Як жили стародавні римляни?

Римська культура також справила величезний вплив на розвиток європейської цивілізації: багато сучасних мов створювалися на основі латинського алфавіту, римське право досі вивчають юристи, юліанський календар, запроваджений Юлієм Цезарем в 46 році до н. е. тільки з XVI ст. почав змінюватися григоріанським, яким ми і користуємося зараз.
Коли в 753 році до н. е. був заснований Рим, жителі навколишніх районів були в основному хліборобами. Однак під час війни, ставши солдатами, вони проявляли мужність і героїзм. Поступово римляни завоювали всю Італію.
До 509 року Рим залишався імперією. Потім він став республікою. У цей час сформувався єдиний правлячий клас – патриції, решту населення становили плебеї, т. Е. Землероби і ремісники.
Але головною робочою силою в Римі були раби. Ними ставали жителі захоплених Римом держав. При імператорі Клавдії в Римі налічувалося до 20 000 рабів.
Основною мовою в Римі був латинський. Його назва походить від Лациума – назви області, з якою Рим почав розвиватися.
Коли Рим став імперією, його влада поширилася на величезну територію. Але все скінчилося крахом, тому що імперія трималася тільки на силі римської армії, і до 476 році н. е. розпалася.
Сьогодні ми багато знаємо про життя римлян завдяки археологічним розкопкам. У 79 році н. е. під час виверження Везувію вулканічним попелом були повністю засипані міста Помпеї і Геркуланум.
Катастрофа сталася так швидко, що багато жителів навіть не встигли покинути свої будинки. Розкопані археологами багато століть по тому, ці міста дали яскраву картину повсякденного життя далекого минулого.
Здійснюючи прогулянку з цього мертвому місту, ми можемо розглядати фрески і мозаїчні підлоги в будинках, статуї в садах, там, де колись били фонтани. У деяких будинках збереглася навіть домашнє начиння, кинута тікає жителями.
У стародавньому Римі були відомі гарячі ванни та опалення за допомогою підігрітого повітря. У кімнатах були широкі вікна, закривати фіранками, і низькі столи. За ними не сиділи, як у наш час, а напівлежали на спеціальних ложах.
Що жили в цих будинках люди були дуже багатими. Плебеї жили в будинках скромніше, а раби тулилися в землянках.

Пиши в коментарях свої зауваження щодо статті. Будемо активно виправляти.

Ви використовуєте старий браузер – Internet Explorer ! Сайт може працювати неправильно. Ми рекомендуємо використовувати Internet Explorer 11.

© 2024 Всі права захищені. При використанні матеріалів нашого сайта посилання на наш сайт обов’язкове! Дякуємо за розуміння.

Релігійні вірування давніх римлян

Давньоримська релігія має ряд спільних рис з давньогрецькою, що обумовлено частково схожими історичними умовами та прямим впливом, в той же час відрізнялася певною своєрідністю.

Найдавнішим витоком релігійних вірувань та обрядів римлян була сімейно-родова релігія. Римляни вірили в душі померлих – мани, які вважалися покровителями сім’ї та роду, в пенатів (від penus – провізія, запаси їжі) – домашніх духів-оберегів, у ларів -духів-покровителів (lares familiaris – духи сім’ї, lares регшагіпі -духи мореплавства, lares militares – духи військових). У кожного члена сім’ї був свій геній, котрий вважався виразом сили даної людини, його енергії і здібностей. Усіма домашніми шанувався геній батька – genius domus. Сімейно-родовий культ був пов’язаний у римлян також з архаїчним вшануванням вогню, який пізніше набув загальнодержавної форми.

Також здавна римляни шанували різних богів, наприклад, Юпітера – бога неба, світла, володаря погоди і дощу, носія перемоги; Юнону – дружину Юпітера. Багато з богів за своїм походженням були пов’язані з землеробськими культами. Так, наприклад, Марс вважався богом війни, однак був також покровителем землеробства та скотарства; Венера, богиня любові й краси, у той же час вважалася божеством садівництва й виноградарства; Мінерва – богиню родючості, покровительку мирної праці, наук і мудрості, а також ремесел, медицини і мистецтва. Крім того, римляни населяли весь світ, усі предмети і явища численними дрібними божествами і духами, широко практикували ворожіння і різноманітні магічні дії.

У створенні початкової староримської релігії величезна заслуга належить одному з царів Риму – Нумі Помпілію, який вирішив підкріпити дію права і закону опорою на страх перед богами. Він встановив порядок жертвоприношень, заснував посаду верховного жерця бога Юпітера, призначив жерців богів Марса і Квіріна, посаду понтифіка, який мав наглядати за здійсненням жертвоприношень, тобто започаткував впорядкування культу, формальна сторона якого пізніше набула у давньоримській релігії особливого значення. Римляни вважали дуже важливим старанне дотримання всіх обрядових норм і встановлених формул, оскільки найменше порушення їх у діях чи словах, зокрема, у вимовлянні імені бога, могло розсердити бога, і тоді весь обряд втрачав дієвість. Тому усі звернення до богів, магічні формули, заклинання, були чітко унормовані: причому їх применшення вважалося зневагою до того божества, до якого в даний момент зверталися, а їх перебільшення

– зневагою до інших богів.

По мірі зростання римської держави, приєднання до неї нових територій римський пантеон збагачувався новими богами і богинями, причому особливо відчутним був вплив Греції: римляни стали шанувати і грецьких богів, наприклад, Аполлона, Геракла (потім Геркулес). При цьому римські боги стали ототожнюватися з грецькими: Юпітер – із Зевсом, Юнона – з Герою, Мінерва – з Афіною, Діана – з Артемідою, Марс – з Аресом, Венера – з Афродітою, Веста

– з грецькою богинею Гестією.

На початок II ст. до н.е., остаточно склався культ 12 головних римських богів: Юпітер – цар богів, бог грому і блискавки; Юнона, його сестра і дружина – покровителька жінок і материнства; Нептун – бог моря і покровитель мореплавства; Мінерва – богиня воїнів, покровителька ремесла; Марс – бог війни; Венера – богиня краси і кохання; Аполлон – покровитель музики, мистецтва, лікарів та віщунів, бог Сонця; Діана – богиня Місяця і полювання; Вулкан – бог ковалів та ремісників; Меркурій – бог торгівлі, вісник Юпітера; Церера – богиня землеробства; Веста – богиня домашнього вогнища та держави. Веста вважалась покровительницею Риму, її ім’я походило від слова “горіти” і саме вогонь був її єдиним зримим ликом. Цій богині належало виняткове положення в системі культу і лише її храми мали округлу в основі форму.

Римський культ зводився до виконання в точно визначені моменти і в точно визначених формах певних обрядів, жертвоприношень, до виголошування узаконених ритуальних формул. Винятково важливою формою культу була мантика – система ворожби. Перед кожною важливою подією суспільного характеру

• – перед початком війни, укладанням миру, побудовою храму чи іншої споруди – римляни зверталися до бога за дозволом на це. Найбільш поширеними способами мантики були:
• – ауспіції – ворожба на польоті птахів, або спостереження за тим, як священні кури клюють зерно;
• – гаруспіції – ворожба на нутрощах тварин, принесених у жертву;
• – ворожба на основі спостережень за незвичайними явищами природи, які вважалися злими знаменнями.

У римському суспільстві існувало численне жречество; жерці були посадовими особами держави, а усі релігійні справи вирішував сенат. Посада жерця була виборною, вона не оплачувалася, однак була впливовою. Хоча у Римі не було особливого жрецького стану, проте тут здавна існували жрецькі колегії. Кожна колегія мала свою спеціалізацію: наприклад, жерці-фламіни обслуговували одного якогось бога; жерці-авгури ворожили за характером польоту птахів; понти-фіки – посадові особи, що слідкували за календарем, призначенням свят. Особливою шаною користувалися весталки – жриці богині Вести, котрі підтримували вогнище в її храмі. Навіть магістрати мали поступатися їм дорогою, а коли весталка зустрічала злочинця, якого вели на страту, то закон звільняв його від покарання. Будучи представницями знатних родів, весталки залишались у званні жерців 30 років, і давали обітницю безшлюбності і строгої цнотливості, порушення якої суворо каралось – їх живцем закопували в землю.

У період Римської імперії починається обожнення імператорської влади. Обожнення імператорів, спочатку посмертне, а потім і за життя, почалося з Юлія Цезаря, який підкреслював свою належність до безсмертних богів. Йому першому був влаштований “апофеоз” – офіційні божественні почесті після смерті. До імені спадкоємця Юлія Цезаря – Октавіана, що набув необмеженої влади, було додано ім’я “Август”, тобто “звеличений богами”, “рівний богам”. Великого значення набув культ генія Августа, що безпосередньо стверджував його виняткову владу. Август став верховним жерцем – великим понтіфіком, також авгуром та ін. Культ Августа поширювався і в завойованих Римом країнах: наприклад, в Єгипті він вважався фараоном і сином бога Сонця Ра. Після смерті Августа сенат ухвалив спорудити йому храм і встановити його культ. Імператор Калігула вже за життя проголосив себе богом і навіть наказав замінити голови на статуях грецьких богів зображенням власної, був введений офіційний культ “генія імператора”. Таким чином, обожнення імператора ставало головним змістом римської релігії, яка привчала до дисципліни і підлеглості. Зі свого боку імператорська влада здійснювала безпосереднє управління всіма релігійними справами і в таких умовах потреби в церкві не було.

На пізніх етапах існування Римської імперії в ній підсилюється вплив східних культів, що обіцяли стражденним потойбічне щасливе життя, якого вони не могли одержати від численних римських богів – адже у традиційній римській релігії уявлення про потойбічний світ були невиразними.

Серед східних культів з’явилась і нова релігія, якій належало велике майбутнє. Це було християнство, що зародилося в першій половині І ст. н.е. в Палестині як одна із сект іудейської релігії. В силу цілого ряду якостей і специфічних історичних умов розвитку, про які буде мова в наступних розділах, воно поступово набрало великого значення і в кінцевому підсумку стало державною релігією Римської імперії.

Римська релігія, що продовжувала існувати в той час, коли почало розвиватися християнство, була терпимою до чужих богів і культів, особливо до богів підкорених Римом народів, оскільки шукала їхньої підтримки у зміцненні своєї влади. Правда, вимагалося, в усякому разі формально, визнавати пріоритет римських богів, що репрезентували державу.

Римські релігійні вірування та міфологія

Архаїчний період охоплює багато століть – від прадавніх часів до середини III ст. до н. е. У VIII—VI ст. до н. е. завершується процес об’єднання окремих племен. Це перехідна доба від первісного ладу до рабовласницького. Є відомості, що в Римі панувала династія етруських царів.

Наприкінці VI ст. до н. е. її було повалено і встановлено республіку, яка проіснувала до кінця І ст. до н. е. Римська республіка була рабовласницькою. Її історія заповнена війнами, що стали джерелом постачання рабів.

За архаїчного періоду були закладені підвалини самобутності римської літератури. Джерела цієї самобутності – у фольклорі. Вчені вважають, що народна поезія в Давньому Римі була розвиненою і різноманітною, але до нас вона не дійшла. Найбільшу питому вагу з фольклорних творів, що збереглися, мають історичні легенди. Вони й досі користуються популярністю (легенда про засновників Риму – братів Ромула і Рема; про гусей, що врятували Рим; про викрадення сабінянок; про доброчесну Лукренцію тощо). До цих легенд часто звертались художники і поети.

Характерною ознакою римських релігійних вірувань є конкретність мислення. Найдрібніші форми буття підлягали сонму богів, які були навіть організаторами робіт та упорядниками сімейних і суспільних відносин. Наприклад, одна богиня допомагала рубати дерева, інша доглядала, щоб підрубані дерева падали, далі повалене дерево потрапляло у розпорядження третьої тощо. За словами Анатоля Франса, боги римського Пантеону були схожі на муніципальних службовців. Згодом прадавні вірування латинян поступаються елліністичній, греко-римській релігії. Проте міфи, що складалися за архаїчної доби, ще довго впливали на духовне життя римлян.

Римська міфологія докорінно різниться від грецької. Тверезі римляни, фантазія яких не створила народного епосу на зразок “Іліади” та “Одіссеї “, не знали міфології. Їхні боги безживні. Це білі постаті без родоводу, без тих подружніх, батьківських і синівських зв’язків, які об’єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межі їхньої влади і діянь. Про них не складали ніяких легенд. Цей брак легенд, що свідчить про конкретне мислення, стародавні люди вважали достоїнством римлян, які мали славу найрелігійнішого народу. Греків дивувала ця релігія без міфів, які зачіпали честь і достоїнство богів.

У первісній римській релігії відбилася простота працьовитих селян і пастухів, зайнятих тільки щоденними справами свого скромного життя. Схиливши голову над нивою, яку виорювало його дерев’яне рало, і над луками, де паслися його стада, стародавній римлянин не відчував бажання зводити свій погляд до зірок: він не поклонявся ні сонцю, ні місяцю, ані тим небесним явищам, що своїми таємницями збуджували уяву інших народів.

З нього досить було таємниць у найбуденніших справах і в найближчому оточенні. Якби хтось обійшов усю стародавню Італію, то побачив би людей, які моляться в гаях, уквітчані жертовники на полях, гроти, прикрашені зеленню, дерева, обвішані рогами й шкурами тварин, камені, окроплені маслиновою олією. Усюди ввижалося якесь божество, і недарма один з латинських письменників сказав, що в цій країні легше зустріти бога, ніж людину.

За переконанням римлянина, людське життя у всіх, навіть найменших проявах було під владою і опікою різноманітних богів, тому людина на кожному кроці відчувала залежність від якоїсь вищої сили. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутніші, було безліч менших богів, духів, які опікувались окремими життєвими чи господарськими справами. Обмежена сфера їхнього впливу поширювалася тільки на певні моменти в обробітку землі, рості хлібів, вирощуванні худоби, бджільництві, житті людини.

І так було у всьому. Гадали, що кожна невдача, навіть найменша, і кожен успіх, навіть найнезначніший, були проявом гніву чи доброзичливості божества.

Римлянин не осмілювався твердити, що він уміє розрізнити, бог це чи богиня. У молитві він теж був обережний і казав: “Юпітере Преблагий, Великий, чи, якщо хочеш, називайся якимсь іншим іменем.” А приносячи жертву, казав: “Бог ти чи богиня, чоловік чи жінка”.

Римські боги не спускалися на землю й не показувались людям так охоче, як грецькі. Вони тримались на відстані від людини.

Усе, що в Римі знали про богів, зводилось до того, як їх належить ушановувати і в яку саме хвилину просити в них помочі. Вони уявляли собі богів схожими на преторів і були певні, що в них, як і в судді, програє справу той, хто не розбирається в офіційностях. Тому були книги, в яких усе передбачалось і де можна було знайти молитви на всі випадки життя. Треба було точно дотримуватись правил, будь-яке порушення зводило нанівець наслідки богослужіння.

Римлянин увесь час боявся, що виконав обряд не так, як слід. Досить було найменшого пропуску в молитві, якогось непередбаченого руху, поломки музичного інструмента під час жертвоприношення, щоб той самий обряд повторювали спочатку. Траплялися випадки, коли разів тридцять усе починали спочатку, аж поки жертвоприношення не виконували бездоганно.

Промовляючи молитву, в якій жрець звертався до бога з проханням, він повинен був пильнувати, щоб не пропустити якогось речення або не сказати його у невідповідному місці. Тому хтось читав, а жрець повторював за ним слово в слово; до того, хто читав, приставляли помічника, який стежив, чи все правильно читається. У жерця був ще особливий слуга, який пильнував, щоб присутні мовчали, і водночас сурмач з усієї сили сурмив, щоб нічого, крім слів виголошуваної молитви, не можна було почути.

Так само обережно й сумлінно виконували всілякі ворожіння, які у римлян мали велике значення. Найулюбленішою ворожба була по лету птахів. Коли сенат або консули мали щось ухвалити, вони насамперед зверталися до авгурів (жерців, що розтлумачували ворожіння), питаючи в них, чи слушний час вибрано для цього. Авгур приносив жертву, молився, а опівночі йшов на Капітолій, найсвятіший пагорб у Римі, і, повернувшись обличчям на південь, дивився в небо. На світанку прилітали птахи, і залежно від того, з якого боку вони летіли, які були і як поводились, авгур провіщав, буде задумана справа успішна чи невдала.

У клітках тримали курей, і у важливих випадках колегія жерців кидала їм зерна. Якщо кури їли охоче, це було доброю прекметою, а якщо ж відверталися від їжі – це передвіщало невдачу. Так вередливі кури “керували” наймогутнішою республікою, воєначальники на очах у ворога змушені були коритися їхнім примхам.

У Римі легко приймали чужих богів. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність.

Ось як, наприклад, римляни закликали до себе карфагенських богів. Жрець проголошував урочисте заклинання: “Бог ти чи богиня, який поширює опіку над народом і державою карфагенян, ти, що є покровителем цього міста, до тебе звертаюсь з молитвами, тобі віддаю пошану, у вас милості прошу, щоб покинули народ і державу карфагенян, щоб покинули їхні храми, щоб від них пішли. Перейдіть до мене, у Рим. Нехай наше місто і храми будуть вам приємніші. Будьте милостиві і прихильні до мене, і до народу римського, і до наших воїнів так, як ми цього хочемо і як це розуміємо. Якщо зробите так, обіцяю, що вам спорудять храми і справлятимуть на вашу честь ігри”.

Пізніше римляни безпосередньо зіткнулися з греками, їхньою міфологією і багато перейняли від неї.

Рід, патріархальна сім’я – першооснова давньоримської общини. Рід мали захищати боги. Передусім покровителями роду були душі померлих пращурів. Вони піклувалися про нащадків. У Римі існував культ предків. Їхні зображення зберігали та передавали з покоління в покоління. До наших днів дійшло чимало скульптурних портретів з таких “сімейних альбомів”. Ці зображення, вирізьблені переважно з каменю, в основному, а частіше в натуралістичному стилі, заслуговують на увагу і антропологів, і етнографів, і мистецтвознавців. Зрозуміло, то був не просто “сімейний альбом “, а культові речі у домашньому капищі: культи, за римською традицією, розподілялися на родинні, общинні, загальнополісні.

Предків “прилучали” до урочистих сімейних церемоній. Коли у родині хтось помирав, статуї предків супроводжували похорон. Перед ними виголошували погребні промови і обов’язково згадували заслуги та достоїнства дідів-прадідів небіжчика. Всі мали знати, яких батьків був син. Складалась особлива психологія. Людина привчалася поважати рід-плем’я і відчувати себе часткою цілого. Згодом імператор Август намагатиметься відродити так звані староримські чесноти, зокрема примусити молодь шанувати батьків і рід.

Крім померлих предків, охоронцями роду могли бути славетні герої. Селяни і воїни найчастіше прагнули мати “заруку” Геркулеса — силача, що не требував ніякою працею – ні важкою, ні брудною (чистив стайні тощо). У Римі існував культ героїв.

Існував також культ геніїв – духів, що мали опікати родичан. У прадавні часи у Римі кожний чоловік мав свого генія, а жінка – юнону. Ці боги втілювали продукуючі сили чоловіка та жінки. Згодом з генієм пов’язували вдачу людини, розумові здібності тощо. Свого генія-покровителя мав рід, а потім – селище, місто.

Сімейне вогнище оберігали богиня Веста, пенати, лари. Лари у общинників були спільні – вони піклувалися про сусідів: територіальна близькість з часом матиме не менше значення, ніж кревні зв’язки.

З культом предків, як вважають дослідники, в прадавні часи був пов’язаний культ богів, що порядкували в країні померлих під землею. Це манія, лемури, мани. Манія насилала божевілля (ім’я її стало загальним). Колись їй на офіру вбивали дітей. Потім ляльки відпокутують жертви.

Уночі біля могил кружились лемури – душі померлих. У “Фаусті” Гете лемури копають Фаусту могилу, а він, сліпий, думає, що то робітники споруджують дамби, реалізуючи його грандіозні плани.

Римляни інколи ототожнювали лемурів з ларами, а також з манами, хоча лемурів вважали підступними, манів – добрими. Мани піклувалися про душі померлих, охороняли гробниці. Коли справляли поминки, манам на могилу приносили їжу, квіти. Вепітафіях їх просили дарувати небіжчику загробне блаженство.

Як і греки, римляни вважали, що підземні боги вподобали парні числа, а ті, що опікують живих, – непарні. Квіти, наприклад, для небіжчиків добирали, щоб було парне число.

Своїх богів римляни часто називали не по імені, а вживали прізвиська, наприклад, замість Вакх казали – Лібер (вільний), замість імені Юпітер вживали різні епітети тощо. А були боги, ім’я яких взагалі було заборонено вимовляти. Така заборона (табу) стосувалася Доброї богині. Яке її ім’я – невідомо. Згодом грецька богиня Гігіея, яка допомагала своєму батькові Асклепію лікувати людей і від імені якої походить слово гігієна, ототожнюється у Римі з Доброю богинею. Добра богиня ототожнювалась також з Кібелою, Прозерпіною, фавною та іншими богинями. Як і Діана, вона допомагала породіллям і була шанована в народі. Жінки вважали її своєю покровителькою.

Доки римляни займались сільським господарством, в їхніх віруваннях одне з провідних місць посідали культи, пов’язані з природою. Обожнювали дерева (особливо дуб), тварин, птахів, гори, джерела, каміння … Вчені звернули увагу на те, що всі альбанські царі мали одне прізвисько: Сільвії (тобто – лісовики). Лісовиків (сільванів)особливо поважали у сільських місцевостях. То були покровителі лісів, тварин і отар.

Вклонялися богині плодів Помоні і богині квітів Флорі, на честь якої влаштовували свята флоралії. Вірили, що в гаях та полях живуть козлоногі фавни та фавнеси. На їх честь влаштовували свята фауналії. Було навіть вовче свято – луперкалії. Можливо, вовк був колись тотемом племен, що мешкали на Тібрі. За відомою легендою, засновників Риму – братів Ромула та Рема – вигодувала своїм молоком вовчиця. З вовками у римлян було пов’язано особливо багато різних обрядів і легенд.

Зрозуміло, давньоримські культи з часом змінювались. Колись кожна римлянка мала свою берегиню – юнону. Згодом виникає узагальнений образ охоронниці шлюбу – Юнони. В елліністичну добу Юнона ототожнюється з грекинею Герою.

Божественна дружина Юпітера цариця неба Юнона була покровителькою жінок. Великим авторитетом користувалася Юнона як мудра порадниця. до неї звертались у важкі хвилини не лише прості люди, але і державні діячі.

Птахами, присвяченими Юноні, були павлини й гуси. З цими гусьми пов’язана ціла легенда про врятування Риму при нашесті галлів. Коли у V столітті до н. е. Рим був захоплений галльськими полчищами, римські воїни, що залишилися в живих, закріпилися на Капітолійському пагорбі і голодали, чекаючи на допомогу від дружніх військ. Щоб повідомити заточеним про наближення допомоги, треба було пробратися через табір галлів і покорити прямі стіни Капітолійської фортеці.

Цей подвиг удався римському юнакові Камінію, який з великим ризиком і сміливістю здійснив підйом. Галли помітили місце, де Камінію вдалося піднятися, і їхній вождь Брен оголосив, що тим воїнам, які зуміють захопити фортецю, він обіцяє велику нагороду. І ось в темряві галли, перебираючись з одних нахилених щитів воїнів на інші, досягли вершини пагорба і перебили вартових. Але коли вони почали просуватися далі, голодні гуси, які знаходилися біля храму богині, почали голосно гоготати і розбудили римських воїнів. Ті відразу кинулися на галлів і скинули їх зі скелі.

Могутній властитель неба, втілення сонячного світла, грози, бурі, в гніві кидаючий блискавки, караючи ними непокірних його божественній волі, – такий був верховний володар богів Юпітер. Його палац знаходився на високих горах, звідти він обіймав поглядом увесь світ, від нього залежала доля окремих людей і народів.

Свою волю Юпітер виказував розкатами грому, блискавками, польотом птахів (особливо з’явою орла, йому присвяченого); іноді він надсилав віщі сни, в яких відкривав майбутнє. Жреці грізного бога – понтифики проводили особливо урочисті церемонії у тих місцях, куди ударяла блискавка. Ця ділянка огороджувалась, щоб ніхто не міг по ній пройти і таким чином осквернити святе місце. Земля обережно збиралась і закопувалася разом з шматком кременю – символом блискавки. Жрець робив на цьому місці жертовникі приносив у жертву дворічну вівцю. Юпітеру – могутньому захисникові, який дарує перемогу і багату військову здобичу, на Капітолійському пагорбі в Римі був збудований величезний храм, куди полководці, повертаючись з побідних походів, приносили доспіхи переможених вождів і самі цінні скарби, відняті у ворогів.

Юпітер одночасно опікував людей і освячував їхні взаємини. Він суворо карав клятвопорушників звичаїв гостинності. На честь цього бога кілька разів на рік проводились свята – під час посіву і завершення жнив, при зборі винограду. Юпітерові, який керував долями світу і людей, були присвячені найважливіші дні року. Ім’я Юпітера згадувалось при всякій значній справі – державній чи особистій. Його ім’ям клялися, і клятва вважалась непорушною.

Оскільки основні риси італійського Юпітера були дуже схожі з образом верховного божества греків Зевса, то з посиленням впливу грецької культури в римську релігію вплелися елементи грецької міфології. І багато переказів, пов’язаних з Зевсом, були перенесені на Юпітера. Його батьком називали Сатурна, бога посівів, який перший дав людям їжу і правив ними під час золотого віку, подібно грецькому Кроносу. Таким чином і дружина Сатурна стала вважатися матір’ю Юпітера.

Змінювались поступово культи, пов’язані з природою: селяни ставали городянами і культи відповідно були модернізовані.

Чи ненайвідомішим давньоримським богом був Янус. Його зображали з двома обличчями. Був він богом воріт і дверей, його також вважали богом усякого початку і завершення. Храм його відчиняли під час війни, мирного часу замикали. Йому був присвячений перший день нового року, перший день кожного місяця, Януса називали богом богів. Він порядкував космосом і уособлював космос, початок і кінець усього, був символом дня і ночі, сонця і місяця, дволиций, він дивився у минуле і прийдешнє, йому відомо, що було і що буде …Він сторожа воріт і дверей до філософських абстракцій – складний шлях, яким позначено тлумачення функцій і природи бога – від архаїчної доби до початку нової ери (“Фасти” поета Овідія).

Янус був раніше Юпітера божеством неба і сонячного світла, який відкривав небесні ворота і випускав сонце на небозвід, а на ніч зачиняв ці ворота. Потім він поступився своїм місцем владиці неба Юпітеру, а сам посів не менш почесне –владики всіх початків і починань в часі. Під його покровительством знаходились всі входи і виходи, чи то двері приватного будинку, храму богів чи ворота міських стін. Іменем Януса, якого кликали жерці, починався кожний день, перший місяць року і перший день року також називали його іменем і святкували на його честь.

Богу Янусу приносились жертви у вигляді медових пирогів, вина, плодів. Люди бажали один одному щастя, дарували солодощі як символ того, щоб увесь наступний рік минув під знаком щасливого (солодкого) здійснення всіх бажань. Лайки з криками і гамом були заборонені законом,щоб не затьмарити ними доброзичливість Януса. У цей знаменитий день жерці приносили Янусу в жертву білого бика і молилися про благополуччя римської держави.

Храм Януса являв собою дві великі арки, з’єднані поперечними стінами, з двома воротами. В середині стояла статуя бога, в якого було два обличчя, звернених у протилежні боки (одне – в минуле, друге – в майбутнє). В руці у Януса був ключ, яким він відкривав і закривав небесні ворота. Оскільки Янус був богом часу, який лічить дні, місяці і роки, то на його правій руці (на пальцях) було накреслено число 300 (латинські цифри ССС), а на лівій – 65 (латинські цифри LXV), що означало число днів у році.

Особливу роль відігравав храм Януса у військових справах Древнього Риму. Коли приймалось рішення оголосити війну будь-якій державі, головна в Римі особа, чи то цар, чи консул, відкривав ключем подвійні двері храму і перед ликом Януса під арками проходили воїни. Доки йшла війна ворота храму стояли відчиненими. Коли укладався мир, то озброєнні війська знову проходили біля статуї бога. Потім важкі дубові двері храму, прикрашені слоновими кістками, знову зачинялися на ключ.

Бог Янус, крім цього, вважався покровителем доріг і подорожніх. Йому віддавали почесті римські мореходи, які вірили, що саме він навчив людей будувати кораблі.

Дружиною Януса була німфа вод Ютурна, покровительниця джерел, а син їхній Фонс почитався як бог фонтанів і б’ючих з-під землі джерел. На честь Фонса в жовтні влаштовувалися свята. Криниці уквітчували гирляндами квітів, а у джерела кидали вінки. Тому і Янусу, батьку Фонса, приписували створення всіх рік і струмків.

Гнівний і неприборканий бог війни Марс вважався як батько великого і войовничого римського народу, чия слава почалася з засновника міста Риму – Ромула (Ромул зі своїм братом-близнюком Ремом, згідно з переказами, були синами Марса). Дякуючи покровительству могутнього бога війни, римляни одержували перемоги над сусідами. Після смерті Ромула і його обожествління з’явився бог Квирин, в якого обернувся Ромул, ставши таким чином двійником Марса.

Трійці богів – покровителів військової доблесті і охоронцям римської держави – Юпітеру, Марсу і Квирину присвячувались спеціальні жертвоприношення, до них зверталися, молячи про перемогу в битвах. Іменем Марса був названий третій місяць року, (март), і в перших його числах проводились кінні змагання. Першого марта на честь бога проходили колони його жреців, які співали гімни. Цього дня чоловіки дарували своїм жінкам дарунки, а жінки – рабиням.

У бога війни були й інші, більш мирні обов’язки: він втілював продуктивні сили природи і вважався богом весни. Крім того, він був охоронцем полів і стад від шкідників і вовків. Тому Марсу приносили жертву і землероби і пастухи.

Але перевершувала вся його військова могутність. І коли полководець ішов у похід, він йшов у храм Марса, трясучи священним щитом і списом бога, звертався до нього “Чатуй, Марсе!”

Мінерва – дочка Юпітера. Її особливою прихильністю користувалися ремісники, художники і скульптори, поети і музиканти, лікарі, вчителі. Свята на честь прекрасної і мудрої богині проводилися у другій половині березня. Учні в перший день свят звільнялися від навчання і приносили своїм учителям плату за навчання.

На цей день зупинялися військові дії і проходило загальне безкровне жертвоприношення коржиками, медом і маслом. Потім влаштовувались гладіаторські ігри.

Мінерва входила в божественну трійцю, куди, крім неї, включали Юпітера і Юнону. На їхню честь був збудований прекрасний храм на Капітолійському пагорбі.

Богинею-захисницею тварин, полів, зелених лісів, де вона іноді полювала, була Діана. Її особливо поважали сільські жителі, яким вона полегшувала важкий труд і допомагала при лікуванні хвороб.

Її вважали як богинею луни і подательницю світла і життя. Біля храму Діани в Аріції, недалеко від Риму, були лікувальні джерела. І жерці богині успішно лікували хвороби. Сюди сходилися для сцілення прихильники Діани. Ті, хто одержував допомогу від богині, приносив їй, крім звичайних дарів, ще й відображення вилікуваних частин тіла, зроблених з глини.

Саме святилище Діани знаходилося недалеко від прекрасного озера, яке було оточене лісистими горами. Тут таки зеленіла роща. В ній міг сховатися біглий раб або злочинець. Але для того, щоб одержати схованку, він мав стати жрецем богині, убивши перед цим жреця, який охороняв рощу.

Венера була захисницею квітучих садів, богинею весни. На честь прекрасної богині здійснювали урочисті жертвоприношення. Венера була матір’ю троянського героя Енея, який приплив з-під Трої в Італію, чиї пращури заснували Рим. Тому римляни віддавали Венері почесті, як прародичці римського народу. Поставлено їй святилищ у Римі велика кількість. Але самий розкішний храм Венері був побудований в І ст. до н. е.Юлієм Цезарем. Адже рід Юліїв вів свій початок від сина Енея, Асканія – Юла, який був онуком самої богині Венери. Символом богині були голуб і заєць (як знак плодовитості), з рослин їй було присвячено мак, троянду.

Для формування громадської свідомості общинників велике значення мало обоження різних чеснот. Їм навіть споруджували храми. У 367 р. до н. е. у Римі, на форумі, було споруджено храм на честь Конкордії (злагоди у громаді), у другій половині ІІІ ст. до н.е. – храм на честь Свободи. Пробудити у співгромадян доблесть (віртус) згодом намагатимуться політичні діячі та оратори (Катон, Ціцерон та ін.), нагадуючи про давньоримські чесноти.

Уявлення про сувору мужність римлян постало здавна. Моральний кодекс римських общинників – воїнів та землеробів – складова частина так званого римського міфа.

Використана література

1. Міфи стародавніх українців, греків, римлян. – Одеса “Маяк”, Редакція “Ріно”, 1995.

2. Г.Н. Підлісна “Світ античної літератури “. – Київ “Наукова думка”, 1981.

3. Г.Н. Підлісна “Антична література”. – Київ “Вища школа”, 1992.

4. І.М. Тронський “Історія античної літератури”. – Державне учбово-педагогічне видавництво “Радянська школа”, 1954.

5. Антична література. Видавниче об’єднання “Вища школа”, – Головне видавництво, Київ, 1976.