Жовтий Клин. Українці почали освоювати Поволжя у XVII столітті

Зображення бика, яке є частиною герба нинішнього міста Енгельса Саратовської області Росії. Бик і сіль на гербі нагадують про українських чумаків, які у ХVІІІ столітті заснували Покровську слободу (від 1931 року місто Енгельс). Поволзькі німці називали місто Kosakenstadt Фото:Shutterstock (RFE/RL Graphics)

У свідомості росіян сформувався стійкий міф: мовляв, Волга – це російська ріка. Як і те, що Крим теж російський. Насправді і Поволжя (Надволжя), й Крим – це регіони, які не мали стосунку до формування російського етносу.

У період Середньовіччя ці регіони належали до Золотої Орди, де в основному переважали кочові тюркські етноси. Після розпаду цієї держави в XV столітті виникла низка ханств, наймогутнішим із яких було Кримське. Також у Поволжі з’явилися ханства, зокрема Казанське й Астраханське. Останні стали об’єктом експансії Московії, яка прагнула освоїти золотоординський простір. У 1550-х роках, за часів правління царя Івана Грозного, вони були підкорені московітами.

Однак завойовникам потрібно було освоїти ці території, окультурити їх, закорінити тут землеробське населення. Зробити це з допомогою росіян-московітів було складно. І немалу роль в освоєнні Поволжя відіграли саме українці. Адже цей регіон був степовим, як і степи Північного Причорномор’я, які заселив український люд. Тому для українців поволзькі степи виявилися ніби «своїми».

І козаки, і чумаки

Заселення українцями Поволжя почалося ще з середини XVII століття. Щоб організувати оборону від кочівників, московські урядники почали селити тут українських козаків, які служили в залогах волзьких міст і на пограниччі, так званих сторожових лініях. Петро І спеціально наполягав на тому, щоб тут поселяли саме українців.

У 1718 році на Поволжі почалося спорудження сторожової лінії із центром у місті Царицин (нинішній Волгоград). Сюди в 1732 році переселили 537 сімей українських козаків, які заснували кілька слобод. Серед них – слободу Дубівка, яка стала центром заснованого в 1733 році Волзького козацького війська, котре складалося з українських та донських козаків.

Мапа України 1918 року, укладена Степаном Рудницьким. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Надволжя стало місцем міграції українського козацтва, яке в той час зазнавало утисків на Гетьманщині та Слобожанщині. Для українців цей регіон ніби став «новою Січчю». Адже тут, незважаючи на небезпеки пограничного життя, існувала воля. А влада державних структур не особливо давала про себе знати.

Омелян Пугачов (1742–1775) – донський козацький отаман, який походив із українських козаків Донщини, один із керівників селянської війни на землях Російської імперії у 1773–1775 роках

Не випадково на Поволжі в 1774 році розгорілося повстання під проводом Омеляна Пугача (Пугачова). Цього ватажка підтримало Волзьке козацьке військо, а українська Дубівка охоче перейшла на бік повстанців.

Загалом український чинник у Пугачовському повстанні був одним із головних. Фактично це було повстання українських козаків разом із російськими казаками (яїцькими, донськими) й тюркськими народами Поволжя, Приуралля, Західного Сибіру проти російського самодержавства. Тому після придушення цього повстання, у 1776 році, Волзьке козацьке військо розформували. У часі це майже збіглося із ліквідацією Запорізької Січі в 1775 році. Таким чином Катерина ІІ вирішила розправитися з українською козацькою вольницею.

Дещо пізніше, ніж українські козаки, на Поволжі з’являються українські чумаки. На відстані 300 кілометрів на схід від міста Саратова розташоване озеро Ельтон, на дні якого є поклади солі.

Ельтон – найбільше в Європі солоне озеро (мінеральне озеро) з ропою, з якого українські чумаки добували сіль. Озеро розташоване на півночі Прикаспійської низовини у нинішній Волгоградській області Росії, поблизу кордону з Казахстаном

Соляний промисел розпочався тут ще в XVII століття. У 1747 році видобування солі на цьому озері та її продаж, який давав великі прибутки, стали монополією царського уряду. Однак доставка солі з Ельтона до Саратова, де існувало спеціально створене Соляне комісарство, була непростою справою. Адже транспортувати сіль постійно зважали кочівники-калмики, які чинили напади. Тому царські урядники почали використовувати українських чумаків, які мали досвід такого непростого й ризикованого транспортування. Першими прибули сюди чумаки з Харківщини й Полтавщини.

У другій половині XVIIІ – на початку ХІХ століття на протилежному березі Волги від Саратова козаки й чумаки заснували низку слобод та хуторів. Серед них найзначнішою стала Покровська слобода (зараз місто Енгельс). До речі гербом цього міста є віл, який везе сіль.

Герб нинішнього міста Енгельса Саратовської області Росії. Бик і сіль на гербі нагадують про українських чумаків, які у ХVІІІ столітті заснували Покровську слободу (від 1931 року місто Енгельс). Поволзькі німці називали місто Kosakenstadt

Жовтий Клин. Пам’ятник гербу Енгельського муніципального району. Місто Енгельс Саратовської області, колишня назва – Покровськ, до того це була Покровська слобода, яку заснували українські чумаки у 1747 році. Поволзькі німці називали місто Kosakenstadt

Царський уряд надав українським чумакам Поволжя певні привілеї. У 1797 році їх звільнили від військових повинностей, податків, наділили землями, як державних селян приписали «до Ельтонського озера». Ці чумаки творили окремий соціальний стан з певними привілеями. При цьому вони підтримували зв’язки з чумаками України, які приїжджали на Поволжя купувати сіль, рибу, інші товари. Чимале значення у цих зв’язках відігравала згадувана Дубівка, розташована на перехресті торгових шляхів Поволжя й Подоння.

Освоєння українцями ельтонських земель знайшло навіть відображення в їхній місцевій народній творчості. Зокрема, фольклористи записали пісню, в якій є такі слова:

Ой упала нивка в кінці материнка,
Там дівчина жито жала, сама чорнобривка.

Іде та козак дорогою: «Помагай Біг жінці!»
Вона стала, одказала, сердешним назвала.

Вона ж сія слава на всю Ельтон пала,
Що дівчина козаченька серденьком назвала.

Ельтон – найбільше в Європі солоне озеро (мінеральне озеро) з ропою, з якого українські чумаки добували сіль. Озеро розташоване на півночі Прикаспійської низовини у нинішній Волгоградській області Росії, поблизу кордону з Казахстаном

Щоправда, з часом видобуток солі в районі озера Ельтон почав скорочуватися. І в 1828 році «ельтонські» чумаки втратили пільги. Вони були переведені до категорії державних селян, на них були накладені відповідні податки й повинності.

Українські поселення на Поволжі

Українські поселенці відіграли помітну роль у розвитку економіки Поволжя, а також культури цього регіону. Зокрема, вони сприяли утвердженню тут землеробства, зробили чимало для поширення православ’я.

Як правило, засновуючи те чи інше поселення, українці спочатку будували храм, який освячувалася в певне церковне свято. Він назв цих храмів часто походили назви слобод-поселень – наприклад, слободи Покровська, Успенська, Богословська тощо.

Жителі українських слобод жили окремо від представників інших народів. Навіть вкінці ХІХ століття, як відзначали дослідники, вони в більшості випадків зберігали свою мову й побутову культуру.

Чимало назв цих поселень вказують на їхнє українське походження. Наприклад, Велика і Мала Чернігівка в теперішній Самарській області; Луганське, Львівка, Полтавка, Семено-Полтавка – в Саратовській області; Київка, Київське, Ніжинське, Нова Полтавка, Фастів, Харківка – у Волгоградській області.

Саме в цих трьох областях, а також у області Астраханській переважно сконцентровані українські поселення. У них і далі мешкають люди з типово українськими прізвищами, наприклад, Шевченко, Коваленко, Мірошниченко, Ткаченко, Пихиєнко і так далі.

Жовтий Клин. Виступ українського ансамблю бандуристок біля пам’ятника Тарасу Шевченку в селище міського типу Самійлівка Саратовської області. 1980-і роки

Жовтий Клин. Фестиваль української культури. Виступ бандуристок біля пам’ятника Тарасу Шевченку в селищі міського типу Самійлівка Саратовської області. Фото до 2001 року

Жовтий Клин. Учасниці ансамблю бандуристок «Чарівниці» біля пам’ятника Тарасу Шевченку в селі Старий Хопер Балашовського району Саратовської області. 1978 рік

«Світова мапа з розміщенням Українців по світу» Юрія Гасенка, видана в 1920 році у Відні. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Зрозуміло, що Поволжя було місцем колонізації й інших етносів, зокрема російського, який став тут переважати. Спеціально царський уряд селив сюди й німців, які створили тут низку поселень. Місцеві ж українці зазнавали русифікації. Особливо це стосувалося тих, які переселялися в міста.

Незважаючи на міграційні процеси, українці лишалися на Поволжі однією з найбільших етнічних груп (після росіян). Так, за переписом 1926 року, в Сталінградській губернії проживало майже 141 тисяча українців, що становило близько 10 відсотків. У Саратовській губернії їх було понад 202 тисячі (близько 7 відсотків).

Ухвалена 1926 року конституція республіки передбачала функціонування трьох офіційних мов – німецької, російської та української. Однак ця конституція не була затверджена

У міжвоєнний період, із 1923-го по 1941 рік, більшовики створили радянську автономну республіку німців Поволжя. За переписом 1926 року, в ній проживало 68,5 тисяч українців. Це було майже 12 відсотків населення республіки. Українці були третьою за кількістю (після німців та росіян) етнічною групою цього адміністративного утворення.

Ухвалена 31 січня 1926 року конституція республіки передбачала функціонування в ній трьох офіційних мов – німецької, російської та української. Однак ця конституція, як і інші конституції автономних республік, не була затверджена Всеросійським центральним виконавчим комітетом рад.

Столицею ж автономної республіки німців Поволжя було місто Покровськ – колишня заснована українцями Покровська слобода. До речі, німці іменували це місто Козакенштадт, тобто місто козаків. У 1931 році Покровськ-Козакенштадт перейменували в Енгельс.

Незважаючи на русифікацію, все ж значна частина українців Поволжя зберегла свою ідентичність. Це, значною мірою, обумовлено специфікою української міграції в цей регіон. Адже ця міграція мала давню традицію. І місцеві українці розглядали Поволжя як «свою землю». Нині, наприклад, у Волгоградській області близько 82 тисяч осіб вважають себе українцями. В окремих її районах (Новоніколаєвському, Єланському, Руднянському, Жирновському, Данилівському, Старополтавському) вони становлять близько 10–20 відсотків населення.

Загалом же історія українців Поволжя є цікавою й повчальною. Та, безперечно, заслуговує на увагу.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

​100 років тому українці Сірого Клину створили в Сибіру власне самоврядування і військові підрозділи

Сірий Клин. Козаки куреня імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Сірий Клин (інша назва: Сіра Україна) – неофіційна назва Південно-Західного Сибіру і Північного Казахстану з кінця XIX–початку XX століття, де розгорнулася масова українська колонізація (загальна площа колонізованої території – 460 тисяч квадратних кілометрів). У 1917–1920 роках на Сірому Клині був розгорнутий рух за Українську Державну Автономію

Сто років тому українське громадсько-політичне життя вирувало не лише на території України, а й далеко за її межами. Ми вже розповідали про український чинник на Далекому Сході і на Кубані. Ще одним таким осередком стали українські громади Сірого Клину – так називалася територія української колонізації в Сибіру.

«Перечитуючи історію Сибіру, часто ловиш себе на думці, що є сила сибірських сюжетів, які, попри те, що відбувалися далеко від Наддніпрянщини, з повним правом є повною мірою українськими», – зазначає дослідник української історії Сибіру Роман Захарченко. Із ним Радіо Свобода поспілкувалося про Сірий Клин і тамтешній український рух 100 років тому.

Українська репрезентація на урочистій ході у Томську на честь Великої загальноросійської революції. 23 (10) березня 1917 року

– Перш, ніж говорити про ті події, давайте зупинимося на тому, що становили собою українські громади Сибіру й як вони з’явилися?

– Українське життя Сибіру, український Сибір як масове явище, започаткувалося приблизно з 1891–1892 років, у часи столипінських переселень…

– Даруйте, Столипін трохи пізніше став прем’єр-міністром і започаткував свою реформу.

– Так, пік цих переселень припав на добу прем’єрства Столипіна, десь 1907–1911 роки. Але початок цього масового переселення можна умовно датувати 1891–1892 роками. Він був пов’язаний з будівництвом Транссибірської магістралі, у зв’язку з цим початково заселявся Західний Сибір: Тобольська губернія й Акмолинська область. Після 1893 року, з відкриттям наступної ділянки Транссибу, почав заселятися Східний Сибір.

– Як багато українців туди поїхало?

– Понад півмільйона переселенців.

​– Ще одна назва цього регіону Сірий Клин. Чому саме сірий ? Українські колонії на Далекому Сході називали Зеленим Клином, у Сибіру – Сірий Клин, у Надволжі – Жовтий Клин, на Кубані – Малиновий Клин. Звідки цей «клин» і що це означало?

– Це питома історично українська народна традиція – називати ці терени клинами. Втім, досі нема усталеної думки, чому так сталося. Спочатку згадується у джерелах назва Зелений Клин, а потім, відштовхуючись від цієї назви, у середовищі українських переселенців у Сибіру і Туркестані виникла назва Сірий Клин. У вузькому значенні це була територія сучасного південного Казахстану, де селилися перші громади переселенців. А потім вона перейшла на цілий терен, відомий як Середньоазійський степовий край.

​– Селилися у сільськогосподарських районах, де землі були придатні для сільського господарства?

– Звісно, на 95% це була селянська колонізація.

– Сто років тому в Росії у цей час розгорталася своя російська громадянська війна. Як у цих умовах відчували себе українці Сибіру?

– Це доволі контроверсійне питання. Як розглядати поняття українці Сибіру? Українці на той час мали свої сільськогосподарські громади, які були більшою мірою аморфними. Ми мали галичан військовополонених, яких було надзвичайно багато, мали громади здебільшого інтелігентські у містах Сибіру.

​– Крім того, під час Першої світової війни у Сибіру опинилося багато українських переселенців із Холмщини і з Волині, які тікали від фронту.

– Так, ще одна категорія – біженці або переселенці. Ми знаємо, що холмщаки, яких вигнали у біженство, переважно бідували. Дехто зміг знайти собі роботу, однак більшість з них мали родичів у Сибіру, які туди переїхали за Столипінським переселенням, і вони до них поїхали.

​– Отже, як українська громада Сибіру – така строката і неоднорідна, яка складалася з дуже різних людей – реагувала на ті події: спочатку більшовицька влада, потім місцевий сибірський уряд встановив свою владу, потім до влади прийшов адмірал Колчак?

– Український рух намагався пристосовуватися до цих умов. Ще до Жовтневого перевороту були проведені перші зібрання українських громад в Омську, Томську, Новомиколаївську (зараз Новосибірськ – ред.), Барнаулі, в Славгороді, де були оформлені або місцеві українські ради, або українські громади, або товариства. Значу роль у їх оформленні відіграли мобілізовані українці, які потрапили до сибірських маршових рот, до сибірських стрілецьких полків.

На Першому Українському з’їзді Сибіру в Омську в липні-серпні 1917 року було обрано Головну Українську Раду Сибіру

​– А сто років тому, у 1918 році, в чому полягало українське життя?

– Після того, як були створені перші місцеві українські ради, вони одразу почали формувати свій центральний провід.

На Першому Українському з’їзді Сибіру в Омську в липні-серпні 1917 року було обрано Головну Українську Раду Сибіру. Ухвалили постанову про необхідність видання українського періодичного органу.

​– І виник такий орган?

– Так, видавався друкований орган. Він спочатку мав отримати назву «Українець на Сибіру», а згодом, коли набралися кошти, цей часопис отримав назву «Український голос». Його перше число вийшло у грудні 1917 року. Загалом вийшло десь 5-7 чисел. Надзвичайно цікавий почин, на превеликий жаль він не зміг довго протривати.

​– Відбувся перший з’їзд у 1917 році, а далі відбувалися з’їзди?

– Справа у тому, що була ще предтеча цього з’їзду – Перший Український військовий з’їзд Сибіру наприкінці червня–на початку липня 1917 року. Саме згідно з постановами цього з’їзду зібрався перший громадянський з’їзд. Військові ініціювали українське політичне життя Сибіру. Завдяки тим мобілізованим українським солдатам і офіцерам, які опинилися у сибірських підрозділах, виникло і розбудувалося українське життя на Сибіру.

11–13 серпня 1918 року відбувся Другий з’їзд – так само в Омську, так само на вулиці Двірцевій, 10 – це сучасна Леніна.

​– Наскільки це були представницькі заходи?

– На першому з’їзді було приблизно 150 учасників, на другий – прибуло 83 учасники від 19 громад.

– Чим би ви пояснили зменшення представницького рівня?

– Напевне тим, що до 1918 року певна частина українських діячів встигла від’їхати на Наддніпрянщину, щоб взяти участь у подіях в Україні.

​– А великим було прагнення українців повернутися назад в Україну? Чи вони вже мислили себе українцями Сибіру й хотіли залишатися там?

Селяни доволі потужно виявляли свою думку стосовно повернення до України, вони сумували за рідним краєм

– Ми не можемо судити, наскільки масовим було це явище, однак за фактами, які ми маємо, селяни доволі потужно виявляли свою думку стосовно повернення до України, вони сумували за рідним краєм. Навіть попри те, що начебто вони мали землю, у багатьох ситуаціях вони відчували утиски.

На жаль, ми не маємо у джерелах думки тих українців, які вже мислили себе сибіряками, які прагнули залишитись. Але те, що цей рух був доволі помітний, можна судити навіть з того, що вже у серпні 1917 року в Омську був надрукований двомовний обіжник, який закликав селян утриматися від непродуманих кроків – щоб вони не думали, що можна нині повернутися й одразу отримати землю в Україні, а натомість слід дочекатися слушного моменту.

​– Як складалися відносини між українською громадою і місцевими урядами?

– На початках відносини українців і місцевих урядів були цілком нормальними.

За інформацією, яку ми маємо на 1917 рік, українцям ніхто не перешкоджав у їхньому рухові.

В 1917 році до Сибірської обласної Думи обрали кількох представників української громади, зокрема, це В’ячеслав Яновицькій та Іван Нагірний, загалом чотири-п’ять чоловік.

– Був момент, коли Сибір проголосила свою незалежність, допоки в Росії визначиться, яка там буде центральна влада в Москві чи у Петрограді.

– Так, влітку 1918 року було видано декрет про державну незалежність Сибіру до того моменту, поки можна буде об’єднати усі колишні землі Російської імперії.

– Як українці реагували на незалежність Сибіру?

– Ми маємо реакцію на ці події Другого Українського сибірського з’їзду, який відбувся у серпні 1918 року. Там схвалили Декларацію про незалежність і рішення про створення сибірських військ, про те, що сибірський уряд має захищати кордони й незалежність Сибіру.

Українці наполягали на тому, щоб були створені окремі українські підрозділи в складі сибірського війська

Водночас українці застерігали своє право на створення власних військових частин, наполягали на тому, щоб були створені окремі українські підрозділи в складі сибірського війська, а також звертали увагу сибірського уряду на певну непослідовність у його діях: декларативно схвалювалися права усіх народів, які живуть на теренах Сибіру, а на ділі цього не було дотримано.

– Наскільки мені відомо, українці таки створили свої збройні підрозділи в лавах сибірської армії, яка потім стала складовою білогвардійських військ під орудою адмірала Колчака. Часто фігурують такі назви, як курінь імені Шевченка і курінь імені Сагайдачного. Що відомо про ці підрозділи?

Курінь Сагайдачного придушував більшовицькі повстання на Алтаї. Учасниками цих повстань більшою мірою були українські переселенці

– Курінь імені Сагайдачного був створений в Омську влітку 1918 року, декрет про його створення датований червнем 1918-го. Хоча, на мою думку, можна сказати, що предтечею цього куреня був Омський український курінь, який відомий ще з подій літа 1917-го. На його чолі тоді був Іван Прогло, який потім наступного року прославився тим, що з кількома колегами стали представниками українських сибірських громад, які дісталися з Західного Сибіру до Києва в часи чехословацького перевороту …

– Це коли чехословацький корпус їхав Транссибірською магістраллю на Владивосток і в якийсь момент підняв антибільшовицьке повстання.

– Так, їх хотіли роззброїти, вони чинили спротив й у зв’язку з цими подіями врешті-решт утворився більшовицько-білий фронт.

​– Як у цьому контексті діяли українці? Вони в цей момент їхали з України чи поверталися в Україну?

Кілька українських громад Західного Сибіру у квітні-травні 1918 постановили надіслати своїх представників до Києва

– Кілька українських громад Західного Сибіру у квітні-травні 1918 постановили надіслати своїх представників до Києва, оскільки бракувало сталого зв’язку з митрополією. Ці представники виїхали з Західного Сибіру, з Омська приблизно всередині травня, а чехословацьке повстання розпочався у 20-х числах травня. Відповідно ці посланці встигли проїхати до Києва щасливо.

– А назад повернутися?

– Щодо цього ми не маємо інформації.

​– Тож що з цими збройними формаціями, цими куренями? Яка їхня доля?

– Курінь Сагайдачного був доволі діяльною військовою одиницею. Він героїчно бився на фронті у Башкирії, в районі міст Белебея і Сякаєво на боці білогвардійських військ у травні 1918 року. Окрім того, він придушував більшовицькі повстання на Алтаї. Учасниками цих повстань більшою мірою були українські переселенці.

– Трагічний аспект, що український підрозділ придушував повстання українських селян Сибіру.

– Так, хоча ми конкретики не знаємо, лиш те, що сагайдачники брали у цьому участь.

– У російському фільмі про адмірала Колчака був такий епізод: на військовій нараді якийсь сповіщає, що сталася зрада: український полк перейшов на бік більшовиків. Що малося на увазі? Чи це вигадка режисера?

– Це прикрий інцидент, який стався з іншим українським сибірським підрозділом, з куренем імені Шевченка, який перейшов на бік червоних, у зв’язку з чим оголив тили білої армії. Через що білі підрозділі змушені були відступити. Відтак виникла підозра і стосовно сагайдачників, які змушені були виправдовуватися в засобах масової інформації, через газети.

Але не так все просто було із тим заколотом, як вважається. Насправді, до заколоту куреня Шевченка доклали руку більшовицькі агенти. Справа у тому, що під час свого формування у Челябінську до нього цілеспрямовано було надіслано місцевих українців – більшовиків-підпільників. Один з них Федір Колчук був родом з Вінниччини. У певний момент вони підняли повстання, перебили офіцерів відданих рухові.

– Офіцери у цьому курені були українці?

​– Отже, в межах російської громадянської війни, українці між собою теж з’ясовували стосунки. Така бурхлива й непроста історія українського руху в Сибіру.

Підбиваючи підсумки, як на вашу думку, що вдалося й не вдалося українцям Сибіру?

– Якщо говорити про ту добу, їм не вдалося створити шкільну мережу. Хоча, якщо говорити вже про 1920-і роки, то під час більшовицької коренізації деяка кількість українських класів і хат-читалень була створена. Добилися створення українських періодичних видань, створення українських військових з’єднань. Такі були здобутки.

Дуже приємно, що наш народ спромігся на такі здвиги, як скликати цілий з’їзд і навіть створити Головну Українську раду Сибіру.

​– А яка була доля цієї Головної Української ради Сибіру?

– На превеликий жаль, на це питання немає вичерпної відповіді. Її діяльність простежується в 1917–1918 роках, вона була засновницею того ж «Українського голосу». Швидше за все, вона припинила свою діяльність після постанови Колчака про розформування українських військових частин, після переходу куреня імені Шевченка на бік червоних. Напевне, через ці події в першій половині 1919 року їй довелося піти в підпілля.