі вони говорять своїми мовами й живуть у краях північних. Радимичі ж і в’ятичі — від роду ляхів. Було ж бо два брати в ляхів — один Радим, а другий — В’ятко. Брати прийшли й сіли: Радим — на Сожі, від нього прозвалися радимичі, а В’ятко сів із родом своїм на Оці, від нього прозвалися в’ятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби жили понад Бугом, де зараз волиняни, а уличі й тіверці сиділи на Дністрі, у близькому сусідстві з Дунаєм, і була їх велика сила, слов’янських племен, від Дністра до самого моря, і міста їхні стоять до сьогодні. За те й назвали їх греки Велика Скіф, або Велика Скуф.
Усі ці племена мали свої звичаї та закони своїх батьків, кожен — свій норов і побут. Поляни мали звичай батьків своїх — лагідний та тихий; шанобу й сором великий мали перед своїми невістками та сестрами, матерями й батьками своїми. І був у них шлюбний звичай: зять не ходив брати молоду, а приводили її звечора, за день до того, а завтра приносили за нею придане. А древляни викрадали собі жінок коло води. А радимичі, в’ятичі та сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, яко й усякий звір, шлюбів не мали й ставали на ігрища між селами. Сходилися на ті ігрища, на пісні й танці й тут умикали, тобто викрадали, собі жінок, перед тим змовившись з ними. А коли хто вмирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували велику колоду та клали на ту колоду померлого й спалювали. А після того, зібравши кістки, укладали в малу посудину й ставили на стовпах при дорозі. Так роблять і зараз в’ятичі та кривичі (За переказом В. Близнеця).
Святослав укладає мир з греками та повертається до Києва. Смерть Святослава
Направив Святослав послів до грецького царя, кажучи так:
— Хочу мати з тобою твердий мир і любов.
Цар же, почувши те, зрадів і послав йому дарів більше, як до того. Святослав узяв дари й став думати з дружиною своєю: «Якщо не укладемо миру з царем і довідається цар, що нас мало, то прийдуть греки й обложать нас у стінах міста. А руська земля далеко, печеніги з нами у війні, і хто нам допоможе? Укладемо ж мир з царем: вони ж бо присяглися платити нам данину — того й досить нам. Якщо ж перестануть нам платити данину, то знову з Русі, зібравши велике військо, підемо на Царгород».
Люба була дружині ця промова Святослава, і послали найкращих мужів до грецького царя. Наступного дня, ранком, цар покликав їх і сказав:
— Хай говорять посли руські.
І звелів писареві записувати на хартію все, що передав Святослав. І почали посли говорити, а писар записувати. І було сказано так:
— Я, Святослав, князь руський, як клявся, так і підтверджую договором цим свою клятву: хочу разом з усіма боярами та підданими мені руськими й іншими мати мир і правдиву любов з великим царем грецьким і з усіма людьми, і ніколи не буду замишляти на країну вашу, і не буду збирати війська ні на землю грецьку, ні на корсунську, ні на болгарську. І якщо хто інший замислить супроти країни вашої, то я йому буду ворогом і буду воювати з ним, як уже клявся я грецьким царям. А зо мною бояри й уся Русь, та збережемо правдивий мир! Якщо ж ми не дотримаємося чогось із сказаного, то хай буду я і ті, хто зо мною й піді мною, хай будемо прокляті від бога, у якого віруємо, — Перуна та Волоса, бога худоби, і хай будемо жовті, як золото, і своїми мечами посічені будемо. Не сумнівайтесь у правді того, що ми сказали вам нині, і записали на хартії цій, і скріпили своїми печатками.
Г. Якутович. Ілюстрація до літопису «Повість минулих літ». 1989 р.
Уклавши мир з греками, Святослав замислив повернутися в Київ, бо він побачив, що в нього мало дружини. І сказав собі: «Коли б хто не спокусився вбити дружину мою й мене якими-небудь хитрощами». Адже багато воїнів було вбито в боях.
— Піду на Русь, приведу ще дружину. Зібрався Святослав і поплив на човнах до порогів. І сказав йому воєвода батька його Свенальд:
— Обійди, князю, пороги на конях, бо стоять коло порогів печеніги.
Та не послухав його Святослав і поплив далі човнами. А переяславці послали до печенігів сказати:
— Ось іде мимо вас на Русь Святослав з невеликою дружиною, забравши в греків багато добра й полонених без ліку.
Почувши про те, печеніги заступили пороги. І вийшов Святослав до порогів, і не можна було їх пройти, бо вже почало нести кригу. Зупинився Святослав зимувати в Білобережжі, та не стало в них харчів, і був голод великий — платили по півгривні за конячу голову. Тут перезимував Святослав.
У літо 972-го, коли настала весна, поплив Святослав через пороги. І напав на нього Куря, князь печенізький. Убили Святослава, узяли й зробили чашу з його черепа, обкувавши його, і пили з черепа печеніги.
Свенальд же врятувався й повернувся до Києва. А всіх літ князювання Святослава було двадцять вісім (За переказом В. Близнеця).
Володимир вибирає віру
У літо 986-го прийшли з Волги болгари магометанської віри, кажучи:
— Ти, князю, мудрий та розумом тямущий, а закону не знаєш; повіруй у наш закон і поклонися Магометові.
— Віруємо Богу, а Магомет нас учить: не їсти свинини, не пити вина, зате після смерті, каже, можна жити в розкоші. Дасть Магомет кожному по сімдесят вродливих жінок, і вибере одну найвродливішу, і покладе на неї вроду всіх, та й буде йому жоною. І хто на цьому світі бідний, то буде й на тому, — і всяку іншу лжу говорили (. ).
Г. Якутович. Ілюстрація до літопису «Повість минулих літ». 1989 р.
Володимир слухав їх, бо й сам любив жінок. Та ось що йому було нелюбо: не їсти свинини й заборона пити. І він сказав:
— Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути.
Потім прийшли іноземці з Рима й звернулися з такими словами:
— Ми прийшли від Папи Римського.
Говорить тобі Папа так: «Наша віра — світло; ми поклоняємося Богу, який сотворив небо та Землю, зорі й місяць, і всяке дихання живе. А ваші боги — то просто дерево».
— Поститися кріпко. Смиряти дух і тіло своє.
— Ідіть, звідки прийшли, бо й батьки наші не прийняли цього.
Дізнавшись про те, прибули хозарські євреї й сказали Володимирові:
— Ми чули, що приходили болгари й німці, кожен навчаючи тебе своєї віри. Німці вірують у того, кого ми розп’яли, а ми віруємо в триєдиного Бога нашого Авраама, Ісаака й Іакова.
— Розгнівався Бог на батьків наших і розсіяв нас по всіх країнах за наші гріхи, а землю нашу віддав християнам.
— Як же інших учите, коли самі відкинуті Богом і розсіяні? Якби любив вас Бог і закон ваш, то не були б ви розсіяні по чужих землях, чи ви й нам того хочете?
Потім прислали греки до Володимира свого філософа, і той звернувся до князя з такими словами:
— Ми, греки, віруємо в Бога нашого Ісуса Христа. Він ходив по землі, проповідував Царство Небесне, а його розп’яли на хресті. Та Ісус воскрес і сказав учням своїм, що повернеться з неба на землю й буде судити живих і мертвих, кожному воздасть по заслугах його: праведникам — Царство Небесне, рай і радість без кінця, безсмертя, а грішникам — муки в пеклі й кипіння в смолі. Така буде кара тим, хто не вірить Богові нашому Ісусові Христові: будуть горіти в огні, хто не хреститься.
І, закінчивши слово своє, філософ показав Володимиру запинало, на якому було намальовано судилище Господнє й тих стовплених грішників, які бредуть у пекельний вогонь, і праведників, тих, які у веселощах духу вступають до раю.
Володимир же, зітхнувши, сказав:
— Добре тим, хто праворуч, — у раю, горе тим, хто ліворуч, — у пеклі.
— Якщо хочеш з праведниками стати праворуч, хрестися.
Володимиру запала в серце думка ця, однак він сказав:
— Почекаю ще трохи, — бо хотів розвідати більше про всі віри.
І вручив Володимир грецькому філософові багаті дари й відпустив його з великою честю (За переказом В. Близнеця).
Розгром Ярославом печенігів. Початок великого будівництва в Києві. Похвала книгам
Коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшла до нього звістка, що печеніги взяли в облогу Київ. Ярослав же зібрав багато воїнів, варягів і слов’ян, прийшов до Києва й прорвався в місто своє. А було печенігів безліч. Ярослав виступив із Києва, приготувався до бою: варягів поставив посередині, а на правому крилі — киян, а на лівому крилі — новгородців. І став перед містом. Печеніги пішли на приступ і зчепилися на тій горі, де стоїть зараз собор Святої Софії: було тут поле чисте тоді. І почалася жорстока січа, ледве до вечора здолав лютих ворогів Ярослав. І кинулися печеніги на всі боки тікати, і не знали, куди бігти; одні, тікаючи, тонули в Сетомлі, а інші — в інших ріках, а залишок їхній бігає десь до сьогоднішнього дня.
У літо 1037-го заклав Ярослав місто велике, біля того міста — Золоті ворота. Заклав і церкву Святої Софії, митрополичу, потім церкву на Золотих воротах, а потім монастир Святого Георгія та Святої Ірини. І стала при ньому віра християнська плодитися та поширюватися, і ченці-чорноризці помножуватися, монастирі й храми будуватися та возвеличуватися. Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень і вночі. І зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються віруючі люди й тішаться плодами глибокої мудрості. Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, — так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлемо серцем книжну науку.
Велика користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які напоюють собою весь світ; це джерело мудрості, у книгах — бездонна глибина; ми ними втішаємося в печалі, вони — узда для тіла й душі. У книгах — світило мудрості, а про мудрість сказано: люблячих мене — люблю, а хто дошукується мене — знайде благодать. І якщо старанно пошукати в книгах мудрості, то знайдеш велику втіху й користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами.
Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги, багато їх написав і поклав їх у церкві Святої Софії, яку сам збудував. Оздобив її золотом, сріблом і посудинами церковними, і возносять у ній урочисті співи в призначену годину.
І в інших містах, і селах він ставив церкви, призначаючи туди попів і даючи їм від багатств своїх плату, наказуючи їм учити людей. Радувався Ярослав, бачачи велику силу церков і людей християнських, а ворог нарікав і ремствував, переможений новими людьми християнськими (За переказом В. Близнеця).
1. Святу Софію в Києві збудував князь
2. Коли печеніги взяли в облогу Київ, князь Ярослав перебував у
Війна. Як змінилися відносини українців із Богом та церквою
Кажуть, в окопах атеїстів немає. За аналогією, немає їх і в бомбосховищах. У колонах біженців, які намагаються проскочити через ділянки дороги, що прострілюються, їх теж, найімовірніше, не зустрінеш. Війна — час віри. Або хоча б готовності вірити.
Віра — «це особисте»
Згідно з соцопитуванням, проведеним Центром Разумкова на замовлення ZN.UA у квітні-травні 2023 року, у 29% українців за період повномасштабної війни віра в Бога зросла. І тільки 7%, навпаки, тією чи іншою мірою зневірилися (див. рис. 1).
На запитання «Що допомагає вам упоратися з невпевненістю в майбутньому?» найбільше респондентів (32,3%) відповіли, що «покладаються на Бога — на все Його воля». Таким чином, Всевишній випередив у цьому своєрідному рейтингу і Кирила Буданова (24,6% громадян України справляються з невпевненістю, стежачи за прогнозами начальника ГУР), і західних аналітиків (22,8% — пов’язують свої надії з їхніми прогнозами) (див. рис. 2).
Відносини з Богом в українців завжди були переважно приватними — такими й залишаються. Релігію ми традиційно сприймали як частину побуту, сімейної традиції. Або як глибоко особистий, інтимний духовний досвід співпричастя з чимсь або Кимсь вищим. Або як спосіб визначити особисте, власне місце у великих безособових конструкціях — у культурі, в історії, в нації, у Вічності, нарешті.
Найпопулярніша релігійна практика серед українців — молитва (див. рис. 3). Причому молитва «приватна»: регулярно моляться 58% опитаних (не практикують молитву 38%). А ось молитовне співпричастя в церковному богослужінні хоча б зрідка практикують лише 34% (не практикують 62%). На тлі повномасштабної війни молитися українці стали помітно частіше. Так, згідно з дослідженням, проведеним КМІС 2016 року, молилися 44% українців. А згідно з опитуванням «Соціального моніторингу» (2020), регулярно (кілька разів на тиждень) практикували молитву 38% українців. Соціологи фіксували зниження молитовної активності, зокрема на тлі гібридної війни 2014–2022 років. Однак повномасштабна війна частково повернула популярність цій найдоступнішій і найбільш інтимній із релігійних практик.
Ще одне цікаве спостереження над інтимно-побутовим характером української релігійності: наші переконання в церковній сфері формуються переважно під впливом усної творчості. Інформацію про церкву ми отримуємо безпосередньо одне в одного: 60,5% опитаних довіряють інформації про церкву, отриманій від друзів і знайомих, лише 7% не довіряють такій інформації. Для порівняння: 40% довіряють тому, що говорить про церкву влада, 18,7% довіряють світським ЗМІ (31% — не довіряють) (див. рис. 4).
Це означає, що в питаннях віри та церкви ми воліємо залишатися у форматі особистого досвіду і в згоді з найближчим оточенням. Якщо в багатьох суспільно-політичних сферах ідеал солідарності локальних спільнот зруйнований інформаційними потоками та масовою міграцією з реальних спільнот у «мильні бульбашки» соцмереж, то релігію й церкву ця тенденція не дуже зачепила. Тут ми, як і раніше, тримаємося корінням одне за одного.
Побутовий характер релігії, що дозволив їй пережити епоху войовничого атеїзму і зберегтися в політичних і церковно-політичних колотнечах ранньої незалежності, стає проблемою в період великої війни. Звичний побут розвалюється. Місцями — до основ і без надії на відновлення. Це приносить руйнування і в наші крихкі відносини з церквою. Віра в Бога зростає і зміцнюється, — соцопитування це підтверджує. Ідентифікація з тією чи іншою церквою стає навіть трохи більш визначеною, порівняно з довоєнним періодом і навіть із періодом гібридної війни: 89% опитаних асоціюють себе з якоюсь церквою або хоча б віросповіданням (див. рис. 5). Але нинішнє соцопитування також свідчить про те, що самоідентифікація з церквою і церковна приналежність (приналежність до громади) зовсім не одне й те саме. У жарті про «атеїстів Київського патріархату», як і раніше, є лише частка жарту.
Церква — «це інше»
Хоч би які були відносини українців із Богом, дослідження ZN.UA показує, що вони ніяк не конвертуються в церковність. 73% українців не асоціюють себе з жодною релігійною громадою або парафією (22,3% заявляють про свою приналежність до релігійної громади) (див. рис. 6).
Точніше, для церков усе навіть трішки гірше: згідно з нинішнім опитуванням, 62% українців не беруть участі в богослужінні. Для порівняння: 2021 року під час соцопитування Центру Разумкова на запитання «Чи відвідуєте ви богослужіння?» негативно відповіли 51% опитаних. 11% різниці — показник втрат, яких церкви зазнала за неповних два роки активної фази війни. Крім того, 21,1% опитаних заявили, що взагалі ніколи не відвідують храм (див. рис. 7). Зниження «воцерковленості» можна пояснити безліччю причин, зокрема об’єктивних. Але для багатьох із нас визначальним виявляється той факт, що ритуалізована церковна практика здається анахронічною на тлі спресованого воєнного часу, чиї години відзначаються не благовістами, а повітряними тривогами.
Так, «в окопах немає атеїстів», і релігійність українців зростає на тлі повномасштабної війни. Але церква — «це інше».
Упродовж багатьох — мирних — років церковний інститут мав в українців високу довіру. Всі без винятку соцопитування і довоєнних років, і періоду гібридної фази війни це підтверджували: церква завжди займала вищі рядки рейтингів довіри, випереджаючи державні інститути, ЗМІ, політичні партії та громадські організації. За авторитетом у суспільстві в мирний час із церквою могла суперничати хіба що армія.
Війна внесла свої корективи. І в популярність армії, яка зросла на тлі спочатку гібридної війни, а після повномасштабного вторгнення — утвердилася на першому місці в рейтингу довіри. І в популярність церкви, яка з перших рядків рейтингів сповзла вниз (10-те місце в опитуванні, проведеному Центром Разумкова на замовлення ZN.UA в квітні-травні 2023 року).
У цьому соцопитуванні було зафіксовано і втрату церквою статусу «незаперечного авторитету». Якщо ще два-три роки тому більшість українців могли вибрати серед церковних лідерів когось, хто викликає довіру, то під час нинішнього опитування з’ясувалося, що 52% опитаних або не довіряють жодному з очільників церков (27%), або не можуть/відмовляються відповідати на це запитання (25%) (див. рис. 8). Довіра в наші непрості часи не дарується просто так — вона потребує реальних підстав, виражених конкретними справами, а не просто фактом приналежності до якогось, хай навіть сакрального, інституту.
Точно так само війна відсуває в тінь церкву як фактор самоідентифікації. Тепер самоідентифікація себе-як-українця більше не потребує додаткових, не до кінця зрозумілих опор. Ба більше, українство з нечіткого відчуття спільності перетворюється на привілей. Немає більше «незаперечних авторитетів» — кожен мусить проявити себе й довести ділом, що він цінний для України та її боротьби.
Між Папою Франциском і патріархом Кирилом
Під час війни ми дуже гостро переживаємо свою спільність і готові багато чим пожертвувати заради неї. Тільки 5,4% українців просять у Бога, щоб він допоміг їм особисто. 18,4% просять допомоги для своїх найближчих. Але переважно ми просимо в Бога допомоги Україні: 29,4% просять допомогти тим, хто захищає країну, а ще майже 34% — допомогти Україні вистояти. 6,2% (здебільшого молодь у віці 18–29 років) просить Бога покарати Росію і відомстити за нас (див. рис. 9).
Патріотизм — духовна домінанта наших воєнних буднів. Він стає для нас центром тяжіння, способом відокремити «своїх» від «чужих», задає систему цінностей. «Вірю в ЗСУ» — це не просто яскравий слоган, а свого роду «символ віри» нової цивільної релігії, яка швидко формується на тлі війни. Архангели носять піксель. Ангели ганяють буси з гуманітаркою, вивозять поранених і цивільних. Служіння — це служба або волонтерство. Добро — це ті, хто протистоїть ясно вираженому агресивному злу, поміченому знаками Звіра — Z і V. Війна «заземляє» релігійні погляди. Віра набирає форми діла. Слова і уявлення опиняються на других-третіх ролях. Канони й поклони — взагалі не відіграють жодної ролі.
Згідно з опитуванням Центру Разумкова від 2022 року, яке було присвячене змінам релігійності, понад чверть опитаних (26%) відзначили, що церква не відіграє в українському суспільстві ніякої істотної ролі. Ще 10,4% не змогли визначити, яку роль церква відіграє в суспільстві.
Церква здає позиції в суспільстві на тлі активних бойових дій, — у цьому немає нічого дивного. У Святому Письмі, звісно, можна знайти сюжети й цитати з будь-якого приводу — зокрема дуже войовничі. Але загалом християнство ми сприймаємо як релігію миру. Проте не можна не зазначити, що церква здає позиції на тлі народження і розвитку цивільної релігії. Релігії одночасно необхідної й неминучої в часи люті — вона допомагає вижити і вистояти, відчути спільність і вибудувати відносини. Але в перспективі вона несе безліч небезпек.
Про це свідчить приклад наших сусідів і ворогів із їхнім культом «Великої Перемоги». Культом кровожерливим: чим більше героїв — мертвих героїв, — тим міцніший фундамент його вівтаря. Культом, який має за ніщо людське життя, особистість, гідність і звеличує тільки перемогу, яка завжди — про повне знищення противника й торжество яких-небудь ідеалів, що підходять під випадок (до яких, знову ж, не входить людина, її особистість, інтереси й гідність).
Приклад РПЦ показує, як далеко від християнства може відхилитися церква, якщо захопиться ідеологічною кон’юнктурою і замість істини Христової нестиме в маси те, що відповідає «актуальному політичному порядку денному». Рано чи пізно настає момент, коли проповідь християнських цінностей стає в цій церкві злочином — ось як священик РПЦ, що замість молитви за перемогу підніс молитву за мир і був відправлений «у заборону».
Для цивільної релігії, яка ставить в основу перемогу, «мир» — єресь. Але як бути з християнством?
На полюсі, протилежному РПЦ, перебуває Папа Римський Франциск, якого жолобить від слова «перемога», але який готовий принести в жертву миру все що завгодно. Він щиро проливає сльози на меморіальних цвинтарях обох світових воєн. Для нього немає «героїв» — тільки «бідні хлопчики», чиїсь сини, які полягли «незрозуміло за що й чому».
Де ми на цій осі, що простягнулася між цивільним культом перемоги і просвітленим невідмирним християнством, яке возвеличує мир за будь-яку ціну?
Частково відповіддю може бути рівень підтримки українцями позиції Папи Франциска щодо українсько-російської війни. 23,8% українців ображаються на понтифіка за те, що він вважає росіян такими самими жертвами війни, як і українці. 10% опитаних взагалі вважають, що Папа Франциск працює в інтересах Кремля. Тих же, хто повністю підтримує його прагнення досягти миру якомога швидше й за всяку ціну, найменше — 9,2%. (см. рис. 10)
Ситуація для понтифіка ускладнюється тим, що саме його українська паства — вірні Української греко-католицької церкви — найбільш непримиренні стосовно Росії й росіян. Понад половину вірних УГКЦ на запитання «Як ви ставитеся до громадян Росії?» відповіли, що ставляться негативно до всіх, без урахування особистої думки кожного росіянина про війну. Росіянин — отже, ворог.
І тільки 2,9% греко-католиків підтримують ідею свого очільника церкви — Папи Франциска — про прямі переговори Києва і Москви. Переважна більшість вірних УГКЦ (92%) проти таких переговорів. (см. рис.11)
Тож керівництво УГКЦ опинилося буквально між молотом і ковадлом. Діалог між умовним Львовом і Ватиканом на цьому тлі видається значно актуальнішим, ніж діалог між Ватиканом і Києвом або навіть Ватиканом і Москвою.
Місія — обоз?
Із початку війни церкви спільно з усіма українцями долучилися до військових буднів — капелани йдуть на передову разом із бійцями ЗСУ, волонтери — в сані і без — вивозять поранених та цивільних, у парафіях збирають гуманітарку, купують амуніцію, опікуються біженцями, в міру сил лікують душевні рани.
Тобто церква загалом відповідає очікуванням, які українці покладають на неї у воєнний час. В опитуванні разумковців за 2022 рік 45,5% українців одним із «першочергових завдань релігійних організацій під час війни» назвали допомогу ЗСУ. 39,5% — поклали на церкву соціальну й матеріальну допомогу громадянам, 54,3% — допомогу психологічну. Тобто громадяни України загалом підтримують думку, висловлену на самому початку війни: «Церква, яка не волонтерить, мені нецікава».
Чимало атеїстів будь-якого патріархату в Україні та за її межами такий спосіб модернізації церковного життя визнали б і прогресивним, і корисним. Але хто стане ловити душі, які хоробро б’ються на самому краю Пітьми? Місія церкви не вичерпується суспільно корисною працею — хоч би що казали з цього приводу соцопитування.
Церква просто не може дозволити собі відмовлятися від участі у формуванні громадської думки, мовчазно погоджуватися з тим, що вона — лідер тільки «мирного часу». Втрати від такого «угодовства» можуть бути занадто великими — і для церкви, і для суспільства.
Ось тільки війна зробила дуже помітним провал комунікації церкви з суспільством.
Українці, як уже йшлося вище, готові, швидше, покладатися на Бога, ніж на прогнози Кирила Буданова. Але голос начальника ГУР вони чують значно частіше, ніж голос церкви, який транслював би ясний християнський меседж. Я розумію, це непросто — пробитися до публіки через виття сирен, новини з фронту, суцільний потік «Єдиних новин» і постійний фоновий шум соцмереж. Соцопитування ZN.UA і показало, що голос церков майже нечутний: 63% опитаних не отримують інформації з церковних ЗМІ (їм довіряє 19% респондентів) (див. рис. 4).
Про церкву ми згадуємо переважно у зв’язку з переділом майна або обурливими фактами колаборації. В обох випадках церква виступає об’єктом, а не суб’єктом повідомлень. Ми майже не бачимо й не чуємо церкву, яка несе власний яскравий суспільно значущий творчий меседж.
Та саме від цієї здатності залежить майбутнє церкви. Зараз церква працює разом і поруч зі своїм народом — переважно умоглядними християнами — над спільною найважливішою справою. Чи зуміє вона проростити з цієї спільності нову церковну громаду в новій повоєнній Україні?
В окопах атеїстів немає. Це добра новина: ми носимо свого Бога з собою і зберігаємо єдність із ним, де б ми не були і що б із нами не відбувалося. Ми не відкинули його, незважаючи на біди, які на нас навалилися, незважаючи на молитви, які не були почуті, незважаючи на невинні життя, які були розтоптані. Незважаючи на жахливу несправедливість війни, всього 7% українців образилися й пішли — засумнівалися або зневірилися в Богові.
«Бути українцем» для багатьох із нас і тепер означає вірити в Бога. Але це зовсім не так «умоглядно», як здавалося в мирний час. Приналежність до певної церковної структури, активна ритуальна практика не робить нас ні кращими, ні гіршими людьми. Ця приналежність хіба що допомагала — а комусь і тепер допомагає — зорієнтуватися в багатогранному світі.
Але війна трохи змістила акцент — із «бути віруючим» на «залишатися людиною».
Жодні соціологічні виміри, найімовірніше, не зуміють абсолютно певно підтвердити (або спростувати) залежність між людяністю й вірою. І я не намагатимуся це зробити. Просто наведу факт: переважна більшість українців не допускає звірств стосовно полонених росіян і наполягає на тому, що українська сторона зобов’язана дотримуватися правил ведення війни.
Буча жахнула світ. Але не вбила в нас ані Бога, ані людину.
Опитування проводив Центр Разумкова на замовлення ZN.UA з 28 квітня по 3 травня 2023 методом face-to-face у 22 областях України та м. Києві. Опитано 2020 респондентів віком від 18 років. Теоретична погрішність вибірки не перевищує 2,3%.
Аварці
Ава́рці (самоназва — аварал, маарулал) — етнос, один із корінних народів Дагестану (РФ). Поширений також у Чеченській республіці, Туреччині, прикордонних районах Грузії й Азербайджану. Згідно з загальноприйнятою версією, назва походить від етноніму середньовічного племені аварів. До 20 ст. в етнографічній літературі та публіцистиці на позначення аварців також вживалася назва «лезгини», однак тепер цей етнонім використовується лише для означення одного з народів південно-східного Дагестану. Аварці складають близько 30 % населення Республіки Дагестан (близько 850 тис. із 2 млн 910 тис., 2010, перепис), причому в багатьох гірських районах республіки вони становлять більшість. Найбільш гомогенним є населення Ахвахського, Гергебільського і Цунтинського районів Дагестану, де аварці складають 99,2–99,4 %. Чисельність аварців у рівнинних районах значно менша. Більшість аварців мешкає в сільській місцевості та зберігає традиційний спосіб життя. Найпоширеніший рід занять — сільське господарство, зокрема вівчарство. За релігійними поглядами переважна більшість аварців — мусульмани-суніти. Мова аварців — аварська, яка входить до аваро-андійської групи нахсько-дагестанської мовної сім’ї.
Література
- Атаев Б. Аварцы: язык, история, письменность. Махачкала, 2005.
- Гаджиева М. Аварцы. История, культура, традиции. Махачкала, 2012.