Тема. Історичний живопис (І. Рєпін, В. Суриков, В. Васнецов). Пейзажний живопис (І. Левітан). Портрети В. Серова. Геній М. Врубеля

Мета: ознайомити учнів з історичними умовами розвитку російського живопису, особливостями розвитку жанрового живопису та творчістю І. Рєпіна, В. Сурикова, В. Васнецова, І. Левітана, В. Серова, М. Врубеля, навчити характеризувати особливості художньо-образної мови конкретних митців; розвивати зорову пам’ять, зосередженість, увагу, уміння обґрунтовувати свою думку щодо творів мистецтва, складати оповідання за сюжетом картини; виховувати духовність, шанобливе ставлення до пам’яток світового живописного мистецтва.

Оснащення. Зоровий ряд: репродукції картин (В. Суриков «Ранок стрілецької страти», «Перехід Суворова через Альпи» та ін.; О. Кіпренський «Портрет О. С. Пушкіна»; В. Тропінін «Мереживниця», «Портрет сина»; К. Брюллов «Портрет поета В. А. Жуковського», «Останній день Помпеї», «Дівчина, яка збирає виноград на околицях Неаполя» та ін.; О. Іванов «Явлення Христа народу»; О. Венеціанов «Жнива»та ін.; П. Федотов «Сватання майора», «Свіжий кавалер»; І. Рєпін «Бурлаки на Волзі», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» та ін.; І. Левітан «Золота осінь», «Над вічним спокоєм» та ін.; В. Васнецов «Альонушка», «Іван-Царевич на Сірому Вовку», «Три богатирі» та ін.; В. Серов «Дівчина з персиками», «Міка Морозов» та ін.; М. Врубель «Демон сидячий», «Царівні-Лебідь» та ін.; С. Щедрін «Краєвид озера Немі в околицях Рима» та ін.; І. Іванов «Краєвид Гостиного подвір’я у Санкт-Петербурзі» та ін.); портрети І. Рєпіна, В. Сурикова, В. Васнецова, І. Левітан, В. Серова, М. Врубеля; таблиця «Жанри російського живопису XIX — початку XX ст.» (на дошці). Музичний ряд: фрагменти музичних творів (опери М. Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана», М. Мусоргського «Хованщина» та «Сорочинський ярмарок»; фортепіанний цикл П. Чайковського «Пори року»). Обладнання: ТЗН.

Тип уроку: комбінований.

I. Організаційний момент

II. Перевірка домашнього завдання

Презентація сторінки «Мистецтво Рубенса, Рембрандта та “малих голландців”» альбому «Культурна спадщина народів світу» (1—2 учні)

III. Актуалізація опорних знань

• Чи відвідували ви коли-небудь художній музей? У якому місті він розташований? Які картини там експонуються?
• Хто є вашим улюбленим російським художником? Назвіть його картини. Чому вони вам подобаються?

IV. Мотивація навчальної діяльності

V. Викладення нового навчального матеріалу

1. Слово вчителя

Образотворче мистецтво XIX ст. є розмаїтим щодо художніх стилів, шкіл і напрямів, для нього є характерним зацікавлення суспільства всіма видами мистецтва.

Водночас у Росії діяльність Петербурзької академії мистецтв, заснованої 1757 року, сприяла розквіту класицизму, що став офіційним напрямом у мистецтві, і перешкоджала розвитку інших напрямів, зародки яких з’явилися вже на початку століття.

Академічний класицизм мав беззаперечні переваги: глибоке знання європейської культури минулого, бездоганний рисунок, майстерність у створенні композиції. Передові тенденції в розвитку образотворчого мистецтва цього періоду пов’язані зі становленням нових напрямів — романтизму й реалізму.

Періодом злету російського живопису стало XIX ст. Розвиток отримали як традиційні, так і нові жанри, характерним явищем стало змішування жанрів.

2. Виступи учнів із повідомленнями, підготовленими індивідуально

(Демонструються репродукції картин російських живописців, про які згадується у виступах учнів із повідомленнями.)

1-й «екскурсовод» («І. Рєпін — майстер історичного живопису»)

Ілля Юхимович Рєпін (24.07(05.08). 1844—29.09.1930) — визначний російський і український художник-реаліст. Народився у Чугуєві на Харківщині, навчався у місцевій іконописній майстерні, з 1863 року — у Петербурзькій рисувальній школі, у 1864—1871 роках — у Петербурзькій Академії мистецтв (учень І. Кримського), яку закінчив із золотою медаллю і вирушив у студійну подорож до Італії та Франції. Від 1893 року — академік, професор Петербурзької Академії (до 1907); член товариства передвижників (з 1878) і мистецького гурту «Світ мистецтва» (з 1890).

Рєпін — типовий реаліст, який не копіював природу: він перевтілював її мотиви своїм майже експресіоністичним малярством. Майстерно охоплював людську постать у русі, її типаж і вираз, а його соковиті та звучні барви надавали твору ефектної пластичності. Його творчість є продуктом українсько-російського культурного симбіозу, проте з Україною він був пов’язаний не тільки походженням, але й чуттєво. Він був закоханий в українську природу, людину, фольклор та висував проблему українського стилю в мистецтві. Твори І. Ю. Рєпіна на українську тематику: «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880—1891, один варіант у Москві, другий — у Харківському Державному Музеї образотворчого мистецтва); «Вечорниці» (1881), «Гайдамака» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), «Гопак» (1930, не завершено); численні портрети тогочасних діячів культури, зокрема української (С. Любицької, М. Мурашка, 1877; В. Тарновського, «Гетьман», 1880; Т. Шевченка, 1888; Д. Багалія, 1906); 4 ескізи проекту пам’ятника Шевченку в Києві (1910—1914); ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872—1882), Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887); замальовки пам’яток української архітектури та ін.

З-поміж найвідоміших творів Іллі Юхимовича також «Бурлаки на Волзі» (1870—1873), «Іван Грозний і син його Іван» (1881—1885), «Царівна Софія» (1879), «Засідання Державної Ради» (1901—1903).

2-й «екскурсовод» («З історії створення картини “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”»)

Грандіозне полотно І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880) стало визначним явищем російського та українського історичного жанру.

Сюжетом картини став відомий лист (1676) запорожців турецькому султанові у відповідь на вимоги турецького султана Мухаммеда IV. Із легендою про написання цього листа та обома листами — і турецького султана, і запорожців — ми ознайомлювалися на уроках історії та літератури. У 1870-ті роки катеринославський етнограф-аматор Я. П. Новицький знайшов копію цього листа, зроблену у XVIII ст. Він передав її відомому історикові Д. І. Яворницькому, який одного разу зачитав її як курйоз своїм гостям, із-поміж яких був, зокрема, І. Ю. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і 1880 року почав першу серію етюдів.

Після 1880 року Рєпін неквапливо виконував ескізи та добирав моделей. Перший завершений ескіз олією з’явився 1887 року. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову (нині експонується у Третьяковській галереї, Москва, Росія).

Основний (класичний) варіант картини було завершено 1891 року. Після першого публічного огляду художника критикували: на думку багатьох, картина була «історично недостовірною». Проте доля полотна склалася вдало. Після успіху на декількох виставках у Росії та за кордоном (Чикаго, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) картину 1892 року придбав за 35 000 карбованців імператор Олександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася у зібраннях Державного Російського музею.

1889 року Рєпін почав працювати над другим варіантом, роботу над яким він так і не завершив. Це полотно дещо поступається за розмірами початковому варіанту, його художник спробував зробити «історично достовірнішим», але був незадоволений результатом і залишив незавершеним. Другий варіант нині зберігається у Харківському художньому музеї.

3-й «екскурсовод» («Деякі прототипи персонажів картини І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”»)

(Демонструється репродукція картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», на якій позначено окремих головних осіб, про яких ітиметься у повідомленні «екскурсовода».)

Один з дуже колоритних персонажів — козак із хвацько закрученими вусами — змальований із художника Івана Францевича Ционглінського, викладача рисувальної школи Імператорського Товариства заохочення мистецтв, активного учасника пітерського творчого об’єднання «Світ мистецтва».

Красень із благородними рисами обличчя і цілком інтелігентною усмішкою — онучатий племінник відомого російського композитора М. І. Глінки.

Високий казарлюга із пов’язкою на голові — це одеський художник Микола Дмитрович Кузнецов. Жартівник, силач, академік Академії мистецтв, професор, керівник класу батального живопису в Академії.

Для похмурого козака із лукаво прищуреними очима позував Василь Васильович Тарновський, український колекціонер і меценат, власник відомого маєтку Качанівка. У Качанівці Рєпін змальовував козачу амуніцію та самого Василя Васильовича.

Образ козака Голоти змальований із кучера Василя Тарновського — Микити. Рєпін, захоплюючись Микитиними щербатістю, одноокістю, нетверезістю і смішливістю, устиг його замалювати, коли вони разом із Тарновським переправлялися через Дніпро на паромі.

Прототипом товстуна, який повинен був зображувати Тараса Бульбу, став професор Петербурзької консерваторії Олександр Іванович Рубець. Із-за Бульби понуро визирає худий, високий довговусий козак. Це музикант, соліст Маріїнського театру, Федір Гнатович Стравінський, батько відомого композитора Ігоря Стравінського.

Писар — Дмитро Іванович Яворницький. Саме він був головним натхненником і консультантом художника. З експонатів Яворницького Рєпін змалював значну частину амуніції, зброї та іншої козацької атрибутики. Усмішку писаря, що відображена на картині, Рєпіну вдалося досягти не відразу. Коли Яворницький приїхав позувати, він був вельми похмурий. Але у Рєпіна знайшовся журнал із карикатурами, який він дав переглянути Яворницькому. Розглядаючи їх, Дмитро Іванович заусміхався, і у такому вигляді потрапив до остаточного варіанта картини.

4-й «екскурсовод» («Життєвий шлях В. Сурикова»)

Василь Іванович Суриков (24.01.1848—06.03.1916) — видатний російський живописець, майстер масштабних історичних полотен, народився у Красноярську у козацькій родині. Почав малювати в ранньому дитинстві. Першим учителем малювання для Сурикова став Микола Васильович Гребньов — учитель малювання Красноярського повітового училища. Першим датованим твором Сурикова вважають акварель «Плоти на Єнісеї» (1862, зберігається в музеї-садибі В. І. Сурикова у Красноярську). Після навчання в повітовому училищі Суриков улаштовується писарем до губернського управління — родина не мало коштів на продовження його освіти в гімназії. Під час роботи у губернському управлінні малюнки Сурикова побачив губернатор Єнісейської губернії П. М. Замятнін. Губернатор знайшов мецената — красноярського золотопромисловця П. І. Кузнецова, який оплатив навчання Сурикова в Петербурзькій Академії мистецтв.

11 грудня 1868 року Суриков з обозом П. І. Кузнецова виїхав із Красноярська до Санкт-Петербурга. Суриков не зміг вступити до Академії, і в травні-липні 1869 року навчався у Санкт-Петербурзькій художній школі Товариства заохочення мистецтв. Восени 1869 року Василь склав іспити, ставши вільним слухачем Академії мистецтв, а через рік був зарахований вихованцем.

У 1869—1875 роках Суриков навчався у Академії мистецтв у П. П. Чистякова. Під час навчання Суриков за свої роботи отримав 4 срібних медалі та декілька грошових премій; значну увагу приділяв композиції, за що отримав прізвисько «Композитор».

1881 року Суриков стає членом Товариства пересувних художніх виставок, 1907-го залишає це Товариство, ставши членом Союзу російських художників. З 1893 року Суриков — дійсний член Петербурзької Академії мистецтв.

1910 року Суриков відвідує Іспанію. Цього ж року в Красноярську з ініціативи Сурикова і Л. А. Чернишова відкрито рисувальну школу, для якої митець із Петербурга надсилає наочні посібники.

1915 року Василь Іванович їде лікуватися до Криму. Суриков помер у Москві 6 (19) березня 1916 року від склерозу серця. Похований поряд із дружиною на Ваганьковському кладовищі.

5-й «екскурсовод» («Найвидатніші роботи В. Сурикова»)

На картині «Ранок стрілецької страти» (1878—1881) двоє головних героїв — молодий Петро, який сидить на коні біля кремлівської стіни, і рудий стрілець, який гнівно дивиться на царя. Його руки зв’язані, ноги забиті в колодки, але він не змирився зі своєю долею. У руках він стискає свічку, полум’я якої зметнулося вгору.

Петро поглядає на приречених стрільців не менш гнівним і непримиренним поглядом. Між фігурами стрільця і Петра можна провести діагональну лінію, що зорово демонструє протистояння цих персонажів.

Емоційно зображена також решта стрільців. Чорнобородий стрілець у накинутому на плечі червоному каптані похмуро, спідлоба озирається навколо. Він також не підкорився вироку Петра. Сивий стрілець настільки боїться майбутньої страти, що не бачить дітей, які припали до нього. Солдат вихоплює свічку з його безсилої руки. Поникла голова стрільця, який стоїть на возі, немовби провіщає його майбутню долю. Солдати волочать до шибениці ще одного знесиленого стрільця. На землю кинуті вже непотрібний каптан і ковпак, трохи тліє свічка, що випала з рук. Відчайдушно кричить молода стрілецька дружина, син притиснувся до матері та заховав обличчя у складках її одягу. Важко опустилася на землю літня жінка. Поряд із нею — перелякана маленька дівчинка у червоній хусточці.

Глибокий трагізм моменту підкреслює і темний колорит картини. Художник обрав час зображення страти — ранок після дощовитої осінньої ночі, коли щойно почало світати і над площею не встиг розсіятися холодний ранковий туман. У цій обстановці у темному натовпі виділяються білі сорочки засуджених і мерехтливі вогники їх свічок.

У картині «Ранок стрілецької страти» Суриков застосував композиційний прийом зближення планів, скоротивши відстань між Лобним місцем, храмом Василя Блаженного і кремлівською стіною. Так він отримав ефект величезного народного натовпу, повного життя й руху. Насправді зображено всього декілька десятків персонажів. Важливе значення має також архітектурний фон картини. Строкаті бані собору Василя Блаженного відповідають фігурам стрільців, а кремлівська вежа — фігурі Петра І на коні.

«Ранок стрілецької страти» було представлено 01.03.1881 р. на черговій виставці Товариства пересувних художніх виставок, після якої дочка П. М. Третьякова, А. П. Боткіна, згадувала про Сурикова: «Ніхто не починав так. Він не розгойдувався, не примірявся, а як грім грянув цим твором».

Третьяков відразу ж придбав цю картину для своєї колекції, а пізніше і два наступних історичних полотна Сурикова: «Меншиков у Березові» та «Бояриня Морозова».

На картині «Меншиков у Березові» (1883) зображений Олександр Меншиков, фаворит Петра І, який за державні інтриги за наказом Петра II був відправлений у вигнання у Березово.

На картині Меншиков зображений із дітьми, які символізують зміну поколінь. Усі герої картини занурені в думи про минуле, Меншиков живе пам’яттю. Історична достовірність картини визначається образами людей, які зображені на ній, а також їх одягом і обстановкою хати, що повністю відповідає тій епосі. В образі Меншикова Суриков розкриває епоху Петра І.

Меншиков зображений на картині як яскрава історична особа, виходець із народу і улюбленець долі, трагічне нагадування про епоху самовладдя і переворотів. Майстерно написані діти Меншикова — старша дочка Марія, яка пригорнулася до батька і глибоко замислилася, син, який машинально знімає віск зі свічника, і молодша дочка, яка вводить у композицію життєствердне начало.

1881 року Суриков виконав перший ескіз «Боярині Морозової», 1884-го почав працювати над картиною. Уперше про бояриню Морозову Василь Іванович почув від своєї тітки, у якої він жив у Красноярську під час навчання у повітовому училищі. Тривалий час Суриков не міг знайти натурницю для боярині. Прототипом Морозової стала тітка Сурикова — Авдотья Василівна Торгошина. Її чоловік, Степан Федорович, зображений на картині «Ранок стрілецької страти» як стрілець із чорною бородою. В образі купця ліворуч на картині «Бояриня Морозова» зображено колишнього дяка Сухобузимської Троїцької церкви Варсанофія Семеновича Закоурцева. Закоурцев позував Сурикову для етюду «Усміхнений священик» ще 1873 року у Красноярську. Прочанин із посохом праворуч написаний із переселенця, якого Суриков зустрів дорогою. «Бояриня Морозова» експонувалася на XV Пересувний виставці (1887).

6-й «екскурсовод» («В. Васнецов — майстер міфологічно-казкового живопису»)

Віктор Михайлович Васнецов (03(15).05.1848—23.07.1926) — російський художник, майстер живопису на історичні та фольклорні сюжети. Народився у Вятській губернії (нині Кіровська область, Росія), у сім’ї православного священика. Навчався у духовному училищі (1858—1862), потім у Вятській духовній семінарії, де брав уроки малювання у гімназичного вчителя М. Г. Чернишова. Допомагав засланим до Вятки художникам. Учився живопису в Петербурзі — спершу у І. Н. Кримського в рисувальній школі Товариства заохочення мистецтв (1867—1868), потім — в Академії мистецтв (1868—1873). Після закінчення Академії їздив за кордон. Виставляти свої роботи почав із 1869 року, спочатку беручи участь в експозиціях Академії, потім — у виставках передвижників. 1893 року Васнецов стає дійсним членом Академії мистецтв.

Разом із багатьма іншими художниками 1915 року брав участь у заснуванні Товариства відродження художньої Русі. Віктор Васнецов помер 23 липня 1926 року в Москві, похований на Введенському кладовищі.

Васнецов — основоположник особливого «російського стилю» всередині загальноєвропейського символізму й модерну. Живописець Васнецов переосмислив російський історичний жанр, поєднавши середньовічні мотиви з атмосферою поетичної легенди або казки. Казки часто стають темами видатних полотен митця.

З-поміж мальовничих билин і казок Васнецова — картини «Витязь на роздоріжжі» (1878, Російський музей, Санкт-Петербург); «Після побоїща Ігоря Святославича із половцями» (1880), «Альонушка» (1881), «Три богатирі» (1881—1898), «Цар Іван Васильович Грозний» (1897; усі картини — у Третьяковській галереї, Москва). Деякі з цих творів («Три царівни підземного царства» , 1881, там же) є вже типовими для модерну декоративними картинами-панно, що переносять глядача у світ марень.

7-й «екскурсовод» («Найвідоміші твори В. Васнецова»)

Одним із найвідоміших творів Васнецова є картина «Три богатирі» (1881—1898). Художник зобразив на картині трьох билинних богатирів — Іллю Муромця, Добриню Микитича й Альошу Поповича. У кінному дозорі богатирі оберігаючи Русь від навали кочівників. Кожного з персонажів картини митець наділив характером, кожному надав індивідуальних рис. У центрі — Ілля Муромець, у кольчузі й шоломі, озброєний залізною палицею, списом і щитом. З-під руки вдивляється могутній богатир на могутньому вороному коні у степові простори. Праворуч від Іллі — Добриня Микитич у візерунковому шоломі, гаптованих чоботях, із мечем і червленим щитом. Богатир нетерпляче стискає руків’я меча. Ліворуч від Іллі — наймолодший із трьох богатирів — Альоша Попович. Юний богатир тримає напоготові лук, споряджений стрілою. Альоша Попович — не тільки воїн: збоку в нього гусла. В образах трьох богатирів Васнецов утілив споконвічну мрію російського народу про непереможного й справедливого захисника.

Роботу над картиною «Альонушка» художник почав 1880 року. Спочатку він малював пейзажні етюди на березі Вори в Абрамцеві, біля ставка в Ахтирці. Збереглося багато етюдів цього часу. Роботу було завершено взимку 1881-го у Москві. Критик І. Грабар назвав «Альонушку» однієї з кращих картин російської школи.

Відмовившись від конкретного сюжету та дієвості, у картині митець передав душу російської казки, що є спорідненою неяскравій руській природі. В образі Альонушки, написаної з селянської дівчинки, передано страждання лагідної, самотньої, усіма знехтуваної сирітки, яку можна зустріти у багатьох казках. Вона нескінченно довго сидить на білому камені, неначе сама скам’яніла від страждань, у її очах застиг німий відчай; погляд дівчинки притягує немовби вир.

Темна глибина води, у якій проступає примарне відображення, невблаганно вабить Альонушку. Фігурка дівчинки немовби створена із природних форм, вечірніх фарб і візерунків листя та концентрує зосереджений смуток осінньої природи, що дбайливо приховує та охороняє героїню. Природа втішає її, як мати своє дитя.

Пейзажні мотиви картини навіяні поетичними фольклорними образами (наприклад, ластівки, які зібралися на гілочці над головою Альонушки,— добрі провісниці, помічниці у біді, а осики, що трепечуть,— символ гіркої долі).

8-й «екскурсовод» («Життєвий шлях І. Левітана»)

Ісаак Ілліч Левітан (18.08.1860—22.07.1900) — видатний російський художник, майстер пейзажу, основоположник жанру «пейзаж настрою». Народився у містечку Кібарти Ковенської губернії (нині Литва) в освіченій, але бідній єврейській сім’ї.

Навчався у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури у В. Перова, О. Саврасова і В. Поленова. Улітку кілька років поспіль (1880—1884) писав із натури в Останкіно («Дубовий гай. Осінь», 1880; «Дуб», 1880; «Сосни», 1880). Художник створює пейзажі у Саввінській слободі під Звенигородом: «Останній сніг. Саввінська слобода» (1884), «Місток. Саввінська слобода» (1884). Навесні 1885 року Левітан закінчив училище. Звання художника він не отримав — йому видали диплом учителя чистописання.

Навесні 1888 року Левітан вирушив на пароплаві Окою до Нижнього Новгорода — і далі вгору Волгою. Під час подорожі несподівано для себе відкрив красу маленького, тихого містечка — Плес. Приблизно 200 робіт, виконані ним за три літа, проведені у Плесі, зробили Левітана надзвичайно популярним, а Плес відтоді часто відвідували пейзажисти. З кінця 1889 до початку 1890 року Левітан уперше подорожував Західною Європою, відвідавши Францію та Італію.

1898 року Левітану присвоїли звання академіка пейзажного живопису. Він почав викладати в тому самому училищі, у якому вчився сам. Художник мріяв створити «Будинок пейзажів» — велику майстерню, у якій могли б працювати всі російські пейзажисти.

1891 року вступив до Товариства пересувних художніх виставок. Упродовж 1898—1900 років керував пейзажною майстернею училища, у якому раніше навчався. З-поміж його учнів — М. Сар’ян, П. Кузнецов, М. Ф. Ларіонов та інші відомі живописці. Улітку 1900 року у російському відділі Всесвітньої виставки в Парижі експонувалися картини Левітана.

22 липня (4 серпня) 1900 року Ісаак Левітан помер. У його майстерні залишилося приблизно 40 незавершених картин і 300 етюдів. Остання робота — «Озеро. Русь» (не завершена).

9-й «екскурсовод» («І. Левітан — майстер задумливого пейзажу»)

Левітан значно розширив можливості пейзажного жанру, сповнивши його філософським змістом, міркуваннями про життя та смерть, про місце людини у світі, прагнучи до того, щоб природа була в картині «олюдненої», пропущеною «крізь призму темпераменту художника». Левітан продовжив лінію ліричного пейзажу, почату О. Саврасовим.

Ісаак Ілліч Левітан відіграв важливу роль у становленні жанру пейзажу на межі XIX—XX ст., проникнувши у психологію людини, у найпотаємніші куточки її душі. Художник Б. Йогансон відзначав, що око Левітана настільки гостре, що навіть най дрібніша неточність у колориті була для нього неприпустимою. Ця обдарованість художника тонким «слухом живопису» допомагала йому передавати найтонші стани природи.

У своїх ранніх роботах Левітан захоплювався різноманітними можливостями живопису на пленері. Його цікавило передавання за допомогою фарб напоєного вологою повітря, м’якого вечірнього освітлення, гри сонячних відблисків на поверхні води. Волга постала перед митцем як глибоке, величне втілення гармонії та чистоти. Саме на Волзі найповніше розвинувся і набрав сили дар художнього узагальнення, яким володів Ісаак Левітан, а поетика пейзажу в його творчості набула епічних рис. Художникові вдалося побачити чарівність дощів, і створити відомі «дощові роботи».

Так, картина «Після дощу. Плес» (1889) оповита чарівністю дощового присмерку у приволзькому містечку: виблискують калюжі, низько над землею, немов дим, за Волгу пливуть хмари. Пара із пароплавних труб м’яко лягає на воду. Поблизу берега стоять почорніли від сирості баржі. У колориті картини переважають найтонші акварельні відтінки сірого і блакитного.

У картині «Над вічним спокоєм» (1894), написаній на березі озера у Тверській губернії, поезія дощового дня виражена з більшою силою. Зі схилу, на якому темні берізки згинаються від вітру, а між ними стоїть дерев’яна церква, відкривається далечінь глухої ріки, потемнілі від негоди луки, величезне похмуре небо.

Над землею нависають важкі, наповнені холодною вологою хмари. Ця картина позначена монументальністю, глибиною філософського узагальнення.

На пізньому етапі творчості художник знову звертається до радісних, світлих мотивів. Найзвичайніший куточок сільської природи на картині «Березень» (1895) іскриться безпосередністю та радістю життя. У пейзажі «Золота осінь» (1895) з’являється чудове святкове видовище одягненої «у багрець і золото», за рядками О. С. Пушкіна, природи. Колористичне багатство картини досягається лише трьома основними кольорами.

10-й «екскурсовод» («Життєвий шлях В. Серова»)

Валентин Олександрович Серов (19.01.1865—05.12.1911) — російський живописець і графік, майстер портрета, народився у Петербурзі, у родині композитора і піаністки. У 1878—1879 роках у Москві брав уроки рисунка і живопису у І. Рєпіна, у сім’ї якого жив 1879 року. Серов із Рєпіним відвідували Мамонтових та брали участь у їх домашніх виставах.

1880 року вступив до Імператорської Академії мистецтв. Його головним наставником був П. Чистяков. Отримавши від Академії малу срібну медаль за етюд із натури, залишив цей заклад 1884-го і відтоді почав працювати самостійно, удосконалюючись у живописі, здебільшого портретному. 1884 року в Абрамцеві створив один із перших своїх значних творів — портрет Л. А. Мамонтової (Новгородський державний об’єднаний музей-заповідник). 1887 року написав знаменитий портрет В. С. Мамонтової («Дівчинка з персиками»). З 1894 року Серов був членом Товариства пересувних художніх виставок. З 1897 року викладав у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури. Його учнями були П. В. Кузнецов, М. М. Сапунов, М. С. Сар’ян, К. С. Петров-Водкін, М. П. Ульянов, К. Ф. Юон.

Помер Серов 5 грудня 1911 року в Москві.

11-й «екскурсовод» («Валентин Серов — майстер портрета»)

З початку 1890-х років портрет став основним жанром у творчості Серова, набуваючи нових рис: психологічно загострену характеристику людини й активно виявлене у ньому артистичне начало. Улюбленими моделями Серова стають артисти, художники, письменники (портрети А. Мазіні, 1890; Ф. Таманьйо, 1893; К. Коровіна, 1891; І. Левітана, 1893; М. Лескова, 1894; М. Римського-Корсакова, 1898). Досягненнями раннього періоду творчості Серова є портрети-картини «Дівчинка з персиками» (1887), «Дівчина, освітлена сонцем» (1888; обидві в Третьяковській галереї, Москва). У цих творах митець, оспівуючи юність і красу, убачив головне своє завдання у безпосередності сприйняття моделі та природи і їх переконливому пластичному тлумаченні. У розробці світла й кольору, у передаванні складної гармонії рефлексів, у насиченні середовища повітрям, у свіжості мальовничого сприйняття світу проявилися риси раннього російського імпресіонізму.

Відмовившись від багатобарвного живопису II половини 1880-х років, Серов віддає перевагу чорно-сірим або коричневим тонам, використовує ширший мазок, що сприяє гостроті передавання натури. Імпресіоністські риси в живописі Серова позначаються часом лише в композиційній побудові портрета, характері руху моделі портретованого. У портретах дітей Серов прагнув характерністю пози та жесту, усім колірним вирішенням виявити та підкреслити безпосередність внутрішнього руху, душевну чистоту та ясність світосприйняття дитини («Діти», 1899, Російський музей, Петербург; «Міка Морозов», 1901, Третьяковська галерея, Москва). У 1890-ті — на початку 1900-х років Серов часто звертався до пейзажно-жанрових композицій на селянські теми.

Невеликі картини, витримані в єдиній теплій сіро-коричневій гамі, позбавлені розповідних елементів — скромний пейзажний мотив передає настрій тихої та сумної зосередженості («Жовтень. Домотканово», 1895, Третьяковська галерея, Москва; «Баба у возі», 1899, Російський музей, Петербург).

На межі століть відбувається перелам у стилістичних пошуках Серова, у його творчості остаточно зникають риси імпресіонізму та послідовно розвиваються принципи стилю модерн, незмінно при цьому зберігається глибоко правдиве і реалістичне зображення природи та людини. Портрети Серова тяжіють до гостроти соціально-психологічних характеристик, що набувають надзвичайної глибини й монументальності.

У середині 1900-х років Серов створює декілька парадних портретів, розвиває тему артистичної особистості (портрети М. Горького, 1904; М. Єрмолової, 1905; Ф. Шаляпіна, 1905). У портретах Іди Рубінштейн (1910) та княгині Ольги Орловоі (1911) митець іноді звертається до гіперболізації та гротеску.

В останні роки життя Серов створив декілька картин на сюжети з античної міфології, у яких Серов інтерпретує античність, поєднуючи символіку міфу з реальним спостереженням натури.

12-й «екскурсовод» («Життєвий та творчий шлях Михайла Врубеля»)

Михайло Олександрович Врубель (польськ. Wrobel; 05.03.1856—01.04.1910) — видатний російський художник межі XIX—XX ст., майстер універсальних можливостей, який прославив своє ім’я практично в усіх видах і жанрах образотворчого мистецтва: живописі, графіці, декоративній скульптурі, театральному мистецтві.

У 1864—1867 роках юний Михайло Врубель навчався у відомого в Саратові художника, випускника Академії мистецтв О. Годіна. 1880 року Михайло Врубель став студентом Російської Академії мистецтв, де відразу виділився з-поміж інших студентів незвичністю стилю і оригінальним поглядом на класичні сюжети (імпресіонізм). Це можна помітити на його перших акварелях — «Уведення у храм» і «Римляни, які бенкетують».

Упродовж 1884—1889 років Врубель на запрошення професора А. В. Прахова працював у Києві, здебільшого створюючи зображення на релігійну тематику. До цього періоду належать ікони та стінні розписи для Кирилівської церкви, ескізи розпису для Володимирського собору — їх не дозволили здійснити через «нерелігійність». Саме тут художник пише знаменитий портрет «Дівчинка на тлі перського килима» (1886). Зі вступом до Академії мистецтв Врубель із розсіяного і легковажного студента перетворюється на фанатика своєї роботи.

1901 року у художника з’явилися ознаки душевного розладу, погіршився зір. Хвороба прогресувала. Врубель помер на самоті 1910 року у Петербурзі, похований на Новодівочому кладовищі.

Багато в чому Врубель був новатором для свого часу. Художник не дотримувався академічних принципів образотворчого мистецтва XIX ст.: неодмінне зображенням руху і присутність інтриги. «Персонажі» його мистецтва — мовчання та таємниця. Врубель доводить це такими шедеврами, як «Гамлет і Офелія» (1883), «Демон сидячий» (1890).

Любов і смерть — улюблені теми Врубеля, які відкриваються глядачеві під різними символами. Так, у картині «Дівчинка на тлі перського килима» (1886) ми бачимо якийсь надлишок розкошів, що є алегорією тлінності, суму та неминучості кінця. Ідея смерті помічена і в картині «Ворожка» (1895). Російська тема знайшла відображення в таких роботах Врубеля, як: «Богатир» (1898), «Князь Гвидон і Царівна-Лебідь» (1890), «Минула Селянинович» (1895—1896) і хрестоматійній «Царівні-Лебідь» (1900).

13-й «екскурсовод» («Тема «Демона» у творчості Михайла Врубеля»)

Зближення з гуртком Мамонтова позначено у творчості Врубеля новими темами: замість Христа з’являються один за одним образи демона — який сидить або літає, якого повергнуто, а також багато казково-епічних картин.

У цей час художник мріяв про високий монументальний стиль, «мучився» трагедією ідеальної людини, вільної, сильної, вартої героїв класики. Усе це міг уособлював для митця демон.

Перший київський «Демон» Врубеля, якого було написано, швидше за все, одразу після повернення з Одеси в січні 1886 року, за описами дуже схожий на відомого «Демона» 1890 року. На жаль, київського «Демона» художник знищив.

Образ демона нібито вимагав свого втілення, невідступно переслідуючи художника, змушував повертатися до себе знову, обирати нові матеріали та техніки. Цей образ був пов’язаний із митцем якимось містичним чином.

У «Демоні» М. Врубель шукав поєднання чоловічого та жіночого начал. Митець упродовж чотирьох років працював над своїм «Демоном». М. Врубель вірив, що «Демон» зробить його знаменитим. Що б не писав у ці роки майстер, «Демон» завжди жив у ньому та брав участь у його житті. Врубель зліпив спочатку голову, потім фігуру. Полотна із зображенням демона переїжджали разом із художником з квартири на квартиру, із майстерні до майстерні.

Нарешті, 1890 року, у Москві Врубель пише «Демона сидячого». Художник поставив перед собою складне завдання: зобразити засобами живопису те невловиме, що називається «настроєм душі». «Демон сидячий» — перша картина із демонічної сюїти, виконана в техніці живопису, малюнка, скульптури. «Демон сидячий» сумує за живим світом, але цей світ зрікається його. «Демон сидячий» — сумний, тужливий, сильний, у глибокому роздумі безсильно охопив руками коліна. За ним — чудовий пейзаж із червоними, золотистими «мозаїчними плямами»: вогняне небо із ліловими хмарами, фантастичні квіти. Оточений горами, «Демон» здається злитим з ними. М. Врубель свідомо обирає «тісний» формат полотна, що зрізує зверху фігуру «Демона», чим підкреслює його скованість. Художник підкреслює, що «Демон» для нього є ідеалом прекрасної людини. Коли дивишся на цю картину, у глядача складається враження фантастичного світу, казково-прекрасного, але водночас немовби скам’янілого. «Демон сидячий» — це міф, створений Врубелем про самого себе замолоду. Образ «Демона» дуже сумний, але це сум юності, він ще далекий від відчаю і сповнений віри у міць своїх крил.

Після завершення «Демона сидячого», Врубель за замовленням І. Кушнерова ілюстрував твори М. Лєрмонтова. З-поміж цих ілюстрацій виокремлюються ілюстрації до «Демона». Кожний із рисунків створено чорною аквареллю, яка набуває в руках майстра багатобарвної палітри. Найвеличніші малюнки М. Врубель зробив для сцен рокових побачень Демона та Тамари. Крім «Демона», художник виконав декілька ілюстрацій до «Герою нашого часу», до поеми «Ізмаїл-Бей» та окремих віршів. Образ «Демона, який летить» в ілюстраціях схожий за характером на «Демона сидячого», але цей демон доросліший і розчарованіший, обличчя сповнене сумом, тіло — стрімкої сили й матеріальної вагомості.

Пізніше, 1902 року, з’явився «Демон, якого повергнуто». Це основний, за задумом художника, твір із його «Демоніади». Велич духу і безсилля тіла — це основні протиріччя картини. Демона майже знищено, але зрозуміло, що його дух незламний: гордий погляд, кожний вигин зламаного тіла, кожна складка неприступних гір провіщають нещодавню битву та незламність героя. Напівоголений демон лежить на плащі на фоні суворих краєвидів. Переломлені над головою руки разом із викривленим обличчям створюють психологічний образ композиції. Картина залишилась не зовсім завершеною. «Демон, якого повергнуто» захоплює не майстерним живописом, а зрілим утіленням трагедії художника (саме у цей час у М. Врубеля з’явилися ознаки психічних розладів).

VI. Актуалізація набутих знань

Аналізування таблиці

«Жанри російського живопису XIX — початку XX ст.»

(Демонструються репродукції картин російських живописців, про які згадано у таблиці «Жанри російського живопису XIX — початку XX ст.».)

Жанри російського живопису XIX — початку XX ст.

Характеристика

Митці та роботи

Розквіт портретного живопису пов’язаний із пошуком нових принципів художньої творчості та поширенням у Росії романтизму, представники якого виступили проти властивої класицизму надмірної регламентації мистецтва та проголосили свободу творчого самовираження художника

О. Кіпренський «Портрет О. С. Пушкіна»; В. Тропінін «Мереживниця», «Портрет сина»; К. Брюллов «Автопортрет», «Портрет поета В. А. Жуковського»

Митці показують, як у важкі моменти історичних зламів складаються долі народу і формується національний характер

К. Брюллов «Останній день Помпеї»; В. Суриков «Перехід Суворова через Альпи», «Ранок стрілецької страти», «Боярині Морозова»

Зображення біблійних сюжетів у російському живописі визначено точним академічним знанням рисунка й колориту

Ф. Бруні «Мідний змій»; О. Іванов «Явлення Христа народу»

У живописі російських передвижників побутовий жанр стає провідним. Знаходячи злободенні сюжети в сучасній дійсності, вони пишуть свої картини з гарячим жалем до «маленьких людей», волають до суспільної совісті, протестуючи проти несправедливості. У 1870—1880-ті роки з’являються так звані хорові картини, у яких дійовими особами є значні за кількісним складом народні маси

О. Венеціанов «Жнива», «Сплячий пастушок», «Ранок поміщиці», «На ниві»; П. Федотов «Сватання майора», «Свіжий кавалер»; К. Брюллов «Італійський полудень», «Дівчина, яка збирає виноград на околицях Неаполя»; В. Пєров «Проводи небіжчика», «Трійка»; І. Рєпін «Бурлаки на Волзі»; В. Суриков «Узяття снігового містечка»

На формування російського пейзажу значно вплинув романтизм. У пейзажах з’являються елементи побутового жанру. Російські митці почали працювати на пленері

І. Левітан «Після дощу», «Над вічним спокоєм»; С. Щедрін «Веранда, оповита виноградом», «Краєвид озера Немі в околицях Рима»; І. Іванов «Краєвид Гостиного подвір’я у Санкт-Петербурзі»

VII. Практична робота

Творче завдання (аналіз твору мистецтва)

Учні класу об’єднуються у 4 групи. Кожна група отримує завдання — за 5—7 хв написати твір-опис за картиною (картини обирають жеребкуванням):

• 1-ша група — В. Васнецова «Іван-Царевич на Сірому Вовку»;
• 2-га група — В. Серова «Міка Морозов»;
• 3-тя група — І. Левітана «Золота осінь»;
• 4-та група — М. Врубеля «Царівна-Лебідь».

Після завершення роботи кожен твір-опис зачитують перед класом.

VIII. Підбиття підсумків уроку

• Мені найбільше близькою є творчість художника.
• Сьогодні на уроці мене вразило.
• Мені цікаво дізнатися більше про.

IX. Домашнє завдання

Для всіх: оформити сторінку «Російський живопис XIX — початку XX ст. та його найяскравіші митці» альбому «Культурна спадщина народів світу».

Ілля Рєпін “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”

Ілля Рєпін увійшов в історію світової культури як російський художник. Втім українська ідентичність завжди була органічною і невід’ємною частиною митця. А українська тематика – наскрізною у його творах.

Вершиною творчості Рєпіна справедливо вважають картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. “Енциклопедія козацького побуту”, “гімн волелюбності та непохитній волі українського народу”, “атлас безмежного сміху” та “симфонія людського реготу”, – описували свої враження захоплені сучасники та мистецтвознавці

Юрій Пуківський

Ілля Рєпін народився 1844 року у приміській слободі Осинівка під Чугуєвом на Слобожанщині. Батько Юхим походив із козацького роду, який мав прізвисько Ріпа.

Перші художні навички Ілля здобув в Чугуївській школі військових фотографів. Потім навчався в іконописній майстерні, підробляв розписуванням храмів.

У 1864–1871 роках навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Закінчив її із золотою медаллю. Згодом як пенсіонер академії кілька років перебував у Франції та Італії.

Рєпін переважно скромно оцінював власні роботи. Водночас картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану” вважав своїм найкращим полотном.

Цей лист – пам’ятка козацької літератури ХVII століття. Антитурецький памфлет не мав нічого спільного з реальною дипломатією того часу. Однак згаданий у різних рукописних, а згодом і друкованих варіантах. Був популярним у середовищі нащадків козацької старшини.

Задум створити картину виник у Рєпіна влітку 1878-го, коли він гостював у маєтку свого приятеля, мецената Сави Мамонтова в підмосковному селі Абрамцево. Ілля ще в дитинстві чув про козацьку відповідь султанові. Втім, прочитавши листа, був настільки вражений, що одразу зробив перший ескіз майбутньої картини.

Джерелом матеріалу для “Запорожців” стала мандрівка Рєпіна до України 1880 року разом зі своїм учнем Валентином Сєровим. Поїздка розпочалася у травні і тривала п’ять місяців. Історико-етнографічна експедиція пролягла землями колишнього Запорожжя. Маршрут для Рєпіна розробив історик Микола Костомаров. Відтак митець ще двічі відвідував Україну. Заповнив десятки альбомів сотнями етюдів та замальовок.

У 1883 році Рєпін відклав роботу над “Запорожцями” на чотири роки. Одночасно працював іще над кількома картинами.

На відзначенні 25 роковин від дня смерті Тараса Шевченка в лютому 1886 року у Санкт-Петербурзі Рєпін познайомився із Дмитром Яворницьким. Історик, етнограф і неперевершений знавець козацької старовини став головним консультантом художника у процесі створення його magnum opus.

У пошуках нових вражень Рєпін за порадою Яворницького вирушив на Кубань, де жили нащадки запорожців. Року 1888 в музеї Кубанського війська він виконав кілька копій зі старовинних козацьких портретів. А у станиці Пашківській зробив низку портретних зарисовок.

Рєпін запланував зобразити запорожців вражаючих розмірів – 203х358 сантиметрів. Загалом робота над картиною тривала понад 12 років. Бувало, художник працював цілими днями. А інколи відкладав роботу на роки. Змінював персонажів – когось додавав, когось забирав.

Коли полотно врешті задовольнило майстра, він презентував його на великій персональній виставці в листопаді 1891 року. Картина одразу здобула визнання публіки, попри гострі зауваження критиків про “історичну недостовірність”. Жодне інше з тисячі полотен художника і близько не мало такої кількості репродукцій та копій.

Після великого успіху на виставках у Росії та за кордоном (Чикаго, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) “Запорожців” придбав імператор Олександр ІІІ. Заплатив за полотно величезну суму – 35 тисяч рублів. Після Жовтневої революції картина стала частиною експозиції Державного російського музею у Санкт-Петербурзі.

Ще не домалювавши основної роботи, Рєпін 1889-го почав працювати над другим варіантом картини. Закінчив її 1896 року.

Альтернативна версія “Запорожців” трохи поступається першій за розмірами – 170х267 сантиметрів – і є кулуарним примірником. Рєпін спробував другий варіант зробити “історично достовірнішим”. Утім результат його не задовольнив, і художник не домалював полотна.

Друга картина відрізняється від первісного варіанта меншою кількістю персонажів та принципово новою композицією.

Року 1935 картину передали до колекції Харківського художнього музею.

Картина, яка зберігається в Харківському художньому музеї

В образі поважного запорозького судді у високій смушевій шапці ліворуч на картині – меценат і збирач українських старожитностей Василь Тарновський-молодший. У його родинному маєтку в Качанівці на Чернігівщині Рєпін провів майже місяць. Змальовував козацьку зброю та предмети побуту із багатющої колекції Тарновських.

Характер щербатого, одноокого реготуна козака Голоти, який рукою показує у бік Османської імперії, художник почерпнув із кучера Тарновського – Микишки. Рєпін встиг списати його під час спільної переправи поромом через Дніпро.

Кошовий отаман Іван Сірко, одна з центральних фігур картини, отримав у прототипи героя російсько-турецької війни генерала Михайла Драгомирова, командувача Київського військового округу, згодом – київського генерал-губернатора. Драгомиров походив зі старовинного козацько-старшинського роду. Сприяв розвитку української культури, театру. Товаришував із Рєпіним та допомагав йому в роботі над картиною, зокрема під час мандрівки Україною. Для синтезованого образу отамана Сірка позував також кубанський козак Василь Олешко. Дослідники творчості Рєпіна стверджують, що суворий вираз очей Сірка художник змалював із портрета Тараса Шевченка, який він написав 1888-го із фотографії Кобзаря.

В образі кошового писаря постав сам Дмитро Яворницький. Щоб витиснути усмішку з похмурого Яворницького, художник вручив історикові альбом зі смішними карикатурами.

Для образу літературного Тараса Бульби позував професор Петербурзької консерваторії, український фольклорист Олександр Рубець. Він був нащадком відомого козацького роду із Стародубщини. Так само, як і Рєпін, народився у Чугуєві. На картині одягнений у червоний жупан, підперезаний широким поясом, гаптованим позолоченими нитками.

Із-за Бульби понуро визирає високий худорлявий козак із довгими вусами. Його прототип – нащадок шляхетського роду з Волині, український співак, соліст Маріїнського театру Федір Стравінський, батько відомого композитора Ігоря Стравінського.

Прототипом для Бульбиного старшого сина Остапа (зображений із перемотаною головою) став український художник, професор Петербурзької академії мистецтв Микола Кузнецов.

Молодший син гоголівського Бульби – Андрій – постає високим вродливим козаком у круглій шапці. Його образ змальовано із зятя Василя Тарновського, чоловіка його доньки Софії, Григорія Глінки. Він доводився внучатим небожем відомому композитору Михайлові Глінці.

Лисий козак із триповерховою лискучою потилицею, який сидить на бочці спиною до глядача, – це поміщик і предводитель дворянства Катеринославської губернії Георгій Алексєєв. Голомоза фактура Алексеєва настільки сподобалася Рєпіну, що він вирішив будь-що задокументувати її на своєму полотні. Поважний чин ніяк не піддавався на вмовляння позувати в такому невигідному, на його думку, ракурсі. Задля того, щоб Рєпін зміг непомітно змалювати голову обер-гофмейстера, Яворницький запросив поміщика – знаного нумізмата – оглянути свою колекцію монет.

Ліворуч від писаря визирає юний, ще безвусий бурсак, підстрижений під макітру. Його змальовано з гіпсової маски, знятої під час практичних занять в Академії мистецтв з обличчя українського художника та етнографа Порфирія Мартиновича.

Беззубий зморщений дід із люлькою у руці перемальований із ескізу, зробленого 1880 року з випадкового попутника / співмандрівника Рєпіна на пристані в Олександрівську, нинішньому Запоріжжі.

Напівголий козак-картяр із сережкою у вусі написаний із корифея українського театру Марка Кропивницького. Згідно з іншою версією, у цьому образі зображено ще одного приятеля Рєпіна – педагога Катеринославської народної школи, поляка Костянтина Белоновського.

Колоритна постать козака, який опустив руку на плече побратима, змальована із художника, викладача Рисувальної школи Імператорського товариства заохочення мистецтв, поляка Івана Ціонглінського.

Персонаж, який зображає татарина, переписаний зі студента татарського походження. Білий разочок зубів Рєпін запозичив із черепа запорожця, знайденого на розмитому водами Дніпра кладовищі в селі Капулівка, де була Чортомлицька Січ.

Посередині столу стоїть запорозький графин із ручкою з Лапинки, передмістя Нікополя. Його придбав Дмитро Яворницький у місцевого селянина, нащадка запорозьких козаків Мокія Лося.

Позаду видніють згорнуті на списах синьо-жовті та малиново-чорні прапори.

Ілля Рєпін

Ілля́ Юхи́мович Рє́пін (стар. Рѣпинъ , Ріпин; 24 липня (5 серпня) 1844(18440805), Чугуїв, нині Харківська область — 29 вересня 1930, Куоккала, Терійокі, Фінляндія) — український художник-живописець. Син солдата, в юності працював іконописцем. Займався в Малювальній школі під керівництвом І. М. Крамського, продовжив навчання в Петербурзькій Академії мистецтв. Близький друг видатного українського історика Дмитра Яворницького.

З 1878 року — член Товариства пересувних художніх виставок. Академік Імператорської Академії мистецтв. Професор — керівник майстерні (1894—1907) та ректор (1898—1899) Академії мистецтв, викладач школи-майстерні Тенішевої; серед його учнів — Б. М. Кустодієв, І. Е. Грабар, І. С. Куліков, Ф. А. Малявін, А. П. Остроумова-Лєбєдєва, М. І. Фешин. Безпосередній наставник В. О. Сєрова.

Уже з самого початку свого творчого шляху, з 1870-х років, Рєпін став однією з ключових фігур реалізму в Російській імперії. Художнику вдалось вирішити завдання відбивання в живописному творі всієї різноманітності довколишнього життя, у своїй творчості він зумів охопити всі сторони сучасності, зачепити теми, що турбували громадськість, гостро реагував на злобу доби. Рєпінській художній мові була властива пластичність, він сприймав різні стилістичні напрямки від іспанців і голландців XVII століття до Олександра Іванова та сучасних французьких імпресіоністів.

Розквіт творчості Рєпіна припав на 1880-і роки. Він створює галерею портретів сучасників, працює як історичний художник і майстер побутових сцен. У жанрі історичного живопису його приваблювала можливість розкрити емоційну виразність пропонованої ситуації. Стихією художника була сучасність, і, навіть створюючи картини на теми легендарного минулого, він залишався майстром наболілої сучасності, скорочуючи відстань між глядачем і героями своїх творів. Останні 30 років життя Рєпін прожив у Фінляндії, у своїй садибі Пенати в Куоккалі. Він продовжував працювати, хоча вже не так інтенсивно, як колись. В останні роки він перейшов на біблійні сюжети. У Куоккалі Рєпін написав мемуари, низка його нарисів увійшла до книги спогадів «Далеке близьке».

Ілля Юхимович Рєпін народився в місті Чугуєві Харківської губернії. Його дідусь по батьковій лінії — неслуживий козак Василій Юхимович Рєпін — був торговцем і мав заїжджий двір. Згідно з метричними книгами, він помер 1830-х роках, після чого всі господарські турботи лягли на плечі його дружини Наталі Тітовни Рєпіної. Батько художника Юхим Васильович (1804—1894) був у родині старшим із дітей. У мемуарних начерках, присвячених дитинству, Ілля Юхимович згадував про батька як про «білетного солдата», який разом із братом щороку їздив на «Донщину» і, долаючи відстань трьохсот верст, приганяв звідтіля табуни коней на продаж. За час служби в Чугуєвському уланському полку Юхим Васильович встиг взяти участь у трьох військових кампаніях, мав нагороди. Зв’язок із рідним містом, Слобожанщиною й Україною Ілля Рєпін намагався зберігати до кінця життя, а українські мотиви посідали важливе місце у творчості художника.

Дідусь художника по материнській лінії — Степан Васильович Бочаров — також багато років віддав військовій службі. Його дружиною стала Пелагея Минаївна, дівоче прізвище якої дослідникам встановити не вдалось. На початку 1830-х років дочка Бочарових Тетяна Степанівна (1811—1880) вийшла заміж за Юхима Васильовича. Перший час Рєпіни жили під одною стріхою з батьками чоловіка; пізніше, назбиравши грошей на торгівлі конями, голова родини зумів побудувати просторий дім на березі Сіверського Донця. Тетяна Степанівна, бувши жінкою грамотною та діяльною, не лише навчала дітей, читаючи їм вголос твори Пушкіна, Лермонтова, Жуковського, але й організувала невелику школу, яку відвідували й сільські діти, й дорослі. Навчальних предметів у ній було небагато: чистописання, арифметика та Закон Божий. У сім’ї періодично виникали проблеми з грішми, і Тетяна Степанівна шила на продаж шуби на заячому хутрі.

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →